Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Буря після урагану

Природа проти політики
6 вересня, 2005 - 00:00
БІЛЬША ЧАСТИНА НОВОГО ОРЛЕАНА, ЗАТОПЛЕНОГО В РЕЗУЛЬТАТІ УРАГАНУ КАТРІНА, ЕВАКУЙОВАНА. РЯТУВАЛЬНІ СЛУЖБИ ПОЧАЛИ ПРОЧІСУВАТИ МІСТО У ПОШУКАХ ТИХ, ХТО ВИЖИВ І ЗАГИНУВ / ФОТО РЕЙТЕР

Урагани минають за два етапи. Спершу ллє проливний дощ, після нього починаються взаємні обвинувачення, вуличні заворушення та боротьба за компенсаційні виплати — «людська буря», за визначенням історика Джона Баррі. Зливи змивають із суспільства все штучне, розмивають звичний устрій життя, оголяють структури, що володіють реальною владою, виявляють несправедливість, основні механізми підкупу та неочевидне в звичайних умовах беззаконня. Приголомшливо, як часто в історії цієї країни за природними катаклізмом починалися політичні.

Унаслідок сильної повені в Пенсильванії в 1889 році з лиця землі зникла велика частина Джонстауну. Для однієї людини звук наступаючої та руйнуючої все на своєму шляху води був схожий на «хрускіт вівса на зубах безлічі коней». Очевидці бачили, як сотні людей на палаючому мосту опинилися перед вибором — згоріти живцем або стрибнути у вируючу воду, також на вірну смерть.

Повінь була неймовірною за своїм масштабом. Країна, здається, навіть не одразу усвідомила, що сталося. У газетах публікували вельми перебільшені, а іноді просто вигадані повідомлення: історії про ріки, загачені трупами, про дітей, яких нещастя застало за веселою грою, і потім знайдених мертвими із застиглими усмішками на обличчях.

Люди дали волю своїм забобонам. У той час у країні було багато угорців, які, як сьогодні мексиканці, бралися за роботу, від якої інші відмовлялися. Після повені газети постійно повідомляли про угорські банди, які відрізали пальці в мерців і знімали з них каблучки. Ось заголовок однієї статті в «New York Herald»: «П’яні угорці веселяться на руїнах».

У своїй книжці «Повінь у Джонстауні» Девід Мак-Кала розповідає, що народ обрушив свій гнів на мільйонерів Пітсбурга, коли водоймище в їхньому клубі «вилилося» на місто. «Сhicago Herald» порівнювала мільйонерів із римськими патриціями, які насолоджувалися видовищем смерті бідняків у Колізеї.

Однак невдоволення новими багатими промисловцями почало проявлятися ще до повені. Мітинги протесту проти трестів, індустріалізації та нового перерозподілу багатств ставали дедалі численнішими і частішими. Повінь стала каталізатором народного гніву, оскільки водоймище справді частково послугувало причиною трагедії. Заворушення сприяли виникненню прогресивного руху та прийняттю в майбутньому антимонопольних рішень.

У 1900 році Сполучені Штати спіткало ще одне нещастя — ураган накрив острів Гальвестон, штат Техас, і забрав життя понад 6000 осіб. Стихійне лихо загострило расові протиріччя. Цього разу газети писали про чорношкірих мисливців за обручками. Після урагану Гальвестон уже не міг розраховувати випередити Гьюстон і стати найбільшим портом Техасу.

Потім, у 1927 році, сталася велика повінь у Новому Орлеані, коли Міссісіпі вийшла з берегів. Як Баррі пише в книжці «Наступаюча вода» («Rising Tide»), стихія зірвала маски благочинства з багатьох, показала справжню феодальну суть відносин між білими та чорношкірими американцями, виявила беззаконня. Чорношкірих просто зганяли в трудові табори, де їх утримували за допомогою озброєної охорони. Коли піднялася вода, їм не дали покинути табiр. На відпливаючому пароплаві «Капітоль» грала пісенька «Прощавай, чорний дрозде» («Bye Bye Blackbird»). Сплеск насильства після повені спонукав багатьох чорношкірих жителів міста перебратися на північ.

Тоді влада спеціально затопила бідні квартали, щоб ослабити наступ води на іншу частину міста, а потім не виконала своїх обіцянок із виплати компенсацій за зруйноване житло. Г’юї Лонг скористався настроєм мас для просування своєї політичної кар’єри. По всій країні люди почали вимагати втручання федерального уряду в зусилля з ліквідації наслідків стихійного лиха, що було передумовою прийняття політики, відомої під назвою «Новий курс». Місцева еліта показала свою обмеженість і реакційність, і Орлеан так більше й не набув своєї минулої величі.

Нам хочеться вірити, що історії про урагани — це історії взаємовиручки та єднання людей у складних ситуаціях. Це так. Історія знає надихаючі приклади благородства та доброти. Однак природний катаклізм — це ще й іспити на громадянську чесність. Крім історій про несподівану смерть і чудове воскресіння, переїзди та хвороби, вони несуть нам випробування.

Закони можуть працювати або не працювати. Керівництво може бути ефективним або безпорадним. Що відбувається сьогодні в Новому Орлеані та Міссісіпі — це людська трагедія. Але придивіться до людей, які блукають зруйнованими вулицями міста, — це у більшості своїй чорношкірі та бідняки. Це означає, що на країну чекає політичний катаклізм.

Девід БРУКС, The New York Times, США Переклад ИноСМИ.Ru
Газета: