Помісний собор Російської православної церкви таємним голосуванням обрав митрополита Смоленського та Калінінградського Кирила патріархом Московським і Всія Русі. За нього проголосували 508 делегатів (72%). Церковний хор виконав Аcsios (грец. «гідний»), митрополит Кирило заявив: «Приймаю», — і його почали вітати з обранням. У неділю в кафедральному соборному храмі Христа Спасителя відбулася його інтронізація — ставлення на патріарший престол. У соборному храмі були присутні президент Дмитро Медведєв і прем’єр-міністр Володимир Путін. РПЦ тепер має свого керівника.
Вибори на Помісному соборі й те, чим це супроводжувалося, дедалі більше нагадували не церковний, а світський захід. Для скликання Помісного собору статут визначає півроку, але його призначили на кінець січня. У цьому був насамперед зацікавлений Кирило. Забезпечивши собі посаду місцеблюстителя, він використав нові можливості сповна. Його виборчу кампанію було проведено за всіма правилами сучасних політтехнологій.
Його головним опонентом був митрополит Калузький і Боровський Климент (Капалін). Довелося всерйоз побоюватися предстоятеля Української церкви митрополита Володимира. Білоруський «бацька» Олександр Лукашенко доклав зусиль для просування керівника Білоруського екзархату митрополита Мінського й Слуцького Філарета (Вахромєєва). З Києва для Кирила надійшли втішливі новини. Митрополит Володимир від участі у виборах відмовився. Перспективи Філарета теж були не дуже значними, тому головна боротьба розгорнулася між місцеблюстителем і Климентом.
На рахунку Кирила був великий дипломатичний успіх — об’єднання з Російською закордонною православною церквою. Однак його екуменічна діяльність у консерваторів і фундаменталістів викликала активний протест. Про напруженість боротьби можна судити з хвилі компромату, що заполонив сторінки насамперед світських газет і у величезних кількостях гуляв у інтернеті. Головному кандидату пригадали все. Від обвинувачень у тютюнових та алкогольних оборудках, схильності до комерційної діяльності на шкоду справам церковним до співпраці з КДБ. Лондонська The Times писала напередодні обрання: «62-річний Кирило, як вважається, носив кодове ім’я «Михайлов», а Філарет був ідентифікований як агент «Островський». Є підозри, що Климент працював на КДБ під псевдонімом «Топаз». Власне, за радянських часів іншого й бути не могло. The Times наводить слова Фелікса Корлі з організації «Форум-18»: «Очевидно, що не можна було стати лідером, не погодившись співпрацювати з КДБ. Нікому б не дозволили виїжджати за кордон і представляти там релігійні організації без контролю з боку держбезпеки». Та й таке минуле в сучасній Росії розглядається як запорука благонадійності в очах вищого керівництва в Кремлі. З цього погляду, всі три кандидати були цілком прохідними.
Церковні аналітики докладно проаналізували виступи Кирила, й побачили в них симпатії до католицького богослов’я. Обвинувачення досить серйозне, що загрожувало великими проблемами при обранні. Проти місцеблюстителя виступив полковник Володимир Квачков, якого звинувачували в замаху на колишнього главу РАО ЄЕС Росії Анатолія Чубайса. В інтерв’ю православному сайту «Русский взгляд» він висунув звинувачення на адресу тоді ще митрополита Кирила. Прихильники останнього теж не сиділи склавши руки. Диякон Андрій Кураєв, головний піарщик Кирила, звинуватив брата митрополита Климента архієпископа Тобольського Димитрія в проведенні «лжевиборів» делегатів на Помісний собор від духовних семінарій, а також «рейдерському захопленні Московської духовної академії», де проводилося висунення. Диякон заявив, що обрання митрополита Климента патріархом неминуче спричинить підвищення в церковній ієрархії його брата. До речі, подібний пасаж використовувався й проти глави УПЦ митрополита Володимира. Активно поширювалися чутки, що в разі його обрання церквою реально керуватиме молодий єпископ Олександр (Драбинко), учень владики, лише нещодавно рукопокладений у архієрейський сан. Як відомо, кимось налякана ворона боїться навіть куща. Однієї чутки про те, що замість Володимира українські учасники Помісного собору можуть висунути кандидатуру чернівецького митрополита Онуфрія (Березовського) було достатньо, щоб останнього звинуватили в доброзичливому ставленні до позбавленого сану колишнього чукотського єпископа Діоміда (Дзюбана), звинуваченого в розколі. Цей компромат поширило агентство «Інтерфакс-релігія», контрольоване «кирилівцями».
Для досягнення компромісу зі своїми противниками Кирило виступив у Стрітенському монастирі — одному з центрів московського православного консерватизму, керованому впливовим архімандритом Тихоном (Шевкуновим). Він заявив про згоду з вченням новомученика архієпископа Іларіона (Троїцького). «Коли в богослов’я почали проникати ліберальні ідеї, коли почали слідом за деякими богословами стверджували, що немає різниці між конфесіями... святитель Іларіон у своїй чудовій праці «Христианства нет без Церкви» стверджував... що є лише одна Церква — свята соборна апостольська, яка наразі виявляє себе в Православній церкві». Судячи з результатів голосування на Помісному соборі, підтримку консерваторів Кирило собі забезпечив.
А головною проблемою двох провідних кандидатів було отримання підтримки влади світської. Климент здебільшого сподівався на адміністративний ресурс. Як керівник справами Московської патріархії він неодноразово працював членом різних урядових комісій, а 2005 р. саме його Володимир Путін призначив членом Громадської палати як представника від православної церкви. Клименту приписували авторство поправок до Податкового й Земельного кодексів про передачу майна церкві. Цю ідею також підтримував Путін. Джерело, близьке до адміністрації президента, стверджувало, що дружина президента Світлана Медведєва, добре знайома з митрополитом, підтримувала його. Вона очолила опікунську раду програми духовно-етичного виховання РПЦ, появу якої ініціював Климент. Він має великі й розгалужені зв’язки в коридорах влади. Можливо, він і досяг би успіху за більшої публічності. Бажання залишатися в тіні чимало його прихильників пояснювали небажанням стикатися на людях із більш харизматичним місцеблюстителем.
Однак більш активному Кирилові вдалося подолати ситуацію. Характерно, що відсторонену позицію зайняло так зване православне оточення Путіна, до якого серед інших входять глава Російських залізниць Володимир Якунін, повпред президента в Центральному федеральному окрузі Георгій Полтавченко, банкіри брати Ананьєви. Це було яскравим свідченням того, що президент обрав Кирила. Публічно свою підтримку йому Медведєв і Путін висловили, коли приїхали на поминальну сорокаденну службу по патріарху Алексію II до Богоявленського собору й після неї розмовляли з Кирилом без свідків. Потім була підтримка «Единой России». Серед мирян, учасників собору членів цієї партії було більшість. У таких умовах вибори мали відбутися й відбулися без сюрпризів.
Проблем у нового патріарха вистачає. Насамперед у відносинах з державою. Він відомий своїм антиліберальними висловлюваннями, зокрема, щодо прав людини. У декларації, ухваленій Х Вселенським собором російських народів, головним автором якої був Кирило, говорилося: «Є цінності не менш важливі, ніж права людини, — віра, мораль, недоторканність святинь і батьківщини. Не можна дозволяти виникати ситуаціям, в яких реалізація прав людини розтоптує традиції релігії або моралі, ображає релігійні чи національні почуття, ображає святині чи загрожує існуванню нашої Вітчизни». Тут з Кремлем розбіжностей не передбачається. Складніше зі школою. Патріарх є палким прихильником запровадження дисципліни «Основи православної культури». В інтерв’ю телеканалу «Вести» влітку минулого року він заявив: «Кожний громадянин Росії має знати основи православної культури, навіть якщо він є мусульманином, євреєм чи буддистом». Слід чекати стрімкого наступу клерикалізму на світську освіту, що викличе значний опір не лише ліберальних кіл, а й частини чиновництва й представників інших конфесій. У Кремлі й раді були б допомогти церкві в цьому питанні, але побоюються зростання суспільного невдоволення в обставинах економічної кризи.
Справжнім головним болем є проблема «канонічної території». У Молдові активно діє Румунська православна церква, в Естонії Константинопольський патріархат. Належить відстоювати статус-кво Московського патріархату в Росії та за її межами. Але головним було й залишається українське питання.
Єдності серед українських єпископів немає. Це виявилося на передсоборних зборах делегатів від УПЦ. Кирилу вдалося заручитися підтримкою впливових ієрархів — митрополитів Агафангела Одеського й Іларіона Донецького, прихильників укріплення зв’язків УПЦ з Москвою. Перший уже давно співпрацює з Кирилом, який посприяв його нагородженню російським Орденом пошани минулого року, а зближення з другим стало певною несподіванкою. Митрополит Іларіон Донецький публічно виступив проти внесення доповнень до списку претендентів, зокрема й від УПЦ. Донедавна Кирило досить зважено висловлювався щодо питання відділення УПЦ, але тепер його дії будуть під пильним наглядом консерваторів і фундаменталістів — і, швидше за все, позиція патріарха стане жорсткішою. Проте зростає кількість тих українських єпископів, які хотіли б канонічної незалежності від РПЦ, хоча б за прикладом Естонської православної церкви. У Москві розуміють, що рано чи пізно доведеться визнати очевидне — самостійність УПЦ, але постараються максимально загальмувати цей процес, зокрема й за допомогою світської влади.
