Коли на просторах російського інтернету активно обговорюється черговий розгін «Маршу незгідних», кримінальні справи проти інакомислячих або нові методи кремлівських політтехнологів, обов’язково рано чи пізно до розмови приєднується житель Білорусі зі словами на зразок: «Чому ви дивуєтеся? Ми це все давним-давно пройшли». Мовляв, і це було, і те — а в підтексті завжди відчувається: а коли нас душили — ви мовчали. Останнім часом про Білорусь говорять зовсім мало: лаяти Лукашенка всім набридло, а хвалити його немає за що. Тим часом на Білорусь чекають парламентські вибори. «Щоденний журнал» вирішив поговорити з одним із тих, хто намагається щось змінити в країні — з лідером Об’єднаної громадянської партії Білорусі Анатолієм ЛЕБЕДЬКО. Який, на його погляд, може бути вихід із політичного глухого кута, що склався? На що розраховує білоруська опозиція у зв’язку з майбутніми виборами?
— У нас зараз практично чорно-біла ситуація. Є Лукашенко, який узурпував владу, встановив тотальний контроль над всім і вся, і є об’єднана демократична опозиція, яка, подолавши свої розбіжності, все-таки консолідовано виступила на президентських виборах, і зараз ведеться спільна підготовка до так званих парламентських виборів — виборів до палати представників Білорусі.
Ми сформували єдиний список кандидатів у депутати — в нас мажоритарна система, 110 виборчих округів, і є 110 кандидатів, які представляють 11 політичних організацій і структур, є загальне послання, головна ідея якого — встановлення суспільного контролю над владою. Нам зараз важливо хоч трохи наблизити майбутнє голосування до демократичних виборів, домогтися того, щоб представники опозиції були хоч якось представлені у владі. До цієї пори в палаті представників лише одна людина представляла опозицію, а це означає, що інші 199 представляли інтереси Лукашенка. У такій ситуації, звичайно, неможливо говорити, що вибори проходять чесно і відкрито.
— Наскільки я розумію, вас зараз звинувачують приблизно в тому самому, в чому звинувачували СПС і «Яблуко» під час російських виборів до Держдуми — що самою своєю участю ви граєте на руку владі, створюючи ілюзію демократичних виборів. Як ви до цього ставитеся?
— Рішення брати участь у виборах приймалося непросто. Але ми, зваживши всі аргументи «за» і «проти», відмовилися від бойкоту. Зараз для нас найголовніше — спілкування з людьми. На жаль, у Білорусі абсолютно всі ЗМІ належать одній людині — Олександру Лукашенку. Він у нас одночасно і головний олігарх, і правитель. А беручи участь у виборах, наші кандидати отримають хоч би п’ять хвилин встановленого, згідно із законом, ефірного часу — і зможуть його використати. Це, звичайно, не прорив інформаційної блокади, але хоча б малесенька можливість донести до людей ті думки та ідеї, які до них не доходять усі ті чотири-п’ять років, що проходять між виборчими кампаніями. Тому рішення прийняте — бойкоту не буде.
— А підтримку з боку російських демократів ви відчуваєте?
— Звичайно, у нас є партнери в Російській Федерації (для Об’єднаної громадянської партії це, наприклад, СПС) — ми разом працюємо, у нас спільна ідеологія, ми сходимося в оцінці ситуації. Але щодо допомоги, то оскільки в питанні об’єднання опозиції, консолідації прихильників змін ми досягли набагато більших успіхів, ніж російські демократи, тут швидше нам є чому навчити російських колег.
Підтримка з Європи, про яку багато кажуть, часто сильно перебільшена. Але ми дійсно завжди закликали до міжнародної підтримки й допомоги прихильникам демократії в Білорусі. На зустрічах із виборцями під час президентських виборів я запитував людей: «Ось якщо будуть виділені ресурси на створення альтернативного білоруського телебачення і у вас з’явиться можливість натискати не лише п’ять кнопок державних каналів, але й шосту, як ви ставитиметеся до такої допомоги?» — в залі звичайно лише одна-дві руки підіймалися проти. Таку допомогу люди вітають. Ось зараз у Варшаві створений канал «Бєлсад», і якщо в нього буде можливість широкої трансляції у Білорусі, де півмільйона вже мають супутникові тарілки, то, звичайно, такій підтримці ми раді.
Інше питання, що, я абсолютно впевнений, розв’язання білоруського питання можливе не в Москві, в Брюсселі або у Вашингтоні, а в Мінську, і саме від людей, які тут живуть, залежатимуть зміни. Ніхто не пришле до Білорусі бригаду будівників світлого демократичного майбутнього — ми повинні все зробити самі.
— Коли я була в Мінську, мене вразили молоді хлопці зі свастикою, які вільно гуляли містом. Неонацизм у сучасній Білорусі — це серйозна проблема?
— Проблема полягає в тому, що для нашої влади — це не проблема. Білоруська влада взагалі не розглядає неонацизм як загрозу. Багато хто пам’ятає знамените інтерв’ю Лукашенко німецькій газеті, де він сказав, що не все було так уже погано в правлінні Гітлера, що деякі підходи до будівництва держави співпадають з нашим (тобто його) уявленням про місце і роль влади. Відтоді небагато що змінилося: правоохоронні органи активно відловлюють людей з опозиційною символікою і досить спокійно ставляться до людей зі свастикою. Тому неонацисти дійсно почувають себе в Білорусі досить комфортно, деяким чином підтримують владу. Я б не здивувався, якщо б у Мінську вирішили провести який-небудь міжнародний з’їзд неонацистів — це було б логічно.
— Тобто влада фактично підтримує неонацистів?
— Ну, принаймні, вона створює для них досить комфортні умови існування. Така сама історія з кримінальним бізнесом: опозиція не може знайти приміщення, щоб провести збори, проте в кримінальних авторитетів таких проблем немає.
— Таке відчуття, що російська влада багато в чому копіює білоруський досвід, вам не здається?
— На мій погляд, це взагалі велика політична помилка, вельми, до речі, поширена за межами Білорусі, — оцінювати те, що відбувається в нас, як деяку специфічно білоруську проблему. Коли насправді те, що ми називаємо словом «лукашизм», є нічім іншим, як неоавторитарною ідеологією, що виникла в складний перехідний період від авторитаризму до демократії. Неототалітаризм — це такий експортний товар, що поставлений на виробництво в Білорусі і користується хорошим попитом на всьому пострадянському просторі. Адже дійсно, те, що пройшла Білорусь років сім- десять тому, зараз у своєрідній формі повторюється в Росії: це стосується і системи управління, і боротьби з інакомисленням, і методів проведення виборчих кампаній. Просто подається це трохи в іншій обгортці.
— Ще одна схожа проблема Росії та Білорусі: проти всіх доводів опозиції існує один аргумент — а народ владу любить.
— У Лукашенка дійсно велика підтримка серед населення, але сказати, що це підтримка більшості людей — не можна. Це просто неправда. Доки в Лукашенка був енергетичний грант від РФ приблизно на вісім мільярдів доларів, на ці гроші можна було займатися соціальним підкупом частини населення. Але зараз ця допомога, по-перше, зменшується — не так швидко, але зменшується, і Лукашенко вимушений йти на такі непопулярні заходи, як скасування соціальних пільг і гарантій для 5,5 млн. громадян Білорусі, наприклад, пільг на проїзд для пенсіонерів та студентів. У більшості своїй це саме й були ті люди, які традиційно складали групу підтримки Лукашенка, — зараз вони розчаровані. Я вже не кажу про інші групи населення, наприклад, індивідуальних підприємців, яких просто ліквідують у країні як клас: ціла низка підзаконних актів, що були прийняті, направлена на те, щоб знищити цю соціальну групу.
— Але чому ж тоді цей режим так міцно тримається на ногах?
— У Білорусі опозиція ділиться на два види: опозиція вулиці та опозиція кухні. Опозиція вулиці — це кілька десятків тисяч активних людей, які не бояться і в меншій мірі фінансово залежать від влади. А ось опозиція кухні — це сьогодні саме більшість населення, це люди, які не задоволені ситуацією, але через ті чи інші причини не готові виходити на вулицю і відверто висловлювати свій протест.
Режим Лукашенка тримається на трьох речах. Перша — це страх: у нас навіть КДБ не перейменували, і це символічно. Друга — фінансово-економічна залежність людей від влади: у нас 80% людей отримують пенсії, допомоги, зарплати від Лукашенка, і альтернативи цьому немає, Лукашенко цю альтернативу просто знищує. І третій чинник, як я вже казав, це істотна підтримка Росії, що виражається не лише в енергетичному гранті, але і в надлишку нафтодоларів, завдяки чому Росія закуповує значну частину білоруських товарів, які в інших умовах не користувалися б попитом. Ці чинники призводять до того, що Лукашенко поки ще досить стійко стоїть на ногах. Тому в найближчі рік-два ми не прогнозуємо економічний колапс, хоч жити людям стає все важче й важче. Ми вже маємо практично європейські ціни, але не маємо європейських заробітних плат — середня зарплата по країні — $350. Дуже багато людей просто виживають.
І звичайно, Лукашенко багато в чому тримається за рахунок ЗМІ, які по суті стали знаряддям державної пропаганди. Якщо стисло сформулювати, то головний аргумент прихильників Лукашенка: «Неважливо, що ми живемо бідно, проте в нас немає війни».
— Як ви вважаєте, ця ситуація може змінитися в доступному для огляду майбутньому?
— Ми стараємося реально дивитися на речі. Майбутню парламентську кампанію розглядаємо як можливість підготувати платформу для майбутньої президентської. Найближчим часом, на мій погляд, було б наївно чекати серйозних соціальних вибухів, спроможних переламати ситуацію, хоч тенденція існує — економічна ситуація в країні може лише гіршати. Як говорять наші аналітики, до 2010—2011 року це стане серйозною проблемою. Особливо якщо Лукашенко перестане отримувати допомогу від Росії. Річ у тім, що Лукашенко нічого не зробив для білоруської економіки, і це і є найслабше місце режиму. Він намагається контролювати все і вся, тому питання приватизації стає політичною проблемою. Тому він вимушений або піти на деякі економічні реформи — і тоді політична ситуація почне змінюватися поза його волі, або залишити все як є — і тоді економічна ситуація неминуче гіршатиме, а з нею зростатимуть і протестні настрої.
