У неї була така життєстверджуюча фраза: «нехай дадуться випхати і назелено помалювати.»
Незважаючи на тривале перебування серед «урок» (кримінальних ув‘язнених), які мали ламати дух політичних в‘язнів, як бабця, вона ніколи не вживала поганих слів, я ніколи не чула від неї жодного мату. «Назелено помалювати» - це максимум на що вона могла послати людей, які її дратували. І в принципі у неї був свій стандарт, який радянське життя не могло зіпсувати. Але навіть тих, хто її дратували, вона вміла організовувати. Наприклад, з криміналітетів і політв‘язнів у Тайшетських таборах організувала хор. Коли я дивилась на рідкісну світлину жінок у довгих сукнях у бабциному фотоальбомі з тих часів - наївно запитала, звідки в «зоні» у них були вечірні сукні, і бабця розповіла, що зробили їх з марлі і фарбували чорнилом.
Бабця не терпіла фальші. У відносинах з людьми - це означало, що друзями родини переважно були ті, які теж пройшли випробування тим жорстоким часом і ті, хто не здавались. Фальші бабця не терпіла і в професії. Той, хто фальшував, у її хорі не співав, у виставах - не виступав. По-сучасному, це називалось би radical candor, але вона не мала проблем сказати комусь, що йому краще застосувати себе в іншому місці.
В силу небезпеки повторного арешту чи проблем на роботі моїх батьків, про деталі, прізвища, ОУН ми дізнались вже на межі розвалу СРСР - а, може, просто коли були достатньо дорослими, щоб запам‘ятати. Але в побуті бабця була правдолюбом, завжди мала свою точку зору. Настільки, що ми жартували, що у нас в домі є дві точки зору: одна - бабцина, а інша - неправильна. А бабця любила жартувати, що «народилась у 1906 році з паспортом, з яким можна було подорожувати до Венеції (Австро-Угорщина, і відповідно з сестрою бабці, яка часто хворіла, її батьки їздили на озеро Гарда), а тепер має паспорт, з яким можна поїхати лише у Владивосток...»
Коли ми з братом були малі, могли навшпиньки суботнього ранку пройти через кімнату батьків до бабциної кімнати. Поки батьки відпочивали, з бабцею можна було пограти в карти, повикладати пасьянс, послухати її історії про дзядзя (прадіда Льва Юрчинського і його дружину Теофілію), про Варшаву до війни, про Добромірку і Тернопілля, які бабця безмежно любила, про пригоди усіх її вистав з Просвітою, поїздки читальнями з Наталкою-Полтавкою і Шевченківськими вечорами... З нею ніколи не було скучно. Її очі - безжальні і з холодною блакиттю, яка могла проявити усю силу її характеру, коли вона читала Розриту могилу, в ті моменти ранкового спілкування сміялись блаватковою (волошковою) красою в обрамленні сонячних зморшок. Ми тільки зараз намагаємось зібрати усі ці історії в єдину сімейну книгу, щоб передати вже нашим дітям.
Про Пласт - український скаутинг бабця нам мало розповідала у радянські часи, але згодом ми дізнались, що у Пласт вона вступила у 1923 році і була полковницею. Нижче копіюю статтю з “Пластового шляху” ч. 2 за 2002 рік.
«Нещодавно виповнилося 96 років пл. сен. Наталії Попович. Вона членкиня Пласту від 1923 року; полковниця пластунок бережанської гімназії, де вела драматичний гурток, організувала лекції та вечори, присвячені визначним людям та історичним подіям нашого краю.
Виростала подруга Наталя в родині пароха села Добромірка Збаразького району отця Лева Юрчинського. Це саме він, батько, прищепив Наталі любов до красного слова, і вона ще дитиною почала декламувати. У Збаражі на шевченківському святі п’ятилітня Наталя вже читає “Розриту могилу”, тоді під незмовкаючі оплески її на руках зносять зі сцени. Потім йдуть дуже успішні концерти в школі, гімназії, на сценах будинків “Просвіти”, згодом на сценах театрів і навіть на грубих підмостках радянських таборів. І всюди її декламація захоплює слухачів великим авторським талантом, бо її мистецтво постало з великої любови до краси і добра та з великого патріотизму.
Наталія Попович завжди була у вирі українського політичного життя. Чи ще пластункою в гімназії, чи згодом працюючи у Львові, де вступає в Організації Українських Націоналістів, чи у Варшаві як членкиня Союзу українок, — всюди вона веде культурно-мистецьку секцію, підбирає патріотичний матеріял для виступів та концертів. На організовані Наталею Попович вечори збиралася вся українська громада польської столиці, спрагнена українського слова, серед них Олена Теліга, Богдан Кравців, Юрій Липа та інші.
Не оминули нашу подругу і большевицькі репресії, зазнала вона і тюрем, і таборів Красноярського краю. Однак навіть жахливі умови заслання не ламають її духу, її любови до прекрасного. Пані Наталя весь вільний від примусової роботи час проводить на репетиціях, вчить молодь не забувати рідну мову і пісню, влаштовує концерти, — і їй вдалося провести в таборі Шевченківський вечір.
Протягом останніх років пані Наталя Попович була активною учасницею хору політв’язнів, читала вірші на великих і малих сценах, її поетичне слово западало глибоко в душу школярам, військовослужбовцям, працівникам села і наукових закладів.
Гостям, що прийшли привітати пані Наталю з днем народження від Пласту, Союзу українок, спілки політв’язнів та товариства Олени Теліги, ювілярка продекламувала пролог до “Мойсея” Івана Франка, “В храмі святого Юра” Богдана Лепкого, стрілецькі поезії Левка Лепкого, “Скорботна мати” Марійки Підгірянки, “Подорожній” Олени Теліги, “Під килимом” Наталі Левицької-Холодної.
Її непересічна пам’ять утримує біля 200 поезій. А коли з вуст пані Наталі зринає поетичне слово, вона сама дивовижно перетворюється, і в ті хвилини їй зовсім не 96, вона знову у своїй молодості, бо талант її, як і душа, не має віку.
пл. сен. Богуслава Гринів»
Якби не той факт, що я поїхала вчитись до Штатів у 16, я мабуть би з бабциної подачі теж була у Пласті. Так сталось, що моє перебування там обмежилось кількома сходинами у Львові, після яких почались роки навчання у США і Києві, де пластові осередки сформувались пізніше.
Бабця застала незалежну Україну і відійшла, коли їй було 97. Я переконана, що в її життєстійкості, організаторських здібностях, і вмінні імпровізувати навіть за найскладніших обставин, і ставитись з розумінням до труднощів, які посилало їй життя, було багато з її родинного і пластового вишколу.
Щиро вітаю Пласт з річницею! Оскільки обставини України понад сто років з заснування Пласту до болі нагадують виклики того часу - передовсім, брак усвідомленого і патріотичного лідерства - то бажаю цій організації уповні реалізовувати свою місію і плекати покоління самодостатніх, об‘єднаних вірою і любов‘ю до України молодих людей.
Ви можете підтримати Пласт в Україні тут: www.donate.plast.org.ua.
А ми після карантину будемо з друзями старатись організувати осередок Пласт в Копенгагені
