Побоювання Ізраїлю у зв’язку з ядерною примарою Ірану сьогодні переросли в кризу довіри, щодо Сполучених Штатів. Прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу почав компанію, покликану змусити президента Барака Обаму провести червону лінію, яку Іран не повинен пересікати, аби не піддаватися ризику американської військової відповіді. Неявні загрози однобічного нападу Ізраїлю, разом із помітним втручанням у президентську виборчу кампанію США, посилюються зусиллями Нетаньяху викрутити руку Обамі.
Розбіжності між двома союзниками частково викликані різними часовими межами: для Ізраїлю цим кордоном є майбутнє перенесення іранських об’єктів зі збагачення урану глибоко під землю; для США таким кордоном є початок спеціальної програми озброєнь. Але, тією ж мірою, ця суперечка підкреслює відмінність їхніх цілей.
Для Ізраїлю війна з Іраном необхідна не для нейтралізації екзистенціальної загрози, а швидше для підтвердження свого регіонального статусу. Ізраїльські лідери бачать загрозу стабільності для своєї країни в особі ворожого ісламістського режиму в Єгипті; вірогідності того, що подібний до нього режим може, зрештою, встановитися в Сирії; ненадійності зазвичай дружньої Йорданії; небезпечного імпульсу, який дало пробудження в регіоні ісламістів заклятим ворогам Ізраїлю — ХАМАСу і Хізбаллі.
Таким чином, як Нетаньяху, так і міністр оборони Ізраїлю Ехуд Барак розцінюють напад на Іран як головний стратегічний крок на Близькому Сході, який передбачає, що вони не стануть скидати з рахунків військову кампанію, що далеко виходить за межі хірургічних ударів з повітря. Більше того, вони, можливо, розглядають наземне вторгнення до Ірану як вирішальне і давно назріле протистояння з ХАМАСом у секторі Газа і Хізбаллою в Лівані.
Попри свою рішучість не допустити отримання Іраном ядерної зброї, навіть якщо це вимагатиме військових дій, США зважують наслідки військового конфлікту з дуже різних точок зору. Як супердержава, яка отримала стільки розчарувань у своїх безуспішних зусиллях на роз’єднаному Близькому Сході, чи то у військових діях чи у регіональній дипломатії, США стикнулися з іранською кризою в розпал свого епохального стратегічного зрушення в Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Наслідки війни в Ірані затримають США на Близькому Сході на довгі роки, підірвавши їхні нові стратегічні пріоритети.
У результаті, США, які краще за Ізраїль підготовлені до війни, аби забезпечити повну відмову Ірану від своїх ядерних амбіцій, можуть, однак, зробити висновок, що це завдання є дуже вартісним. В останній доповіді щодо іранського проекту, яку підписали серед інших і колишні радники з національної безпеки США Бент Скоукрофт і Збігнєв Бжезинський, було зроблено висновок, що американська військова атака на Іран може лише відстрочити його ядерну програму на термін не більше чотирьох років.
Аби гарантувати, що Іран ніколи не отримає ядерну бомбу, США необхідно підтримувати військовий тиск на Іран протягом декількох років. І, у разі потреби зміни режиму як остаточного вирішення дилеми, в доповіді передбачається, що для цього знадобиться військова окупація, яка спричинить необхідність виділення більшого об’єму ресурсів і персоналу, ніж ті, які США інвестували до Іраку і Афганістану разом узятих.
Більш того, звичайні припущення, що сунітські режими регіону дадуть мовчазну згоду на військовий удар по іранських ядерних об’єктах, мають бути переглянуті в світлі Арабської весни, особливо після недавнього раптового сплеску антиамериканського насильства у всьому мусульманському світі. Парадигма, що передувала Арабській весні і описувала Близький Схід як розділений на «помірних» і «екстремістів», — застаріла.
Ісламістські уряди, які виникли з повалених американських маріонеткових режимів, не є друзями іранської ядерної імперії. Проте у своїй боротьбі за виживання вони повинні скеровувати антиамериканські настрої народних мас. Для президента Єгипту Мохаммеда Морсі це означало необхідність заспокоїти розлючений натовп, який нещодавно нападав на посольство США, а не просто засудити насильство.
Напад на Іран, особливо якщо він розвинеться у затяжну війну за участю регіональних представників, приречений стати спусковим курком для масової антиізраїльської і антиамериканської істерії, що могло б призвести до швидкої ескалації регіональних режимів ісламізму. Повномасштабної війни в регіоні було б не уникнути.
Основною проблемою, що стоїть перед військовою операцією в Ірані, є необхідність забезпечення її легітимності. Китай і Росія ніколи не дозволять США отримати мандат Організації Об’єднаних Націй для початку нападу. Крім того, тоді як іранські провокації, які ясно вказують на намір режиму розробити ядерну зброю, можуть підштовхнути США до військових дій, далеко не факт, що європейці або ще хто-небудь квапитимуться приєднатися до нової, веденої США, «добровільної коаліції». Важка спадщина Іраку й Афганістану давить на західні демократії.
Найсумнішою частиною цієї історії є повна байдужість Ізраїлю до необхідності створення міжнародної легітимності для його бажання зупинити ядерну програму Ірану. Нетаньягу думає лише з самовпевненої військової точки зору і абсолютно не бере до уваги геополітичну стратегію. Його недолуга політика щодо Палестини залишила Ізраїль всього з декількома друзями у міжнародному політичному співтоваристві, не говорячи вже про арабський Близький Схід. Справді, багато хто вважає одержимість Нетаньягу іранським питанням просто успішним прийомом, спрямованим на те, аби відвернути увагу від палестинського питання.
Лише надійні, сміливі мирні ініціативи, які дійсно відродять дух співпраці держав, супроводжувані мораторієм на будівництво і розширення поселень на Західному березі, можуть відновити добру волю палестинців і їхніх братів у всьому арабському світі. І лише такі результати можуть забезпечити міжнародне розташування, яке знадобиться США й Ізраїлю для протистояння Ірану.
Шломо Бен Амі — колишній міністр закордонних справ Ізраїлю, зараз є віце-президентом Міжнародного центру за мир в Толедо і автором книжки «Шрами війни і рани світу: ізраїльсько-арабська трагедія».
