Що стоїть за жорстокими боями в Іраку між силами коаліції та угрупованнями бойовиків? Найбільш поширена думка — іракці не можуть змиритися з перебуванням у країні коаліційних сил. Існує й інша версія — «корінь» іракського кровопролиття криється в релігійному протистоянні двох шиїтських священнослужителів — 30-річного заколотника Моктади Садра і поміркованого верховного аятоли, 73-річного Алі Сістані. Ім’я останнього — добре відоме в світі. Ім’я Садра стало відоме широкому загалу лише після організованих ним атак проти сил коаліції. Стосунки між двома релігійними лідерами — далеко не найтепліші. У квітні минулого року, щойно було повалено режим Саддама Хусейна, бойовики Садра захопили будинок Сістані, висунувши вимогу — залишити Ірак і визнати Моктаду верховним марджою (релігійний сан, еквівалентний за значимістю до папи). Аятола почав переховуватися, однак країну не залишив. Він неодноразово критикував дії американської адміністрації в Іраку, однак його критика виявлялася у побажаннях, але аж ніяк не в збройному повстанні. Про причини нинішньої кризи в Іраку, а також про можливості виходу з неї — у статті, опублікованій американською газетою «Нью-Йорк Таймс».
Коли американські піхотинці рік тому взяли Багдад, один із провідних священнослужителів Амер Аль-Міншідаві сказав своїм одновірцям, що звільнення від режиму Саддама «зобов’язує іракських шиїтів показати всьому світові, що іслам — релігія миру, терпимості та любові». Рік минув, а вдячність ніби випарувалась: шиїтська громада на півдні країни взяла участь у повстанні, очолюваному молодим релігійним ватажком Моктадою Садром.
Щоправда, більшість поміркованих шиїтів не пристала до «Армії Магді», яку організував Садр. Для них виявилися більш прийнятними заклики до стриманості, з якими виступив найбільш поважний шиїтський лідер аятола Алі Сістані. Проте в Неджефі, де живуть як Садр, так і Сістані, віруючі стають дедалі неспокійнішими. Якщо не стати на заваді, то нинішні неконтрольовані атаки перетворяться у повномасштабне повстання шиїтів. А це разом із жорстким супротивом сунітів у центральному Іраку може зробити американську присутність у країні вкрай ненадійною. Бригадний генерал Марк Кімітт, представник американського командування, повідомив журналістів, що Тимчасова адміністрація коаліції «здійснюватиме й надалі атаки, аж до знищення «Армії Магді». Але битва з Садром лише посилить кризу і може призвести до всенародної непокори. Більшої користі в розв’язанні кризи можна досягнути шляхом переговорів — так, щоб не принизити Садра, але й не дозволити йому диктувати порядок денний.
Найкращий вибір Америки — аятола Сістані. Він — видатний релігійний лідер, і має достатньо влади, аби вплинути на Садра та стримати іракських шиїтів від участі в повстанні. Компроміс вигідний як Америці, так і самому аятолі: приборкавши Садра, Сістані міг би й надалі консолідувати свою владу над шиїтами. Ці два релігійних ватажки представляють як різні покоління іракців, так і різні конкуруючі школи шиїтського світосприйняття. Свої лідируючі позиції Садр отримав у спадок від батька Мухаммада Садика Садра, якого розстріляли баасисти в 1999 році. Його прагнення — створити в Іраку ісламський уряд. Він переконаний, що політика повинна обслуговувати релігію, а тому він не сприймає принцип про розподіл між церквою і державою. На відміну від нього старий аятола Сістані належить до більш поміркованої школи шиїтської віри. Хоч він і має власну точку зору відносно того, яким має бути ісламський уряд, однак на його переконання не впливає сусідній Іран. Аятола акцентує увагу на забезпеченні урядової відповідальності і релігійного захисту. Помиляється той, хто сприймає нинішню кризу в Іраку як озброєне протистояння Садра і коаліційних сил. Насправді боротьба відбувається за вплив на шиїтську громаду, її вірність. Проте ця боротьба може завершитися компромісом.
Аятола Сістані має достатньо політичної мудрості для того, щоб переконати Садра. Допоки молодий заколотник не був заляканий коаліційною владою, він визнавав релігійне верховенство Сістані і не виявляв жодного інтересу до того, аби кинути виклик старому аятолі — це могло б призвести до розколу в шиїзмі. Садр, вочевидь, розуміє, що масштабна війна між шиїтами та коаліційними силами завершиться його поразкою і кине тінь на шиїтські мрії керувати новим Іраком. Тому він цілком може погодитись на компроміс, запропонований аятолою.
Найбільш мудрий крок Америки — переконати аятолу Сістані розпочати переговори із Садром. У чому може полягати компроміс? Садр повинен виступити із заявою, у якій би відмовився від насильства і наказав своїм бойовикам повернути владу у підконтрольних їм містах іракським силам безпеки. У свою чергу коаліційній владі не слід намагатися арештувати Садра або ж провокувати його в майбутньому. Також необхідно дозволити Садру відновити вихід його газети «Аль-Хавза», яку було закрито минулого місяця, що зрештою призвело до спалаху насильства. Будь- який компроміс також вимагатиме негласного визнання усіма сторонами права прибічників Садра на участь в іракському політичному житті (за прикладом шиїтської організації «Хезболла» в Лівані). Переговори також можна використати для вирішення багатьох інших проблем. Одна з них: усі найбільші іракські етнічні та релігійні громади — шиїти, суніти і особливо курди — мають встановити чітку дату для розпуску озброєних формувань. Якщо їх не роззброїти, то Ірак може стати другим Ліваном, яким керують політики від бригад бойовиків. Друга проблема — віра в те, що 30 червня відбудеться передача влади іракцям. Сили коаліції повинні забезпечити порядок по всьому Іраку, аби, згідно з тимчасовою конституцією, у січні наступного року провести вибори до загальнодержавних зборів. Окремі положення конституції, між тим, потрібно переглянути. Повноваження, якими буде наділене іракське керівництво, вимагають додаткових пояснень. Те ж саме стосується положень в основному законі про федералізм і гарантування прав меншинам і жінкам.
Зі свого боку адміністрація Буша має продемонструвати, що погоджується на створення ісламського уряду у районах Іраку з переважною більшістю арабів — такий уряд не обов’язково набуде форми шиїтської теократії, яка властива Ірану. Вашингтон повинен погодитися з принципом, що лише легітимний іракський уряд, який підтримають обрані збори, має мандат на те, щоб вести переговори щодо майбутньої присутності американців у країні. Пошуком компромісу Сполучені Штати могли б дати шанс таким священнослужителям, як Амер Аль-Міншідаві, довести, що співіснування ісламу і Заходу не лише бажане, але й цілком досяжне.
