Примирливе європейське турне Джорджа Буша може стати початком нового етапу євроатлантичного співробітництва, що базується на новій, уже постіракській платформі. «Кампанію чарівливості» американського лідера загалом позитивно сприйняв не лише офіційний Брюссель, а й консервативне крило Євросоюзу, що традиційно опонує Сполученим Штатам в іракському питанні.
Псевдокоаліційна воєнна логіка США в Іраку та подальші невдачі в гуманітарній модернізації істотно підірвали їхнє міжнародне реноме й зумовили зростання антиамериканізму, в той час як Брюссель лише посилив глобальне позиціонування як «центр миру й процвітання». На сьогодні у сенсі «гуманітарної інтервенції» Європа виявилася набагато конкурентоспроможнішою, реалізовуючи на практиці американську ж концепцію «м’якої сили». Таким чином, європейський пацифізм не завадив «європейській ідеї» стати фактично першою привабливою й діючою на практиці моделлю альянсу привабливих цінностей. Цілком закономірно, що саме ця ідея стала чільним лейтмотивом другої хвилі східноєвропейських революцій.
Судячи з усього, гуманітарний досвід Європи запитаний і у глобальному масштабі. Нині, коли стабільність в Іраку залишається лише недосяжною метою, США як ніколи зацікавлені в європейській підтримці й економіко-гуманітарній участі. Тому «крок назустріч Європі» став одним із базових моментів другого президентського терміну Буша. Іракський досвід засвідчив, що реалізація проекту «Великого Близького Сходу», актуалізованого тепер уже в зв’язку з «іранською ядерною проблемою», також неможлива без активної європейської участі.
Цілком очевидно, що бажаною і для США, і для Європи була б участь Росії у спільних проектах зі стабілізації нестабільних регіонів. У зв’язку з цим відігруваний Росією іранський сценарій є своєрідним превентивним кроком, мета якого — позначити зони впливу, в яких Кремль претендує на роль провайдера врегулювання. Крім того, ця роль може стати компенсаційним пакетом за втрату частини східноєвропейських плацдармів. Судячи з усього, Росія визнала (принаймні, формально) новий східноєвропейський порядок денний. Можливо, тому зустріч Путіна й Буша не принесла очікуваного похолодання російсько-американських відносин. Може йтися швидше про формування нового статус-кво. Кремль «поступився» в українському питанні й визнав деякі «перегини у внутрішній політиці», отримавши навзамін «зелене світло» на вступ до СОТ, пропозиції у сфері енергоекономічного співробітництва й певну свободу дій на східному (пострадянському) та близькосхідному напрямах.
Не менш важливо, що загальний формат братиславської зустрічі Путіна й Буша підтвердив де-факто новий розклад сил на колишньому пострадянському просторі. Більш або менш чітко можна визначити умовний американо-європейський його сектор (до якого входять як молоді країни ЄС, так і його європейські сусіди), східним форпостом якого може стати Україна. У свою чергу, азіатський сегмент колишнього СРСР (до якого входять держави, зорієнтовані на проектну співпрацю з Росією та США) стає областю своєрідного російсько-американського паритету, що передбачає спільну антитерористичну й енергетичну експлуатацію регіону.
Нова хвиля американсько-європейського та американсько-російського «примирення» може посилити сукупні євроатлантичні позиції в модернізації проблемних регіонів. Окреслені процеси можуть стати початком формування розширеної платформи північноатлантичного співробітництва, що передбачає нарівні з широкою участю Європи вагоміше залучення Росії до процесу блокування «несанкціонованих ядерних програм». У нелегальному розширенні ядерного клубу не зацікавлений жоден із ключових ядерних гравців. Тому позиція Кремля, яка полягає в тому, що «Іран не повинен володіти ядерною зброєю», видається цілком закономірною. У такому контексті не можна виключати того, що іранське питання вирішуватимуть уже в форматі НАТО та погоджено з Москвою.
Не менш важливим є той факт, що окреслені тенденції свідчать про нівелювання конфліктності навколоукраїнського контексту та формування проміжного «російсько-європейсько-американського консенсусу» щодо України. Попереду новий масштабний виборний тур на пострадянському просторі, який може «довизначити» співвідношення сил у регіоні. Цілком імовірно, що Росія й надалі відіграватиме сценарій «контрреволюційного стримування», однак Україна до цієї «зони стримування», судячи з усього, вже не входить. Очевидно, що й нова українська концепція Росії формуватиметься з урахуванням зміни ієрархії геополітичних цінностей Києва.
У контексті сказаного Європа та США навряд чи можуть побоюватися «російського реваншу» в Україні. Тому Брюссель, посилюючи вплив на Київ, виходить із того, що «зіштовхнути» Україну Ющенка в російський фарватер не можна навіть відсутністю чітких перспектив членства. Європейці бажають бачити своїм сусідом європейську Україну поза об’єднаною Європою. Крім того Європа позначила готовність узяти на себе функцію контактного культурно-гуманітарного, економічного й політичного утримання України в орбіті Заходу й у доступній для огляду перспективі, найімовірніше, зосередиться на «побудові європейської країни поза ЄС», що визначить і характер європейських геополітичних вкладень в Україну. Європейські інвестиції матимуть цивільно-гуманітарний (розширення грантових практик, активізація європейських правозахисних і гуманітарних проектів), інституційний (на сьогодні — сприяння просуванню України до СОТ) й економічний характер (фінансова допомога в рамках політики нового сусідства, розширення українських можливостей на європейських ринках). Крім того, новий рівень відкритості України для контрольних функцій європейських гуманітарних структур, швидше за все, стане одним із головних чинників євростандартизації української внутрішньої політики, економіки й гуманітарної сфери.
На тлі дипломатичного дистанціювання Брюсселя, США почали відігравати дещо послаблені позиції в Україні. Київ став головним пострадянським реципієнтом американської фінансової допомоги «на розвиток демократії». Незважаючи на те, що в контексті формального «примирення» зі староєвропейськими столицями категорії «молодої та старої Європи» поки що виведені з американського дипломатичного лексикона, Вашингтон, як і раніше, зацікавлений в Україні як східноєвропейському партнері, який би в перспективі міг посилити балтійсько-слов’янське «кільце лояльності». Тому активність Білого дому (у зв’язці з Варшавою) вже зараз проявляється в лобіюванні позицій України в євроатлантичних структурах. Реалізація ідеї «України в НАТО» покликана замкнути балтійсько- слов’янський сегмент альянсу та східноєвропейське кільце безпеки. У цьому контексті виглядає цілком закономірним, що іракське питання не стало каменем спотикання в новому американсько-українському діалозі. Вашингтон нині, так само як і Україна, стурбований вирішенням проблеми покрокового виходу з воєнної фази іракського сценарію. Позначене Україною поетапне виведення військ може вписатися в рамки нового євроатлантичного загальноіракського сценарію. Крім того, на тлі примирення (принаймні, формального) зі старою Європою втрата українського контингенту не є такою фатальною для США.
Для України, яка увійшла в стадію «євроатлантичного транзиту», хронологічні рамки якої поки що не ясні, як ніколи важливим стає формулювання «транзитного» порядку денного, який би не допустив «зависання» Києва у статусі євро — і НАТО — претендента. Україна повинна максимально використати умовний глобальний консенсус, що склався, і довгостроковий євроатлантичний «план Маршалла» насамперед для посилення власної геополітичної конкурентоспроможності. На сьогодні від успішності (в тому числі й зовнішньополітичної) українського проекту багато в чому залежить формат подальшого розвитку пострадянського регіону.
Основне зовнішньополітичне завдання, що стоїть перед Україною, — залучення до східноєвропейської системи безпеки як одного з формуючих її гравців. У цій сфері важливі як енергоекономічні (активізація участі у створенні нових систем енерготранзиту), так і політичні проектні кроки. Досить знаковим у цьому сенсі є активізація відносин з Іраном і досягнення рамкової домовленості про спільний газотранспортний проект.
Не менш важливий момент полягає в тому, що перед Україною відкрилися перспективи освоєння ніші «демократичного координатора» пострадянського простору, і можливість реалізації власного регіонального лідерського проекту. Можливо, одним із перших кроків у цьому напрямі можна вважати озвучену Києвом заявку на активну участь у створенні «нової зони стабільності». У цьому контексті найближча пострадянська виборна хвиля має чільне значення для створення коаліції (можливо, поки неформальної), вибудованої на принципах колективної євроадаптації, тобто «проміжного» колективного проекту пострадянських «країн-претендентів». Подібна логіка передбачає активну участь у врегулюванні придністровської проблеми, вирішення проблемних моментів у відносинах з Румунією тощо. Крім того, пострадянський виборний тур багато в чому вирішить питання доцільності проведення, а також формату і складу весняного саміту ГУАМ, коли буде ясне приблизне коло потенційних учасників, які можуть посилити тепер уже «приречених» на стратегічне партнерство Україну та Грузію.
