Мадлен Олбрайт, колишній держсекретар США, одного дня назвала Сполучені Штати «незамінною нацією». Поточні події в усьому світі доводять її правоту. Проте практично всі докази йдуть від протилежного: сьогодні важливість Америки стає очевидною завдяки відсутності її лідерства в існуючих кризах — відсутності, яка найбільш очевидна в Сирії.
Фактично, постамериканський мир складається на наших очах і характеризується не новим міжнародним порядком, а політичною невизначеністю, нестабільністю і навіть хаосом. Це сумно і може обернутися такими небезпеками, що навіть самі запеклі противники США тепер уже прагнуть повернення до американської епохи і США в ролі глобальної сили забезпечення правопорядку.
Як суб’єктивно, так і об’єктивно, США більше не бажають, та й не можуть грати цю роль. На те існує багато причин: десятиліття воєн на великому Близькому Сході, з величезною ціною «крові й коштів»; фінансово-економічна криза; великий державний борг; переорієнтація на внутрішні проблеми; а також новий акцент на тихоокеанські питання. Додайте до цього відносний спад Америки по відношенню до сходження Китаю й інших великих країн, що розвиваються.
Я майже впевнений, що США успішно впораються зі своєю переорієнтацією і перебудовою, проте відносна вага і частота застосування їхньої влади у новому світі XXI століття значно знизяться, тоді як інші збільшать свій вплив і надолужать згаяне. Зрозуміло, глобальна роль Америки не буде поставлена під питання. Китай ще довго буде зайнятий розв’язанням своїх внутрішніх протиріч. Індія та Росія також навряд чи зможуть стати серйозною проблемою. А європейський шум суперечливих голосів, судячи з усього, зашкодить Європі забрати мантію Америки.
Проте, тоді як жодна з цих сил не представляє серйозної альтернативи глобальній ролі Америки, США більше не матимуть можливості діяти в односторонньому порядку, як це було після закінчення холодної війни, і вони будуть значно ослаблені. Ці зміни стали особливо очевидні на Близькому Сході й у Азійсько-Тихоокеанському регіоні.
На Близькому Сході регіональний лад, створений колоніальними державами, Францією та Великою Британією, після Першої світової війни, зберігався впродовж холодної війни й короткої епохи одноосібного домінування США, що послідувала за нею; проте конвульсії останніх років цілком можуть призвести до його кінця. Колоніальні кордони ставляться під питання, і складно прогнозувати, що буде з Сирією, Ліваном, Іраком та Йорданією. Потенціал для регіонального розпаду й подальшого відновлення — процесу, який може розв’язати невимовне насильство, як у Сирії — досяг найвищої позначки.
Більше того, хоча не існує нового регіонального гегемона, який міг би зайняти місце Америки, існує безліч претендентів на цю роль. Проте жоден з них — найбільш помітними є Іран, Туреччина та Саудівська Аравія — не є досить сильним, щоб вирішити питання на свою користь. І враховуючи відсутність в осяжному майбутньому нової сили регіонального правопорядку, а також небажання старих сил діяти, зростає небезпека тривалої насильницької конфронтації.
Навіть якщо Америка знову проведе військову інтервенцію в регіоні, її потужності вже не вистачить для забезпечення її волі. Справді, саме після більш ніж десятиліття війни стає зрозуміло, що будь-яка американська адміністрація подумає двічі перед новим військовим втручанням у регіоні.
В Азії все виглядає інакше, враховуючи той факт, що США не тільки зберігають там свою присутність, але й збільшують свої зобов’язання. У Східній та Південній Азії ядерні (Китай, Росія, Індія, Пакистан та Північна Корея) або майже ядерні (Японія та Південна Корея) держави загрузли в небезпечному стратегічному суперництві. І додайте до цього регулярні дози північнокорейської ірраціональності.
Тоді як присутність США в регіоні до цього часу перешкоджала посиленню його численних конфліктів і суперництва, джерела невизначеності постійно множаться. Чи буде Китай досить мудрий, щоб шукати примирення і партнерства зі своїми великими і малими сусідами, а не прагнутиме до регіонального панування? Що стане з Корейським півостровом? І якими будуть для регіону наслідки націоналістичного перевтілення Японії, а також її ризикованої економічної політики? Чи зможуть Індія та Китай зупинити погіршення двосторонніх відносин? Чи насувається державний крах на Пакистан?
Уявіть собі таку ситуацію без військової і політичної потужності Америки. Регіон був би значно небезпечніший. Водночас обмеженість Америки в ресурсах означає, що її нова глобальна роль потребуватиме ретельнішого врахування національних інтересів під час формування пріоритетів. Очевидно, що в розрахунках США Азійсько-Тихоокеанський регіон має перевагу.
Таким чином, ця нова, більш цілеспрямована і обмежена американська роль ставить перед європейськими партнерами Америки наступне питання: чи можуть вони дозволити собі розкіш бути не в змозі захистити себе без допомоги США?
Зрозуміло, гарантії Америки щодо безпеки її союзників щодо НАТО не стануть даремними; проте стане набагато важче отримати їх в повному обсязі. І якщо постамериканський мир спричиняє збільшення ризику хаосу та його наслідків, а не дає надію на новий і стабільний порядок — ризику, який зокрема стосується і Європи — то, можливо, Європі варто змінити курс з її очевидного прагнення до власного демонтажу.
Проект Синдикат для «Дня»
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер ФРН в 1998—2005 рр., коли Німеччина рішуче підтримала інтервенцію НАТО в Косово 1999 р., але виступила проти вторгнення до Іраку. Фішер прийшов у політику на хвилі антиурядових виступів у 1960-х та 1970-х роках і відіграв ключову роль у створенні партії зелених у ФРН, яку він очолював майже два десятиліття.
