Захід і Росія вкотре втрачають одне одного. Цей танець притягання та відторгнення триває багато століть, і до чергової фази відторгнення можна було б поставитися філософськи. Історики нараховують понад 25 таких циклів, починаючи від царювання Івана III.
Уже у своїй пострадянській іпостасі Росія пройшла через два такі повороти. Від Козирєва до Примакова за Єльцина і від Путіна 11 вересня з його негайною реакцією «американці, ми з вами» до Путіна сьогоднішнього, який стверджує, що ісламські терористи на Кавказі — «лише інструмент у руках більш досвідчених, більш сильних традиційних ворогів Росії, які мріють ослабити та розчленувати її»; який раз на два місяці загрожує Америці незвичайними ракетами, розробленими російськими вченими (не гордуючи при цьому брати гроші у тих же США на підтримку безпеки російського ядерного комплексу); який старанно витісняє американські бази з Середньої Азії, попри те, що поразка НАТО в Афганістані відкриє ісламським терористам шлях на Росію через Середню Азію та Кавказ.
Чим небезпечний цей черговий антизахідний поворот у свідомості російського політичного класу та його найвидатнішої посередності?
По-перше, він уперше відбувається в ситуації, коли Захід і Росія більше не є повновладно домінуючими гравцями на світовій арені, як це було в XIX —XX століттях. І Захід, і Росія (особливо) ніколи ще не були такими уразливими та не стикалися з такими серйозними цивілізаційними викликами. Ніколи раніше Росія і Захід так не потребували одне одного, і сьогодні вони менше ніж будь-коли можуть дозволити собі розрив.
Водночас ті причини, які призвели до останнього різкого антизахідного розвороту в російській зовнішній політиці, не пом’якшуються, як це неодноразово бувало, впираючись в об’єктивні обмеження (просто кажучи, «головою в стінку»), а навпаки, внаслідок конкретних історичних обставин мають тенденцію до синергетичного саморозгортання. Таких причин щонайменше чотири.
По-перше, травма поразки в «холодній війні», втрати імперії та втрата статусу наддержави породили глибокий і невичерпний психологічний комплекс у колективній підсвідомості російського політичного класу. Для нього Захід залишився смислоутворюючим фантомним противником, у героїчному зіставленні якому вибудовувалися і ще довго вибудовуватимуться всілякі міфи російської зовнішньої політики. Коли в 2001 році Путін запропонував США максимально можливе практичне сприяння в проведенні операції в Афганістані, цей вибір, попри його очевидний прагматизм, наразився на глухе невдоволення більшості російської політичної «еліти». Розділяючи всі комплекси та забобони свого класу, Путін, утім, керувався в цьому разi не емоціями, а тверезим раціональним розрахунком. Американці, переслідуючи свої військові та геополітичні цілі, вирішили попутно важливу проблему безпеки Росії — ліквідували плацдарм ісламських радикалів у нашому південному підчерев’ї.
Уперше в нашій військовій історії хтось зробив за нас брудну роботу — зазвичай бувало навпаки. Афганський досвід міг стати важливим уроком для усвідомлення спільності російсько-американських стратегічних інтересів у геополітичній конфігурації XXI століття. На жаль, цього не сталося, і емоції та комплекси знову отримали перемогу над розумом.
По-друге, до другого строку президентства Путіна було покінчено з модернізаторськими мріями початку його правління — провести структурні реформи, «наздогнати Португалію», «подвоїти ВВП» тощо. «Модернізація» обернулася банальним перерозподілом власності на користь «бригади» вихідців із пітерської мерії та ФСБ.
Закріплення цієї власності та здатної породжувати її влади вимагає подальшої «зачистки» політичного простору, яку вже неможливо виправдати жодною демагогією про «авторитарну модернізацію». Образ Заходу як ворога стає єдиним ідеологічним виправданням путінській моделі корпоративної держави.
По-третє, захмарні ціни на нафту, що обрушилися на Кремль унаслідок іракської війни, породили серед кремлівських мешканців відчуття всемогутності та новознайденої «величі». «Великій енергетичній державі» вже здається смішною колись виплекана нею мрія обігнати якусь Португалію. Колективна кремлівська баба, нанюхавшись нафтодоларів, уже не хоче бути природженою дворянкою у «великій вісімці» — володаркою євразійською бажає стати.
Є ще один додатковий чинник, що походить із внутрішньої природи сьогоднішнього російського режиму. Ті 10 — 15 осіб, які сьогодні перебувають при владі в Росії, не лише правлять, а й фактично володіють нею, насамперед її нафтогазовими активами. Дуже багато чого в їхньому житті сьогодні — влада, стабільність режиму, світовий вплив, зрештою особисті статки, — залежить від кількості доларів за барель нафти. Вони не дозволять собі залишатися пасивними спостерігачами коливань цін на нафтовому ринку. Так, дуже багато речей у російській політиці навколо Ірану пояснюються не лише традиційним бажанням насолити американцям, а й прагненням зберегти високі ціни на нафту.
По-четверте, серія помилок і невдач Заходу, криза в трансатлантичних відносинах, розкол еліт у самих США, відсутність масштабних лідерів, дедалі більший виклик ісламістського екстремізму вже не тільки на Близькому та Середньому Сході, а й у Європі та навіть в Америці — все це породжує в значної частини російських політиків уявлення про Захід як про приречений затонути корабель, який треба якнайшвидше покинути. Подібні мотиви виразно звучать у «концептуальних» статтях міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова, червоною ниткою в яких тягнеться думка про те, що «Росія не може приставати на чийсь бік у розпочатому міжцивілізаційному конфлікті глобального масштабу». Це знаменний і трагіфарсовий римейк висловлювання попередника пана Лаврова пана Молотова у вересні 1939 року: «Радянський Союз не може пристати на чийсь бік у розв’язаній англо-французькими імперіалістами світовій війні».
Уявлення про Захід як про приречений затонути корабель має, на жаль, деяке право на існування, проте лише з одним уточненням — Росія є частиною цього корабля. Хоч скільки б ми загравали з відвертими мерзотниками, хоч скільки б нагадували їм про заслуги СРСР у їх вирощуванні, хоч скільки б «кришували» їх у Раді Безпеки, в очах ісламістських екстремістів, які ведуть свою «священну» боротьбу iз Заходом, Росія залишається частиною цього «сатанинського» Заходу, причому найбільш уразливою, а потім — і найпривабливішою для експансії.
Істинне ставлення цього наброду до Росії було продемонстроване вбивством наших дипломатів у Іраку. Найпідлішу роль у цій трагедії відіграв наш новий геополітичний союзник і партнер по ШОС Іран. Не приховуючи своїх зв’язків із терористами, іранські лідери натякали на можливість свого втручання, якщо Росія їх добре попросить про це. Можна лише уявити, як ці покидьки розмовлятимуть із Росією, володіючи ядерною зброєю. Міністр, який «не може пристати на чийсь бік», коли його дипломатам відрізають голови, — це ганьба для Росії.
Як можна зупинити це саморуйнівне сповзання Росії до вже не фантомної, а реальної конфронтації iз Заходом? Російському суспільству потрібна широка зовнішньополітична дискусія, можливостей для якої залишається чимраз менше. Її замінює навіжена антизахідна та передусім антиамериканська істерія в засобах масової інформації. Що стосується самих Сполучених Штатів, то до останнього часу вони вважали за краще удавати, що нічого не відбувається. Так, ще зовсім недавно держсекретар Кондолізза Райс заявляла, що «ще ніколи в історії Росії та США відносини не були такими хорошими». Однак на Вільнюському саміті в травні віце-президент Ричард Чейні дозволив собі низку критичних зауважень на адресу російського керівництва. Чейні зосередив свою критику переважно на внутрішньополітичних процесах у Росії, зробивши кілька очевидних і безперечних зауважень про чимраз авторитарніший характер путінського режиму.
Здається, що тактично це був не найкращий порядок денний для відвертого з’ясування відносин між США та Росією, що давно назрiв. Демократія в Росії — це справа насамперед самих росіян. Лекції на цю тему ззовні зазвичай психологічно відторгають навіть ті, хто погоджується з їхнім змістом. Дуже точно завважив із цього приводу майже 200 років тому наш великий поет: «Звісно, я зневажаю нашу Вітчизну з голови до п’ят, але мені вкрай неприємно, коли це почуття розділяє зі мною іноземець».
Набагато продуктивніше ставити в центр обговорення між стратегічними партнерами (якими США та Росія, Захід і Росія все ще є, якщо вірити спільним деклараціям, які регулярно підписує російський президент) питання відносин між ними, позиціонування в розгорнених глобальних конфліктах, бачення одне одного як союзників або, навпаки, усвідомлення «неможливості пристати на чийсь бік».
Ці питання треба було ставити ще два роки тому. Президент Буш просто був зобов’язаний тоді спитати: «Володю, ти справді вважаєш, що я посилаю терористів убивати твоїх дітей? Якщо це непорозуміння, і тебе не так зрозуміли, поясни це, будь ласка, своєму народовi. Але якщо ти справді так думаєш, то що ми взагалі тут робимо разом — у «великій вісімці», на техаському ранчо, в Білому домі, в Кремлі?»
Зустріч у Петербурзі дає лідерам Заходу та Росії останню, мабуть, можливість перестати прикидатися та спробувати максимально відверто відповісти собі й одне одному на головні в цей критичний момент світової історії питання — хто ми, з якими стикаємося загрозами, який противник кидає нам виклик, хто наші союзники і партнери. Такий порядок денний, така постановка запитань сприятиме вже й так назрілій зовнішньополітичної дискусії в російському суспільстві. Значна частина істеблішменту, цілком лояльна до режиму та сама готова пограти в антиамериканські ігри, з наростаючою тривогою стежить як за дедалі новими концептуальними прозріннями міністра Лаврова, так і за останніми ескападами практичної російської дипломатії.
Є одна обставина, що може радикально вплинути як на хід цієї дискусії, так і на результат усієї багатовікової російської суперечки між «західниками» та «євразійцями». Це — успіх України.
Україна справді становить загрозу, але не безпеці Росії, як про це трублять кремлівські пропагандисти, а відносній популярності путінської моделі корпоративної, авторитарної, ворожій Заходу державі. Досвід наших колишніх сусідів по комунальній квартирі, які обрали іншу модель розвитку, і передусім України, в жодному разі не повинен стати привабливим для російських підданих. Прибалти до уваги не беруться — вони завжди були чужими. А от успіх України — це кощієва смерть путінізму, цієї убогої філософії нижчих чинів ФСБ, які шаленіли від «кришування» меблевих магазинів і розпилювання нафтових компаній. Економіка України повинна бути підірвана, її політична система парламентської демократії дискредитована. Одразу ж після саміту Москва докладе всіх зусиль для досягнення цієї благородної мети.
Якщо Україна вистоїть і підтвердить життєздатність та безповоротність свого європейського цивілізаційного вибору, це стане вирішальним аргументом, кинутим на терези багатовікової суперечки всередині російської культури. Найкращий спосіб допомогти Росії сьогодні — це допомогти Україні.
