Сучасний світ надзвичайно динамічний: політичні союзи, інтеграційні об’єднання, імперії зароджуються, набувають розвитку і розпадаються протягом життя однієї людини. В таких умовах, аби зберегти місце під сонцем, на провідну позицію виходить питання безпеки. Якщо поглянути на нашого західного сусіда, який уже кристалізувався в образі Європейського Союзу, то стануть очевидними серйозні зрушення у політиці безпеки ЄС і пошук європейцями максимально ефективної спільної системи безпеки.
ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО СПІЛЬНОЇ ОБОРОННОЇ ПОЛІТИКИ
Ідея безпеки у Європі завжди сприймалася державами по-різному, з огляду на національну специфіку, проте завжди залишались певні константи, які й досі актуальні. Найактивнішим прихильником розвитку самостійного оборонного потенціалу ЄС була і залишаються Франція в силу свого традиційного курсу, спрямованого на зменшення американського впливу на європейські справи, і Німеччина, яка, маючи статус найбільшої європейської економіки, прагнула посісти відповідне місце і в політичній сфері.
Головним опонентом франко-німецької групи завжди була Великобританія, яка, в силу своїх особливих відносин зі Сполученими Штатами, вимагала, щоб будь-які європейські зусилля були обмежені рамками Північноатлантичного альянсу.
Говорячи про процес побудови європейської системи безпеки, необхідно зазначити, що практична діяльність в рамках Спільної європейської політики безпеки і оборони (СЄПБО) розпочалася лише після підписання угоди між ЄС та НАТО щодо запровадження механізму взаємодії органів обох структур та використання можливостей альянсу.
Однак провідні європейські держави не полишають плани зміцнити європейську ідентичність у сфері безпеки і оборони у власних інституційних рамках, результатом чого стала чергова ініціатива «європейського ядра» (Франція, Німеччина, Бельгія, Люксембург) щодо створення Європейського оборонного союзу задля проведення спільної оборонної політики поза межами НАТО, до якого згодом могли б приєднатися інші держави.
Ключовим елементом спільної політики ЄС у сфері безпеки і оборони є збройні сили Євросоюзу чисельністю 60 тисяч осіб, метою створення яких є виконання оперативних завдань, передусім, на теренах Європи.
Спостерігаючи за діями франко-німецького тандему та їх групи підтримки, опоненти автономної європейської системи оборони (Великобританія, Іспанія, Італія, а також країни ЦСЄ) заперечують необхідність створення ще однієї оборонної структури. На їх переконання, для врегулювання сучасних криз достатньо НАТО, де провідну роль традиційно посідають США.
Проте невдовзі Великобританія, розуміючи можливі негативні наслідки принципових розбіжностей з франко- німецькою групою держав, поступово пом’якшила свою позицію, досягнувши згоди щодо розробки проекту створення в рамках ЄС спеціального штабу європейської оборони між Берліном, Парижем та Лондоном. Продовженням тенденції до зближення стала заява Франції та Великобританії про намір створити спільні збройні сили швидкого реагування, до яких одразу виявила бажання приєднатися Німеччина.
Однак вірогідним є той факт, що подібні поступки з боку Великобританії узгоджені зі Сполученими Штатами, які не бажають випускати з підконтролю процеси у сфері європейської інтеграції, зокрема, її оборонно- безпекової складової. На користь цього припущення говорить і дедалі зростаюча активність Британії у загальноєвропейських справах, її прагнення розширити традиційний франко-німецький «локомотив інтеграції» до трійки лідерів.
Вперто просуваючись до створення власної безпекової системи, Євросоюз не полишає спроб досягти дієвих результатів. Останнім важливим досягненням у справі інтеграції у сфері озброєнь стало створення Європейського Агентства з питань оборони, схвалене на червневому саміті ЄС у Брюсселі. Нова структура займатиметься розбудовою оборонних спроможностей та координацією співпраці серед європейських виробників зброї та військової техніки. Планується, що Агентство розпочне роботу до кінця 2004 року. Експерти схильні вбачати у цій концепції нову добу в політиці безпеки ЄС, оскільки питання оборони традиційно відносилися до сфери державних інтересів і вважалися прерогативою національних урядів.
РЕАКЦІЯ СВІТУ НА ОБОРОННІ ПРОЕКТИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
Партнери ЄС, насамперед США та Росія, розуміють, що набуття Євросоюзом автономного та дієвого потенціалу у сфері безпеки та оборони безумовно змінить ситуацію на континенті. Тому цілком природно, що активність Євросоюзу в даному питанні не може пройти повз увагу провідних світових гравців, які уважно відстежують процес формування оборонного виміру ЄС та прагнуть підпорядкувати його відповідно своїм національним інтересам.
Питання трансформації трансатлантичної архітектури безпеки в результаті розширення компетенції ЄС посідає особливе місце у взаєминах США і Євросоюзу. Вашингтон поблажливо поставився до перших зусиль ЄС, спрямованих на створення нової політики у сфері безпеки і оборони, не сприймаючи їх як серйозну загрозу своєму впливу. Проте в результаті змін у міжнародній ситуації військова могутність США, як і гарантії безпеки європейських союзників відповідно до Північноатлантичного договору, вже не можуть виступати головним фактором американського тиску на європейські справи.
Позиція США щодо можливих протиріч між ЄС і НАТО у сфері безпеки була висловлена у формі трьох «Д»: Вашингтон не хоче дезинтеграції зв’язків між безпекою Європи та Америки, дублювання дій та потенціалу, дискримінації союзників по НАТО, які не є членами ЄС. Деякі американські аналітики відмічають, що європейська ідентичність у питаннях безпеки та оборони означатиме кінець НАТО як військової організації, фрагментацію трансатлантичного політичного співробітництва.
Для Росії Спільна європейська політика безпеки і оборони — засіб, завдяки якому вона могла б посилити свої позиції як одного з основних центрів сили у системі європейської безпеки. Росія хоче, щоб європейська політика безпеки була чітко визначена у своїх географічних межах та діапазоні операцій, а також бажає впливати на прийняття рішень при визначенні дій в рамках СЄПБО та пов’язати дану організацію зі структурами ОБСЄ та ООН, де Москва має право вето на застосування сил.
Отже, як і англо-американці, росіяни прагнуть обов’язково інтегрувати у нову європейську систему безпеки власні важелі впливу, по суті, гальмуючи її створення. Дружба — дружбою, а національні інтереси — у кожного свої.
Існуюча неврегульованість відносин щодо розбудови системи європейської безпеки між Москвою та Брюсселем загрожує стати джерелом ускладнень і проблем у майбутньому, тим більше, що повільний процес практичної реалізації європейських безпекових ініціатив істотно зменшив зацікавленість Росії, яка могла б стати серйозним партнером у розвиткові оборонних структур Євросоюзу як незалежного полюсу сили, здатного збалансувати американську гегемонію.
Відносини України і ЄС в галузі Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС (СЗБП) й Спільної європейської політики безпеки і оборони мають доволі скромний досвід. Після прийняття у 1999 року Спільної стратегії ЄС щодо України українська сторона поставила питання про інституціоналізацію відносин у сфері зовнішньої та безпекової політики. У Програмі інтеграції України до Європейського союзу зазначається, що потенційно двостороннє співробітництво у сфері безпеки може стати одним з рушіїв європейської інтеграції України. Проте приєднання України до СЗБП було віднесено до довгострокових пріоритетів.
Останнім досягненням у цій сфері можна вважати попередні домовленості щодо присутності українського представника у керівних військових структурах ЄС та імовірне залучення українських військових до виконання оперативних завдань європейських Сил швидкого реагування, зокрема використання українських транспортних літаків для місій СЄПБО.
Але з огляду на теперішні відносини України з Європейським Союзом, навряд чи можна говорити про практичні результати співробітництва у цій сфері найближчим часом. Лише коли європейцям вдасться реально запустити процес творення власної безпекової системи, а також змінити своє бачення ролі України на теренах Східної Європи, можливою стане реальна, а не віртуальна українська участь у європейських структурах безпеки.
Аналізуючи перспективи європейської політики у галузі безпеки і оборони, можна говорити, що трансатлантичні зв’язки, принаймні, у коротко- і середньостроковій перспективах зберігатимуть свою ключову роль. Це пов’язано з тим, що суто європейський оборонний потенціал ще довго буде недостатнім, порівняно з можливостями Північноатлантичного альянсу, для ефективного реагування на сучасні виклики. Незважаючи на усі протиріччя між атлантичними союзниками, США не збираються відмовлятися від НАТО, яка для Вашингтону є основним, якщо не єдиним дієвим інструментом впливу на Європу.
Процес розширення НАТО за рахунок країн ЦСЄ сприяє «європеїзації» Альянсу, зменшуючи атлантичну складову блоку. Одночасно перенесення уваги Сполучених Штатів на нові загрози, на боротьбу з тероризмом та режимами, що його підтримують — все це об’єктивно призводитиме до послаблення участі США у європейській системі безпеки. Утворюється вакуум безпеки, який сама Європа на даний час заповнити не здатна, і тут відкриваються нові можливості для Росії, яка прагне повернення зовнішньополітичного впливу.
Європа усвідомлює той факт, що в епоху глобальних ризиків та асиметричних загроз забезпечення власної безпеки без участі США неможливе. Нинішня ситуація багато в чому зумовлена слабкістю позицій єдиної Європи, неузгодженістю дій лідерів європейських держав та їхнім небажанням йти далі декларацій, а також прагненнями окремих національних урядів зберегти за собою важелі управління у зовнішній та безпековій політиці, внаслідок чого європейська концепція спільної безпеки залишається доволі розпливчастою та нечіткою.
