Викликана Михайлом Горбачовим хвиля під назвою «перебудова» змила і свого творця. Напевно, це доля всіх революціонерів і реформаторів. Своїх цілей, принаймні, в період активного політичного життя їм досягти практично ніколи не вдається.
Так збіглося, що річницю з дня народження Бориса Єльцина і ювілей Михайла Горбачова розділяє один місяць. Обидва залишили глибокий слід в історії як колишньої великої країни, так і сучасної Росії. Обидва хотіли реформ, але це бажання їх розвело по різні боки. Тоді, в кінці 1980-x, вони вважалися мало не антиподами, тепер на їхню діяльність і суперечності, що виникли тоді, ми дивимося зовсім під іншим кутом зору. Час дозволяє на багато що відповісти, але ще більше — поставити запитань. І найголовніше — яке все ще викликає гострі дискусії: чи могло тоді бути інакше. Досі значна кількість людей вважає, що СРСР можна було оновити і тим самим врятувати.
Зараз мало хто пам’ятає, що в грудні 1984 року радянські люди з деяким подивом і відвертою цікавістю дивилися на екрани телевізорів і на знімок в центральних газетах. На фото і телекартинках член політбюро і секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов держався за руки з прем’єр-міністром Великої Британії Маргарет Тетчер. І тоді ж радіоголоси через «каламутні» хвилі ефіру донесли до нашого народу слова «залізної» англійської леді: «З цією людиною можна мати справу». Після всього того, що тупа радянська пропаганда наговорила про неї, до її слів мимоволі прислухалися не тільки «антисоветчики». Давно діяло правило: якщо в газеті «Правда» лають, значить, людина серйозна і варта уваги. І коли в березні 1985 року Михайла Горбачова було обрано на посаду генерального секретаря, відчуття змін стало відчуватися в повітрі. Першою їхньою ознакою була зміна тону статей в центральних газетах.
Усі розуміли, що так далі жити не можна, але ніхто ясно не розумів, як прийти до того становища, що так далі жити можна і потрібно. Змін хотіли всі, але своїх і по-своєму. Еліта розкололася. І не лише на реформаторів і консерваторів, як тоді багатьом уявлялося, а на набагато дрібніші групи. І в цьому була перша з багатьох причин того, що так звана перебудова не вдалася.
Друга і, на наш погляд, важливіша причина полягала в тому, що ніхто, у тому числі й Горбачов, не уявляв усієї величезності завдання. Більше того, був відсутній, з яких причинах — це окреме питання, вироблений погляд на цілі та шляхи їхнього втілення. Навіть сам вельми популярний термін «перебудова» відображав це нерозуміння. Адже країну, суспільство потрібно було не перебудовувати, а змінювати повністю і будувати на інших засадах. Не стіни потрібно було в цьому будинку оновлювати, переносити на нове місце і видозмінювати несучі конструкції. Історичні стрілки, коли це було ще можливо, СРСР давно вже проминув, і з цим нічого не можна було зробити. Режим потрібно було руйнувати вщент, а паралельно будувати новий. Завдання не лише дуже складне, але навряд чи здійсниме.
Можна лише дивуватися ідеалізму і навіть наївності Горбачова і його однодумців. Наприкінці ХХ століття вони хотіли відродити деяку подобу НЕПу. Перед їхніми очима був досвід Китаю і в якійсь мірі — Югославії Тіто. Звідси вкрай невдале копіювання чужого досвіду з обранням колективом керівництва підприємств. Нічого це не дало і дати не могло, але хвиля дестабілізації економічного життя вже почалася. Спроба без серйозної підготовки запозичувати досвід Китаю у вигляді планованого розвитку кооперативного руху також не вдалася. Більше того, суттєво розхитала фінансову систему. Країна накачувалася грошима, товари зміталися з полиць, роздратування населення зростало, і виливалося це на ініціатора реформ.
Горбачов не відзначався системністю мислення, але на початку своєї діяльності демонстрував виняткову сміливість у політичних реформаторських починах. Історичний Перший з’їзд народних депутатів СРСР уся країна дивилася як надзвичайне політичне шоу, свого роду серіал. Набагато захоплюючий, ніж мексиканське або бразильське «мило». Раптом розмови у вузькому крузі вийшли на широкий простір, отримали величезну аудиторію. Виник величезний реформаторський потенціал. Уперше в радянській історії з’явилася можливість об’єднати зусилля зверху і знизу. Хоча на з’їзді панувала агресивно-слухняна більшість, проте склалася реформаторська меншість, моральним лідером якої був академік Андрій Сахаров. Як спалах блискавки, виникла можливість, спираючись на цю консолідовану меншість, перехопити ініціативу в консервативного партійного апарату і розпочати поглиблення реформ. Механізмом міг стати підготовлений академіком Сахаровим проект нової «Конституції Союзу Республік Європи та Азії». Разом з проектом «Закону про владу», який скасовував монополію КПРС на керування країною, це створювало реальні засади нового Союзу. Це вже був би не СРСР, але це давало шанс на збереження великої країни. Тепер ми розуміємо, що вже тоді така можливість була не дуже великою, але вона існувала.
Не дуже важливо, з яких причин Горбачов не скористався цією вислизаючою можливістю. Напевно, для нього було великим розчаруванням, що з’їзд не консолідував суспільство довкола перебудовчого керівництва КПРС і виникнення на ньому демократичної опозиції. Політичне керівництво на чолі з ним просто не знало, що в таких умовах потрібно робити. Тут причина психологічна. Страх через саму можливість втратити владу, острах поглиблення процесу реформ, і найголовніше — неясність кінцевого результату. Адже нічого такого на самому початку не передбачалося. Події стали розвиватися за власною логікою. І замість того щоб очолити процес, Горбачов почав лавірувати між різними групами в партійному і державному апараті. А це був прямий шлях до поразки. Вагання при проведенні реформ, прагнення не зіпсувати стосунки з усіма призводять, зрештою, до повного фіаско.
І все це відбувалося на очах у всієї країни. Епізод, що транслювався в прямому ефірі, з Андрієм Сахаровим, який намагається викласти депутатам свій конституційний проект, і з Горбачовим, що намагається прогнати Сахарова з трибуни, порушив авторитет головного реформатора, яким він себе вважав. Виявилось, що в країні є й інші реформатори, і не менш авторитетні. Партійний режим на Першому з’їзді зазнав найжорстокішої поразки у відкритому змаганні з нечисленними демократами. І вже з ними дуже багато хто пов’язував надії на зміни. Так почався кінець Горбачова-реформатора.
Гласність, а потім і скасування цензури — велика заслуга ювіляра. Але і проблем це викликало дуже багато. Одна з них — національна. Відцентрові тенденції в союзних і автономних республіках були давно, але до певного часу їх стримували залізні партійні обручі з опертям на військову силу. Ми не перераховуватимемо численні національні конфлікти. Вони добре відомі. Про те, що СРСР як держава в його тодішньому вигляді себе вичерпав, стало ясно вже на Першому з’їзді народних депутатів. Застрільниками виступили делегації прибалтійських республік. Особливо вразило багатьох, що разом з демократами з народних фронтів у цих демаршах брали участь і партійні керівники. У республіках Балтії явно, а в інших — більш приховано партійна номенклатура зрозуміла, що потрібно рятуватися з тонучого корабля і спробувати врятувати те, що ще можна. Горбачов цього не зрозумів і продовжував переконувати прибалтів, які давно для себе все вирішили, в перевагах загальної комунальної квартири. А на його погрози економічної блокади було дано цілком чітку відповідь: «Краще бути голодним, але вільним». І коли до Литви перестали поставляти нафту і бензин, це був фактично жест відчаю, оскільки московське керівництво розписалося в тому, що впоратися з розвалом СРСР воно не в змозі. І в цьому нічого не могли змінити захоплення телецентру у Вільнюсі або стрілянина на вулицях Риги. Навпаки, хто ще сумнівався, той зрозумів, що нічого хорошого від цієї країни чекати не доводиться і треба з неї вирушати — й що швидше, то краще. Невипадково навесні 1991 року, під час підготовки нового союзного договору, представники країн Балтії в цих засіданнях не брали участі. А потім вийшла з рубльового простору Росія. І виходили вони з СРСР набагато раніше, ніж зібралися Єльцин, Кравчук і Шушкевич у Біловезькій Пущі.
На початку перебудови Горбачов приїхав до Дніпропетровська. Після ритуальних відвідин Південмашу і металургійного заводу ім. Петровського в обкомі партії він виступив перед партійно-господарським активом. Передовики виробництва доповідали про успіхи прискорення розвитку країни, відзначали окремі недоліки. Спеціально підготовлені поважні люди ставили заздалегідь відомі запитання і не дуже цікавилися відповідями на них високого гостя. І марно. У своєму виступі генеральний секретар зупинився на небезпеці націоналізму і прагненні деяких неназваних зруйнувати братський союз. Вже тоді він нагадав присутнім, що в нього дружина й мати українки, й розрізати кордонами по живому неможливо. Через деякий час він ті ж слова повторював у Литві та Латвії. Повторює їх і зараз, багато років по тому. Невже нічого не добавилось у розумінні України? З деякою модифікацією, з урахуванням сучасних умов, це прозвучало на його прес-конференції в Москві й в інтерв’ю газеті «Сегодня». «Все-таки ми — споріднений народ. Ось зараз ви вийшли на те, що у вас держава. Але я розраховую, що буде єдиний економічний простір. Що таке економічний простір трьох слов’янських країн і Казахстану — це 80% потенціалу СРСР. Зараз так важливо мати цю вагу». Вагу мати потрібно, лише чомусь усі зараз ведуть боротьбу із зайвою.
Лілія Шевцова, що свого часу дуже критично ставилася до Горбачова, писала в московській «Новой газете»: «Чи мріяв він про «соціалізм з людським обличчям», як вважає багато хто? Мабуть, він був щирий, коли вважав, що «більше демократії — більше соціалізму». Тоді ще не було історичного досвіду, який би довів, що це неможливо. У будь-якому разі він знав (не міг не знати), що перебудова радянської системи — це не спосіб зміцнити свою владу. І він розумів ризик задуманого». Тепер можна засумніватися, що розумів...
Важливо не лише те, що зробив Горбачов, але й те, чого він не зробив. «Він не віддав наказу провести масові арешти чи ввести війська, як на його місці зробили б інші. Виходячи з особистого й політичного інстинкту, він не захотів бачити кровопролиття». Ці рядки пише в статті «Трикратне «ура» людині, яка нічого не могла зробити» в The National Interest журналіст Томас де Вааль, який працював у Росії епохи Єльцина. Західний журналіст також відзначив: «Григорій Явлінський мав рацію, коли на запитання про Горбачова він відповів просто: «Горбачов дав нам свободу. Це ми з вами повинні вирішувати, що з нею робити. Ось і все.» І це питання повною мірою стосується України.
