Мабуть, ще більша дурість, ніж перетворення країни-споживача на нафтового «наркомана» — це коли країна-експортер «підсаджується» на нафтодолари. Річ у тому, що держава, яка залежить від нафтового експорту, стрімко стає дурнішою, а якщо ціна на цю сировину раптово падає, народ починає всерйоз подумувати про революції. От у двох словах історія злету й падіння СРСР — він помер від нафтового «передозування». І, якщо ми поведемо себе по-розумному, те ж саме може повторитися з Іраном.
Приїхавши до Москви, важко не помітити, який споживацький бум у рядах середнього класу викликали за останні п’ять років високі нафтові ціни. 2002 р. я доїхав від Кремля до московського аеропорту за 35 хвилин. У понеділок ця поїздка зайняла дві з половиною години. Шлях від центру до аеропорту являв собою одну суцільну пробку, й недивно: дорожня інфраструктура була розрахована на 30 тис. машин, і якщо десять років тому, коли їхня кількість збільшилася до 300 тис., з цим якось справлялися, то сьогодні в Москві вже 3 млн. автомобілів, до того ж місто оперізує кільце нового передмістя.
Те, як Росія розпоряджається своїми нафтогазовими прибутками — окрема й вельми важлива тема. Але сьогодні я хотів би зосередитися на тому, як нафтова «наркозалежність» стала однією з причин занепаду СРСР, і як через таку ж залежність Ірану ми могли б на нього тиснути.
Економісти давно вже вивчають цей феномен, але мою увагу він привернув саме в Москві, після бесіди з Володимиром Мау, ректором російської Академії народного господарства. У цій розмові я обмовився, що Радянський Союз розпався аж ніяк не через політику Роналда Рейгана, а через падіння нафтових цін до $10 за барель незабаром після приходу до влади Михайла Горбачова. Ні, поправив мене професор Мау, СРСР занапастили саме «високі ціни на нафту». Різке збільшення згаданих цін 1970 х рр. спонукало Кремль добезоглядного субсидування економіки й соціальної сфери, й до вторгнення в Афганістан — а вже потім їхній обвал у 1980-ті сприяв краху імперії, яка переоцінила свої сили.
Ось як усе відбувалося. У перші десятиріччя існування СРСР, як пояснив професор Мау, його неефективну економіку підтримували на плаву дешевизна робочої сили в сільському господарстві (йдеться про селян, яких силою загнали в колгоспи) й безкоштовна праця ув’язнених, які будували промислові підприємства. Проте, починаючи з 1960-х рр., навіть низькі витрати вже не допомагали, й Радянський Союз перетворився з експортера зерна на його імпортера.
Неприємності могли розпочатися ще тоді. Однак, за словами професора Мау, ембарго, запроваджене арабськими країнами 1973 р., і викликаний ним різкий стрибок нафтових цін продовжили існування СРСР, який посідав за обсягами нафтовидобутку друге місце у світі після Саудівської Аравії, ще на 15 років. У нього з’явилося нове дешеве джерело прибутків — «нафта й газ».
Завдяки нафтовим надходженням брежнєвський уряд отримав «гроші, щоб «купити» підтримку групових інтересів, наприклад, аграріїв, імпортувати деякі товари й фінансувати потреби військово- промислового комплексу, — зазначає професор Мау. — Частка нафти в загальному обсязі експорту збільшилася з 10—15 до 40%». Від цього «склероз» радянського режиму лише посилився. «Чим більше у вас нафти, тим менше вам потрібно замислюватися про розробку економічної політики», — пояснив учений.
1970-х Росія експортувала нафту й газ, а «на отримані гроші купувала продовольство, споживчі товари й обладнання для нафто- й газовидобутку», — продовжував Мау. Однак на початку 80-х ціни на нафту почали знижуватися — частково завдяки зусиллям, спрямованим на економію палива в США. «Єдиний вихід полягав у тому, щоб знизити рівень споживання, але на це Кремль зважитися не міг — адже він, по суті, «відкупався» від цілої низки соціальних груп, — пояснив професор. — Тому він почав брати кредити за кордоном, витрачаючи їх в основному на споживчі товари й субсидії, щоб підтримати власну популярніст ь і стабільність серед суспільства». Нафтові ціни й видобуток продовжували падати, а спроби пана Горбачова реформувати комуністичний режим уже не могли виправити ситуацію.
Паралель iз ситуацією в Ірані, за словами професора Мау, можна вбачати в тому, що після 1973 р. шах використав нафтові прибутки для масштабної модернізації традиційного іранського суспільства. Це призвело до соціального вибуху, в результаті якого 1979 р. до влади прийшли клерикали. Після цього аятоли консолідували свій режим знову ж за рахунок нафтових надходжень.
За даними, розміщеним на сайті Bloomberg.com, 2005 р. іранська влада отримала від експорту нафти $44,6 млрд., з яких $25 млрд. були витрачені на різні субсидії — дешеве житло, забезпечення зайнятості, низькі ціни на продукти й бензин (він коштує 34 центи за галон) — iз метою «підкупу» різних зацікавлених груп. Нинішній президент-популіст лише розширив масштаб цих субсидій.
Таким чином, якщо нафтові ціни знову різко зменшаться, то правлячому режиму доведеться позбавити багатьох іранців пільг, якими вони користуються, як це свого часу трапилося в СРСР. А оскільки нинішня влада вже непопулярна серед багатьох верств населення, то це створить для неї багато проблем і, можливо, призведе до появи власного «аятоли Горбачова». Чим такі справи закінчуються, ми вже знаємо. «Досить пригадати історію Радянського Союзу», — зауважує професор Мау.
Словом, ефективніше за все приборкувати вплив Тегерана допоможе не заборона й не співробітництво, а економія палива й перехід на альтернативні джерела енергії, що дозволить у довгостроковій перспективі збити ціни на нафту. Скористаймося тим, що іранський режим «підсів» на нафтодолари. Але для цього потрібно позбутися власної нафтової «наркозалежності».
