Держава — це я.
Людовик XIV
У Росії зростає кількість прибічників зміцнення центральної влади. Згідно з опитуванням, проведеного соціологічною службою «Левада-Центр» у лютому 2010 року, протягом 12 років — з 1998 до 2010 — цей показник виріс з 25% до 46%. Майже половина росіян вважає, що найкращим варіантом політичного устрою є централізована держава, де керівники місцевої влади призначаються з Москви. І водночас «становлення авторитаризму, диктатури» в країні помічає лише 13% опитаних.
Тим часом, багато представників російської ліберальної інтелігенції, а також закордонні політики й експерти відкрито говорять про зростання авторитаризму в Росії після приходу до влади Володимира Путіна. Нагадаємо, що за визначенням авторитаризм (від латинського auctoritas — влада, вплив) є характеристикою особливих типів недемократичних режимів, що грунтуються на необмеженій владі однієї особи, або групи осіб із збереженням деяких економічних, громадянських, духовних свобод для громадян.
У щорічній доповіді Держдепартаменту США про стан прав людини в світі, оприлюдненій 11 березня, зазначається, що дії російського уряду «послабили свободу самовираження та незалежність ЗМІ в Росії шляхом прямого втручання в редакційну політику державних ЗМІ; тиску на головні незалежні ЗМІ з метою, аби останні утрималися від критичних матеріалів; залякування деяких журналістів, що призвело до самоцензури». Щорічна доповідь міністерства закордонних справ Великої Британії також згадала Росію серед країн, що викликають у відомства найбільше занепокоєння в зв’язку з порушеннями прав людини.
Чому ж більшість росіян не бачать небезпечних тенденцій, про які говорять експерти й політики? За яких умов виникає перехід від демократії до авторитаризму? Чи може в Росії демократія перемогти авторитаризм? Яку роль при цьому може відіграти Захід? Чи загрожує Україні введення авторитаризму? Після приходу до влади «проросійського» Президента Віктора Януковича ці питання актуальні й для українців, більшість із яких вважають нормою такі демократичні цінності, як свобода слова, зборів, вільні вибори.
Частково на ці запитання спробував дати відповіді один із засновників і лідерів опозиційного Об’єднаного демократичного руху «Солидарность» і опозиційного «Объединенного гражданского фронта» Гаррі Каспаров.
«Перехід до авторитаризму відбувається тоді, коли не виконується порядок денний, сформульований демократичним режимом в умовах свободи слова, вільних виборів. Саме тоді виникає тенденція для появи сильної руки, лідера. Якщо вичерпався порядок денний, то авторитарна влада або йде, або переходить у жорсткі форми придушення, бо інших варіантів для неї немає.
І уряд веде боротьбу за владу», — відзначив він під час дискусії «Україна — Росія: авторитаризм проти демократії. Хто кого?», організованої в Києві Інститутом світової політики.
На думку Каспарова, перехід у Росії від неглибоко укоріненої демократичної форми правління до очевидного авторитаризму Путіна, що посилюється, був визначений чітким соціальним замовленням, яке з, одного боку, склалося в суспільстві, а з іншого — в правлячій еліті, надзвичайно стурбованій питаннями власності, а також монополізмом у економіці, який ніколи не зникав і починав тиснути на політичну сферу.
І цьому, переконаний опозиціонер, російське суспільство не могло опиратися, оскільки в Росії опозиція як така припинила існування з 1996 року.
Каспаров вважає, що в Україні таке замовлення сформульоване ніколи не було, і взагалі немає серйозної загрози введення авторитарного правління, «закручування гайок». Сам факт, що на президентських виборах виконавча влада програла, є індикатором того, що в суспільстві не було сформульовано вимоги до жорсткої пролонгації влади, відзначив російський політик. До того ж, додав він, якщо подивитися на інтереси української олігархії, то очевидно, що рух на захід збільшить вартість їх активів, а рух на схід призведе до зменшення. Каспаров вважає маловірогідними різкі повороти в українській політиці й українському суспільному житті. На його думку, в країнах, де влада й бізнес переплетені, загальносвітова нестабільність змушує всіх бути надзвичайно обережними.
Каспаров упевнений, що в Україні неможлива угода між владою та суспільством: «ми вам даємо відносну економічну та політичну стабільність, а ви мовчите про порушення прав людини, про свободу слова». «Подібна угода можлива в іншій ситуації й однією з умов є необмежені фінансові ресурси влади. В Україні таких ресурсів влада не має в своєму розпорядженні й у перспективі не матиме. І люди знають, що вона не має, тому обдурити їх не вдасться», — сказав він.
Політик зазначив, що апогей путінської влади припав на 2007—2008 роки, але запиту в суспільстві на довічне правління Путіна ніколи не було. «Зміна тренду пов’язана не лише зі зміною економічної ситуації, а й із нездатністю Медведєва міняти ситуацію. Зараз, коли виникає загроза повернення Путіна на невизначений термін, мені здається, це починає денервувати різні прошарки суспільства й створює атмосферу напруженості, що може спричинити позитивні зміни. Багато в чому росіяни бачать, що їхні проблеми пов’язані з тим, що влада стала безконтрольною. Корупція чиновника випливає з того, що його не обирають, а призначають. Російська традиція ніколи не пов’язувала свободу з матеріальним добробутом. Нині в людей починає з’являтися думка, що ці речі якось пов’язані між собою», — сказав він.
На думку Каспарова, будь-які зміни в Росії неможливі, якщо Путін залишиться при владі. «Ми говоримо, що усунення Путіна є необхідною умовою для початку демократичних змін. Ми не маємо жодних ілюзій приводу того, що завтра в Росії настане благоденство. Річ у тому, що без усунення Путіна нічого відбуватися не може.
Це умова для того, щоб почалися перемовини між різними політичними силами про створення нового політичного простору», — наголосив він.
Політик вважає, що питання збереження територіальної цілісності Росії безпосередньо залежить від здатності інтегруватися в Європу. «Або буде єдиний простір від Владивостока до Лісабона, або територія від Уралу до Далекого Сходу стане китайською», — категорично заявив він. За його словами, питання вступу Росії до НАТО не стоїть на порядку денному, й саме інтеграційна складова Росії з ЄС є найкращим варіантом реагування на загрози, бо, на відміну від США, до ЄС російське населення не має алергії чи відторгнення.
На думку Каспарова, Захід не може впливати на демократичні процеси в Росії. «Мені здається, що будь-які сподівання на вирішальну роль, яку можуть відіграти країни Заходу в становленні демократії в Росії, мають «присмак» фрази Остапа Бендера «Запад нам поможет».
Зміни в Росії можуть відбутися зсередини, як це було в 1989—1991 роках, і вони можуть стати так само несподіваними для адміністрації США, як вони були для адміністрації Буша-старшого», — переконаний опозиціонер. Він звернув увагу на те, що Путін своїми діями довів, що західне суспільство, на жаль, не готове до такого масового експорту корупції, яка насправді є головним експортом Росії, а не нафта.
«Мабуть, він сам здивувався цьому, бо не чекав, що так легко й швидко вибудовуватиме відносини з керівниками західних країн. Путін спроможний просто взяти до себе на роботу глав держав Німеччини, Фінляндії, причому досить очевидно, що ці домовленості досягалися тоді, коли ці люди ще керували країною. Берлусконі є його бізнес-партнером і цього не приховує. Французькі президенти просто оббивають пороги, аби пролобіювати інтереси своїх країн», — зазначив опозиційний політик.
Натомість провідний науковий співробітник Московського центру ім. Карнегі Лілія ШЕВЦОВА вважає, що остання доповідь Держдепу США дає досить адекватну оцінку загнивання решток демократії в Росії й загального руху в напрямку повзучого авторитаризму. Вона, як і Каспаров, поділяє думку, що доповіді та Захід в цілому не впливають на розвиток демократичних процесів у Росії.
За словами Шевцової, Кремль знайшов modus vivendi (лат. — спосіб життя, спосіб існування) з американцями, вбудувавши демократичний аспект у свої досить прагматичні відносини з Вашингтоном. «Прикладом цього є створення підкомісії, яка займається питаннями громадянського суспільства й обміну досвідом розвитку громадянського суспільства в Америці та Росії, під керівництвом Владислава Суркова та Майкла Макфолла.
Керівником із російського боку стала людина, яка перетворила політичну систему на політичну Сахару, й американці мусили з цим погодитися. Врешті-решт, російська сторона перетворила питання обговорення громадянського суспільства, демократії, прав і свобод на знущання з проблеми. І комісія Макфолла та Суркова відверто стала чинником, який легітимує російську політику щодо демократії», — наголосила російський експерт.
Вона також засудила політику ЄС щодо розвитку демократії в Росії. «На превеликий жаль, політика європейської спільноти як єдиного міжнародного суб’єкта, який має можливість просувати політику на підставі цінностей, норм і стандартів, у плані просування демократії виявилася ще більш цинічною, ніж політика Америки. Брюссель, підписуючи угоду про партнерство та співробітництво з Росією, зобов’язався співпрацювати з Росією в просуванні демократичних норм і принципів.
Але жодних реальних свідчень ефективності цієї політики немає. Для європейської демократії досить зручними виявилися демократична риторика й одночасне надавання Росії певної допомоги на досягнення демократичних цілей, але в межах співробітництва з російською державою. І ви можете уявити собі, що, звісно, російська бюрократія ніколи не дозволить використовувати єесівскі гроші на здійснення реальних проектів щодо розвитку демократії. Оскільки ці проекти реалізуються лише за умови згоди російських бюрократів. Таким чином, ЄС пішов на поводі у російської влади. І, певна річ, така політика потурання призвела лише до дискредитації й намірів європейської спільноти відносно Росії, й її політики щодо демократизації, просування демократії.
Така політика Брюсселя зустрічає дуже різку критику російських правозахисників, а надто прагнення Брюсселя дружити з Кремлем, у тому числі й на шкоду відносинам із російською правозахисною спільнотою. Звісно, тут потрібно відокремити бюрократію Брюсселя й парламентські установи Європи, де існує дуже багато депутатів, які зацікавлені в розвитку демократичного процесу в Росії, але врешті-решт, основну скрипку в Європі продовжує грати виконавча бюрократія», — зазначила Шевцова.
