Наступного тижня в Берліні відбудеться зустріч лідерів Великої Британії, Франції та Німеччини. Посилення політичної кооперації між цими країнами змусило інших членів ЄС говорити про диктат «великої трійки». Тим часом у Лондоні, Парижі та Берліні вважають, що після того, як Європейський Союз розшириться до 25 ти членів замість нинішніх 15-ти, ефективнірішення можна буде приймати саме в такому «камерному» форматі. Тристоронній альянс та ідея «двошвидкісної Європи», подобається далеко не всім. Антоніо Міссіролі та Мартін Ортега пропонують план, який, на їхню думку, має задовольнити і «велику трійку», і її опонентів.
Європейський Союз, схоже, вирішив і надалі поводитися як страус, ховаючи голову під купою декларацій про зовнішню політику. Але в той час як уряди більшості країн-членів ЄС підтримують на словах ідею проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки, вони не можуть зосередитися на головному «камені спотикання» — тому факті, що сила і здатність демонструвати силу розподілені нерівномірно серед країн- членів ЄС.
Не приймаючи цю дійсність, країни-члени ЄС — старі й нові, великі й малі — наполягають на рівному праві голосу при прийнятті зовнішньополітичних рішень. Правило одностайності залишається переважним засобом прийняття рішень у галузі зовнішньої політики, хоча обговорюються й певні винятки.
Справді, консенсус має велике значення, бо є запорукою довіри й легітимності. Але реальність така, що деякі країни- члени ЄС «рівноправніші», ніж інші, і що зовнішній тиск не може не ображати й дратувати могутніших членів. Це стосується й інших міжнародних організацій. Наприклад, причина зменшення інтересу до НАТО з боку адміністрації Буша, можливо, криється у втручанні малих країн у військові рішення, як, наприклад, вибір цілей для бомбових ударів під час війни в Косово.
Реальний розподіл впливу в Європі започаткував рух у напрямі створення «тріумвірату» в питаннях зовнішньої політики Франції, Німеччини та Великої Британії, що неминуче обговорюватимуть на зустрічі лідерів цих країн. З огляду на чисельність населення, ВВП, економічний розвиток, дипломатичний вплив, культуру та військову міць ці країни, безперечно, утворять ядро Європи.
Іноді цей тріумвірат діє з метою зміцнення зовнішнього впливу ЄС, як, наприклад, під час візиту міністрів закордонних справ Великої Британії, Франції та Німеччини до Ірану восени минулого року, де було досягнуто угоди про проведення міжнародної інспекції ядерних об’єктів Ірану.
В інших випадках, однак, складається враження, що ці три країни головним чином зацікавлені в тому, щоб зберегти своє ексклюзивне становище відносно інших, викликаючи таким чином невдоволення з боку партнерів по ЄС. Таким чином, перед ЄС постає завдання знайти механізм, який дозволив би визнати міжнародну вагу цих трьох держав, не викликаючи при цьому антагонізму з боку інших членів Союзу.
Якщо європейці бажають брати участь у прийнятті важливих рішень світового масштабу, як стверджувалося у стратегії безпеки ЄС, основні положення якої нещодавно представив Хав’єр Солана, вони мають знайти золоту середину між правилом одностайності та реальною могутністю держав-членів ЄС. Тільки таким чином Союз зможе проводити зовнішню політику та політику безпеки, що заслуговуватимуть на довіру, і стати серйозним партнером для Сполучених Штатів, своїх сусідів та решти світу.
Практичним кроком уперед у цьому випадку могло б стати створення «Європейської ради безпеки» (ЄРБ), яка виступила б як керівний комітет, що займає проміжну позицію між Європейською радою (громіздким органом, який після розширення у травні поточного року нараховуватиме 25 членів) і майбутнім Європейським міністром закордонних справ, передбаченим у проекті конституції ЄС. Моделлю для ЄРБ може послугувати Рада Безпеки ООН, що дозволяє узгоджені або спільні дії на основі угоди між країнами-членами. В іншому разі держави зберігають свободу діяти самостійно.
Аби цей орган був життєздатним, в основу його структури слід закласти реалістичні критерії. По-перше, він має бути невеликим — скажімо, не більше десяти місць. Навіть побіжного погляду на звичайну зустріч країн-членів Союзу достатньо для того, щоб зрозуміти, що рада з 25-ти або більше членів скоріше нагадує ток-шоу, ніж директивний орган.
По-друге, три великих держави ЄС — Франція, Німеччина й Велика Британія — повинні отримати постійні місця. Таким чином, ці три країни отримають статус, якого прагнуть сьогодні, у складі більшої структури, не діючи як директори, котрі призначили самих себе.
Представництво інших країн ЄС в ЄРБ має базуватися на чисельності населення, рівні економічного розвитку та військовій силі, що дозволить визначити відповідну роль і становище для таких країн, як Італія, Іспанія та Польща. Ці та інші країни-члени ЄС могли б по черзі займати крісла непостійних членів ЄРБ.
Інші члени ЄРБ могли б розширити свою участь у діяльності Ради за допомогою утворення груп на основі географічного положення або політичних критеріїв (наприклад, члени ЄС, які не входять до складу НАТО, могли б розділити одне крісло). Як приклад таких дій з іншого регіону можна навести нещодавній договір між Аргентиною та Бразилією про спільне використання терміну останньою як непостійного члена Ради Безпеки ООН у 2004 — 2005 роках. І, нарешті, одне місце слід надати Європейській комісії.
Європейська рада безпеки має діяти як постійний консультативний орган для майбутнього європейського міністра закордонних справ, сприяючи досягненню згоди як всередині, так і за межами Союзу. Вона має бути готова швидко реагувати у кризових ситуаціях, втілюючи в життя рішення, які є спільною позицією країн Європи. Міністр закордонних справ та ЄРБ повинні мати можливість максимально використовувати всі можливі важелі, наявні в Європі.
Рушійною силою такої схеми є необхідність створення політичних інструментів, що відображають сучасні реалії та співвідношення сил. Країни- члени ЄС, навіть наймогутніші, не можуть досягти бажаних результатів при вирішенні таких глобальних питань, як боротьба з тероризмом, політична реконструкція Близького Сходу, боротьба з бідністю та захист навколишнього середовища, якщо не досягнуть угоди за основними принципами спільних дій.
Ці принципи слід ефективно втілювати в життя. Було б дуже оптимістичним вважати, що сьогоднішні інститути ЄС можуть реалізувати такі принципи, оскільки вони не відображають реального співвідношення сил. Якщо європейці продовжуватимуть будувати інститути, що задовольняють вимогам усіх країн-членів ЄС, то вони — індивідуально й колективно — будуть приречені на те, щоб відігравати лише незначну роль на світовій політичній арені.
Антоніо МІССІРОЛІ та Мартін ОРТЕГА — наукові співробітники Інституту з вивчення проблем безпеки Євросоюзу (Париж)
