Дозвольте додати декілька міркувань до того, що вчора ввечері написали про масове вбивство на перегляді фільму «Темний лицар: Повернення легенди» Ентоні Лейна й Адама Гопника. Останніми роками таких масових убивств було безліч — на армійській базі, в декількох школах, на родинній вечірці, на пошті, в торговельному центрі, на політичному заході в Арізоні. Безумовно, багато вбивств я не пам’ятаю, бо надто приголомшений і розгніваний, щоб пригадати все. Не можу назвати неминучою ту обставину, що нове побоїще сталося в кінотеатрі — воно могло статися в будь-якому багатолюдному місці — проте, я думаю, ніхто цьому особливо не здивувався.
Як говорить Ентоні, перша і найголовніша реакція — це горе і печаль, а також співчуття загиблим і членам їхніх родин. Але ми не можемо не поставити одне незручне, болісне питання: чи можна в цій події звинувачувати кіно взагалі або даний фільм конкретно? Чи є насилля в кіно чинником, що робить свій внесок у кількість убивств у американських містах, які перетворилися на рутину? Навіть не знаю, скільки разів кінокритики зверталися до цього питання. За моєї професійної пам’яті ця дискусія почалася понад сорок років тому, за часів «Бонні та Клайда» Артура Пенна й «Дикої банди» Сема Пекінпа. Стандартна відповідь кінокритиків, що покладалися частково на психологів і частково на здоровий глузд, полягала в тому, що ті, хто систематично вбиває, схильні до цього, і що така схильність формується ще з дитинства. Можливо, якийсь фільм і дає їм поштовх, але ж поштовх може дати майже будь-який подразник або почуття невдоволеності. Саме про це писав Ентоні, і я з ним згоден.
Але деякі неприємні сумніви і дискомфорт залишаються. Критики дотримуються думки, що такі художники, як Пенн і Пекінпа (а також Куросава, Скорсезе та багато інших), повинні мати свободу дій, використовуючи насильство як спосіб вияву якихось ідей, і не тривожитись при цьому з приводу наслідків. Врешті-решт, насилля здатне стати чудовою красою в русі, що прекрасно може показати кінематограф. Навіть Кітс говорив, що хоча емоції, які проявляються у вуличній сварці, можуть бути огидні, самі фізичні дії здатні стати благородними. Звичайно, на кожного справжнього художника, що використовує насилля у своїй творчості, припадає по п’ять писак, для яких насилля — просто засіб збудження аудиторії, й вони його експлуатують. Але ні з правової точки зору, ні з точки зору критики ми не можемо захищати права майстрів кіно на використання насилля, не захищаючи при цьому права писак на його використання. Їх можна висміювати, називаючи бездарними та тупими, але ми не можемо сумніватися в їхньому праві робити те, що вони роблять, якщо ми хочемо в той же час захистити такого майстра, як Скорсезе. Крім того, існує комерційна реальність, або ринкова, яка зазвичай бере гору над вишуканими етичними аргументами. Насилля — це основа основ міжнародного кінобізнесу, і так було багато років. Його люблять глядачі. Кіно зі сценами насильства добре і скрізь продається. Секс, якого бояться хранителі суспільної моральності, за своєю привабливістю в художніх фільмах навіть близько не стоїть біля насилля (звичайно, порно — це інша справа).
У старому захисті насилля критиками був також інший елемент: глядачі знають, що воно несправжнє. Скажімо, деякі глядачі знають. Я інколи сидів у кінозалі поряд із людьми (в основному літніми, але не тільки), які щулилися від неприємних відчуттів, коли на екрані показували сцени злісного насилля чи жорстокості. Вони реагують так, ніби насилля чиниться проти справжньої людини. Принаймні, їхні відчуття досить сильні, щоб вони відчували себе нещасними. Проте такий дискомфорт відчуває меншість. А більшість, і особливо молоді глядачі, сприймає насилля як ілюзію, трюк або видовище — вона насолоджується ним, як грою. Ми всі глузуємо з поп-культури: ми знаємо, що люди, які роблять кіно, розважають нас, і що все це — несправжнє. Ми отримуємо задоволення від кіно й наступного дня все забуваємо. Зокрема, на фільми жахів із бридкими сценами люди ходять, як на карнавал. Особливо жахи люблять юні дівчата: з року в рік вони ходять на такі фільми, підтримуючи їх як касове явище. Чим страшніші сцени, тим більше задоволення. Пережитий фільм перетворюється на певний обряд: вони сміються з приводу побаченого, а потім ідуть на нього знову.
У такій свідомій реакції розмежування насилля та реальності є свій недолік. Багато людей говорять, що у нас виникає звичка до справжнього насилля, коли воно нас збуджує. Ми забуваємо, що ще є біль і смерть, і перетворюємося на шанувальників цього жорстокого видовища. Така реакція проявилися після подій 11 вересня, коли багато хто з очевидним задоволенням і трепетом говорив, що це схоже на кіно. Такі висловлювання у людей, що хоч трохи мислять, викликали нудоту, якщо не обурення. Я не дивився картину «Темний лицар: Повернення легенди», але я бачив останній фільм про Бетмена — «Темний лицар». Ну яке тут розмежування, яка дисоціація! Цей фільм став приголомшуючою низкою сцен безжалісного звірства, в якому сюжетно-тематична картина майже повністю відсутня. Сюжет не зістиковується ні в часі, ні в просторі. Джокер одночасно присутній усюди, а начебто померлі люди повертаються до життя. Домінуючим ефектом у картині став радісний садизм. Навіть структура та стиль фільму по відношенню до аудиторії є актом насилля, що здійснюється ради її задоволення. Коли фільм закінчився, настрій у мене був огидний. Декілька тижнів по тому письменник Джонатан Летем розкритикував «Темного лицаря» в своїй статті в Times, назвавши його тероризуючим фільмом часів терору. Але коли я почав розмовляти про нього зі своїми дуже розумними і молодими друзями, вони сказали, що відсутність логіки та збочена жорстокість фільму — це круто. У них дисоціація з емоціями вивільняла естетичну реакцію на жорстокі сцени, на красу. Але навіть естетичний екстаз має у якийсь момент «упертися в стіну».
Хто знає, чого хотів злочинець із Аврори: стати масовим убивцею подібно до Джокера? Чи він просто використовував цей захід як сцену для власного увіковічення? Повідомлялося, що він був незворушний. Звичайно, ця людина безумна, але, можливо, він — якийсь моралістичний божевільний, схиблений насмішник. Вам потрібне насилля як видовище? Ось воно — тримайте. Якими б не були його наміри, складна реакція на насилля в кіно, що домінувала в дискусії довгі роки, зараз має здатися непереконливою і стриманою. Згода з реакцією, заснованою на дисоціації, не повинна стати тією єдиною відповіддю, на яку ми тільки й здатні. Можливо, кіно не міняється, але ми можемо змінитися.
