Останнім часом питання нейтралітету України набуло неабиякої актуальності. Ідея нейтрального статусу стала предметом широких політичних дискусій, яскравим подразником суспільної думки, предметом соціологічних досліджень, чинником політичних процесів, як то утворення партії нейтралітету чи внесення до розгляду Верховної Ради проекту Закону про нейтралітет України. Що стоїть за намаганням політичних сил в Україні та прихильників нейтралітету реалізувати його в зовнішньополітичному курсі країни — намагання зміцнити її суверенітет і безпеку чи грубі політичні спекуляції?
Щоб розібратися в цій суспільно і політично значимій проблемі, необхідно спочатку з’ясувати питання: до якої галузі міжнародних відносин належить поняття «нейтрального статуту» і для чого він потрібен, тобто яке його призначення та яку функцію він виконує в цій системі відносин.
НЕЙТРАЛЬНИЙ СТАТУС ЯК БЕЗПЕКОВА ТА ІСТОРИЧНА КАТЕГОРІЯ
Питання ці є досить важливими, тому що останнім часом нейтралітет розглядається в Україні як умова політичної стабільності та економічного процвітання, або як можливість стати світовим гравцем. Відповідаючи на це питання небохідно підкреслити, що нейтралітет не є суто економічною чи політичною категорією. Він не стосується економічних, політичних чи гуманітарних відносин. І тому не витримує ніякої критики теза про те, що нейтральний статус сприяє реалізації можливостей України, як країни транзитера. Розвиток цих можливостей залежить не від нейтрального статусу, а від географічного положення країни і наявності в ній потужної транспортної інфраструктури. Саме в силу цих критеріїв нейтральна Швейцарія, Швеція чи Фінляндія не є головними транспортними артеріями Європи. Нейтральний статус не спричиняє ніякого безпосереднього впливу на економічне процвітання чи економічний розвиток країни. Чому? Тому що ця категорія відноситься до іншої сфери, сфери воєнно-політичних відносин. Призначення та функції нейтрального статусу — забезпечення безпеки і оборони країни шляхом отримання міжнародно-правових гарантій. Тобто поле дії нейтрального статусу, це сфера безпеки і оборони країни.
Отже сенсом набуття країною нейтрального статусу є ті гарантії безпеки, які надаються їй як нейтральній країні з боку інших країн або міжнародного співтовариства. Ними є такі гарантії:
1. Поважати нейтральний статус країни у випадку його визнання.
2. Не використовувати територію, повітряній і морський простір нейтральної країни в якості театру воєнних дій, а також не перевозити через цю країну військові вантажі та військові контингенти.
3. Не створювати на території нейтральної країни своїх військових баз чи інших військових об’єктів, а також рекрутських пунктів для набору резервістів чи військовослужбовців.
Це, власне, і всі гарантії безпеки, які надаються країні за її нейтральний статус, і навколо якого так натхненно ламаються списи в Україні. І то, ці гарантії надаються при умові його визнання за тією чи іншою країною, що проголосила про такий статус з боку інших країн. Тобто ці гарантії не діють автоматично. Вони вступають в силу в залежності бажання чи згоди тієї чи іншої країни визнати, або не визнати ваш нейтральний статус. Зазвичай об’єктивною підставою для такого визнання є чітке дотримання нейтральною країною своїх зобов’язань.
Серед яких:
— не надавати свою територію, повітряний чи морський простір іншим державам для використання у військових цілях, для воєнних дій, для розміщення іноземних військових баз та військових об’єктів, формування рекрутських пунктів, для переміщення військових вантажів і перевезення військових контингентів;
— не передавати і не продавати озброєння в зони воєнних конфліктів та не надавати військової допомоги;
— не приєднуватися до воєнно-політичних союзів і військових блоків.
Додатково у воєнний час нейтральні країни беруть на себе такі зобов’язання:
— не брати участі у війні на боці тієї чи іншої сторони;
— не надавати військової допомоги воюючим країнам у вигляді своїх військових контингентів, громадян, зброї, військових вантажів, фінансової чи іншої допомоги, яка може бути використана у воєнних цілях.
Із означених положень видно, що гарантії безпеки, які надаються нейтральним статусом, є досить умовними і ненадійними. Окрім того, вирішальною мірою вони залежать від того, захоче чи не захоче визнати та чи інша країна ваш нейтралітет. Переважно таке визнання залежало не тільки від чіткості виконання своїх зобов’язань нейтральною країною, а й від міри відповідності її нейтрального статусу геополітичним інтересам інших країн. Непевність гарантій та кон’юнктура геополітичних інтересів провідних країн світу зумовлювала нейтральні країни здебільшого покладатись не на міжнародні гарантії, що виплавають з нейтрального статусу, а на боєздатність власних збройних сил. Все це призвело до того, що з часом нейтральний статус власне став своєрідною «екзотикою» в системі міжнародних відносин. Тільки поодинокі країни продовжують дотримуватися постійного «традиційного» нейтралітету. Про інші нейтральні країни можна говорити тільки з певною умовністю — вони вдаються до тимчасового, «евентуального», нейтралітету або використання окремих елементів інституту нейтралітету, в кон’юнктурних зовнішньополітичних, або внутрішньополітичних цілях. Те ж саме можна говорити про кон’юнктуру підходів країн щодо визнання нейтрального статусу тих чи інших нейтральних держав.
Якщо проаналізувати внутрішню політичну кон’юнктуру, то потреба в нейтралітеті може бути мотивована як політичними, так і економічними інтересами провідних політичних сил або правлячої верхівки. В нейтралітеті їх приваблює можливість ізоляції від зовнішніх впливів. У цьому випадку нейтралітет як безпекова категорія ототожнюється з м’якою формою ізоляціонізму, де останній розглядається як засіб стримування зовнішньоекономічної експансії або геополітичного домінування сусідньої країни чи групи країн. Нейтралітет Туркменістану, приміром, великою мірою був обумовлений побоюванням колишнього президента Ніязова зазіхання на величезні поклади енергоресурсів в його країні з боку впливових геополітичних гравців регіону. В цьому сенсі слід зазначити, що нейтралітет провокує певну ізоляціоністську політику, оскільки передбачає побудову власного військового виробництва та опору на власні економічні ресурси.
Більш вмотивованими є намагання деяких країн використовувати елементи нейтрального статусу заради виходу зі сфери домінування сильнішої держави або заради послаблення її політичного зиску. Як приклад, тут можна навести не тільки Узбекистан, який побоювався не тільки економічної експансії, але й воєнно-політичної залежності від Росії, а також інші країни. Зокрема, як класичний приклад, як правило, наводяться такі нейтральні країни, як Ірландія та Фінляндія.
Ірландія мала давні історичні проблеми зі своєю колишньою метрополією — Великою Британією. Звісно, нейтралітет для Ірландії був і залишається засобом ствердження своєї державної незалежності й самостійності як суб’єкта міжнародних відносин. Ірландці до цього часу побоюються тіні своєї колишньої родички, особливо у таких тісних відносинах, які існують у воєнно-політичних союзах та організаціях.
Історія з нейтралітетом Фінляндії була більш складною, але не менш повчальною. Намагаючись уникнути воєнної загрози з боку Радянського Союзу, Фінляндія у 1938 році приєдналась до Копенгагенської декларації про абсолютний нейтралітет. Проте Радянський Союз не звернув уваги на нейтральний статус цієї країни і розв’язав проти неї в 1939 році війну. Такий спосіб гарантування безпеки в ті воєнні часи дорого обійшовся Фінляндії. Вона була змушена платити за цю необачність частиною своєї території та контрибуціями і, як наслідок, перехід у табір гітлерівської Німеччини.
Угода про перемир’я, а потім Мирний договір з СРСР, підписаний у Парижі у 1947 році, фактично поставили Фінляндію у повну залежність від Радянського Союзу. Фінляндія була змушена відмовитись не тільки від анексованої території, але й погодитись на радянську військову присутність на своїй території. Повернення до ідеї нейтралітету для Фінляндії після війни вважалось тоді як шанс послабити вплив Радянського Союзу на внутрішнє життя і зовнішню політику країни. Нейтральний статус Фінляндії в той час також відповідав інтересам СРСР. Адже нейтральний статус не заважав Радянському Союзу зберігати цю країну під своїм власним геополітичним контролем. Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, підписаний з Фінляндією з ініціативи СРСР в 1948 році, на десятки років закріпив її розвиток у фарватері політики Радянського Союзу. Щоправда, як подяку, і на підтвердження нейтрального статусу Радянський Союз повернув Фінляндії її базу в Поркала-Удд. Але, ідучи у фарватері СРСР, Фінляндія легалізувала Комуністичну партію, а зовнішньополітичний курс «Паасіківі—Кекконена» став певним м’яким варіантом прорадянської орієнтації, в результаті чого національна економіка була переорієнтована на потреби СРСР, а в політичній системі панували лояльні до Радянського Союзу і соціалістичних ідей політичні сили. Таке явище отримало в міжнародній практиці назву «фінляндизації» як навчальний приклад втягування малих держав через нейтральний статус в орбіту інтересів більш сильної міці.
У зовнішній політиці нейтралітет може розглядатись не тільки як засіб виходу зі сфери впливу іншої держави чи його послаблення, але і як перепона інтеграційним процесам. Проголошення нейтралітету унеможливлює приєднання до воєнно- політичних альянсів чи політичних утворень на кшталт ЄС, що мають оборонну та безпекову складову.
Ідея проголошення нейтралітету неодноразово експлуатувалась політичними силами, переважно старою прорадянською номенклатурою в таких країнах, як Чехія та Словаччина в процесі приєднання їх до Північноатлантичного альянсу.
Сьогодні з формуванням спільної безпекової та оборонної політики ЄС нейтральний статус Австрії, Фінляндії та Швеції стає на заваді поглибленню інтеграційних політичних процесів у рамках цієї організації. Саме з цих причин згадані країни намагаються не акцентувати уваги на їхньому нейтральному статусі, розглядаючи його скоріше, як традицію, а не як реальну політику. До того ж час вступу цих країн був пов’язаний з періодом, коли військово-політичні функції ЄС були зосереджені у такій відносно самостійній воєнно-політичній організації, як ЗЄС. Тож нейтральні країни могли приєднуватись до ЄС, не вступаючи в ЗЄС і тим самим не порушуючи свого нейтрального статусу. Сьогодні ж, коли ЄС все більше розвиває власну оборонну складову, нейтральний статус несумісний з членством в цій організації.
До інших різновидів зовнішньополітичного курсу країн, в яких використовуються елементи нейтралітету, слід віднести політику неприєднання. Країни, які дотримуються такої політики, об’єднані в рух неприєднання, який спрямований в основному проти провідних західних країн та неоколоніалізму. В основі такої політики лежить позаблоковий статус, тобто неучасть та неприєднання до воєнних блоків та воєнно-політичних організацій.
Але буває і зворотний процес, коли провідні країни світу чи регіону самі ініціюють надання тій чи іншій країні гарантії нейтрального статусу. Такі випадки бувають в моменти формування нового світового порядку, розподілу сфер впливу чи зацікавленості в створенні буферних зон. Такі гарантії тримаються на міждержавних договорах між цими провідними гравцями та нейтральними країнами. Саме в такі часи були надані гарантії нейтрального статусу Швейцарії у 1815 році та Австрії у 1955 році.
УКРАЇНСЬКИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ: ІНСТРУМЕНТ ПОЛІТИЧНИХ СПЕКУЛЯЦІЙ ЧИ ГАРАНТІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ?
Такий широкий екскурс в теорію і практику міжнародної політики дозволяють нам глибше розібратись в суті ідеї українського нейтралітету. З самого початку слід зазначити, що нейтральний статус ніколи не розглядався в Україні за своїм прямим призначенням.
Ми, власне, повторюємо той шлях, який вже пройшли Фінляндія та країни Балтії, добувши і стверджуючи свою незалежність від Росії, як і Мальта та Ірландія — від Великої Британії. Ідея нейтралітету розглядалася як засіб виходу зі сфери впливу колишньої метрополії чи імперії або засіб послаблення її домінування.
Саме така мотивація лежала в основі Декларації про державний суверенітет України, де був зазначений намір «стати в майбутньому нейтральною країною». Зазначимо, що Декларація була прийнята в 1990 році, коли Україна ще була в складі СРСР. Головним завданням, якому підпорядкований цей намір, було отримання державної незалежності та суверенітету. Перетворення СРСР в Співдружність незалежних держав (яка не повинна мати ознак державності) та намір стати нейтральною країною з позаблоковим статусом були основними зовнішньополітичними засобами набуття Україною державного суверенітету. Принцип позаблоковості дав можливості Україні уникнути таких воєнно-політичних пасток, як перетворення СНД у воєнно-політичний союз та створення єдиних стратегічних сил, єдиного оборонного простору і таке інше.
Нейтральний статус України розглядався як тимчасовий і декларативний, необхідний для певного історичного періоду, пов’язаного зі ствердженням незалежності України. Цей історичний період був обумовлений, по-перше, невизначеністю внутрішньополітичної ситуації в Україні; по-друге, невизначеністю воєнно-політичної ситуації в Європі. Було невідомо, що буде з НАТО в результаті зникнення біполярної системи. На ті часи були відсутні чіткі контури системи європейської безпеки. Невідомо було, яким шляхом буде розвиватись Росія, а разом з нею і СНД.
В процесі визначення таких контурів та векторів розвитку міжнародної ситуації в законодавчому полі України втрачались ознаки намірів набути нейтрального чи позаблокового статусу. Так, якщо в 1993 році у Воєнній доктрині України позаблоковий статус є одним з основних принципів гарантування безпеки, то у Воєнній доктрині, прийнятій у 2004 році, цей принцип зникає. Замість нього затверджується принцип колективної оборони, який реалізується шляхом набуття повноправного членства в НАТО.
Конституція України від 1996 року згадує тільки один із ознаків нейтрального статусу — не розміщувати на своїй території іноземних військових баз (стаття. 17), хоча в прикінцевих положеннях спростовує цю ознаку нейтралітету (п. 14. допускає використання існуючих військових баз для тимчасового перебування іноземних військових формувань). І, під кінець, закон про національну безпеку України від 2003 року проголошує євроатлантичну інтеграцію (членство в НАТО) як один з головних принципів гарантування національної безпеки України.
Проте актуалізація намірів набути нейтрального статусу є свідченням невизначеності внутрішньополітичної ситуації в країні, яка безумовно обумовлює і невизначеність зовнішньополітичного курсу України. Це і прагнення повернутись до невизначеності зовнішньополітичних пріоритетів України. Очевидно, що сьогодні ініціатори реалізації нейтрального статусу України мають на меті заблокувати рух України до членства в НАТО та ЄС. Фактично вони розглядають нейтральний статус як засіб блокування курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію.
Хто і навіщо це робить? З нейтральним статусом України пов’язані дві групи інтересів. Першу групу інтересів представляють інтереси регіональних олігархічних фінансово-промислових груп. Саме ці олігархічні угруповання зацікавлені в збереженні свого власного монопольного становища щодо контролю за економічними ресурсами країни та у відсутності конкуренції з боку іноземних інвесторів. Політичний та економічний ізоляціонізм в цьому сенсі сприяє такій монополії. Євроінтеграційний та євроатлантичний курс руйнує таку монополію. Друга група інтересів видається більш строкатою і має переважно політичний характер. Ці інтереси є виявом нездатності й неспроможності переважної частини політичної еліти, як і частини соціуму, ідентифікувати себе з Україною. Це породжує комплекс, коли необхідність нейтрального статусу України обґрунтовується не інтересами національної безпеки України, а інтересами Росії. За переконаннями цієї групи прихильників українського нейтралітету, вступ України в НАТО створить загрозу для Росії, оскільки Альянс використає її території як плацдарм агресії проти Росії. Нейтралітет України перетворить її територію в буферну зону, яка не дасть можливості НАТО розв’язати агресію проти Росії. А те, чи відповідає перебування України в буферній зоні інтересам її безпеки, не береться до уваги. Не береться до уваги також те, що державний суверенітет України не вписується в контекст геополітичних інтересів Росії. Країни-члени НАТО розглядаються такими собі самогубцями, що ризикнуть напасти на другу у світі за величиною ракетно-ядерного потенціалу державу. Але чи дійсно відповідає нейтральний статус України національним інтересам Росії, як вважають прихильники українського нейтралітету в Україні. В тактичному плані так, в стратегічному — ні. Звичайно, Росія скоріше за все підтримає ініціювання в Україні набуття нею нейтрального статусу, оскільки він унеможливлює членство нашої держави в НАТО, проте вона не визнає цей нейтралітет, оскільки це потребуватиме виведення Чорноморського флоту РФ з території України і відмови від експлуатації військових об’єктів на українській території.
Чи відповідає нейтральний статус інтересам національної безпеки України? А саме в такій площині ми маємо ставити це питання, тобто в площині його основного призначення. Якщо Україна набуде нейтрального статусу, вона потрапить в таку геополітичну пастку, як свого часу потрапили в неї Фінляндія, Литва, Латвія та Естонія, повіривши в дієвість гарантій нейтрального статусу. Це вартувало їм в одному випадку втрати частини території, в іншому — втрати незалежності й державного суверенітету. Фактично ж національна безпека та оборона нейтральних країн забезпечується не сподіванням на гарантії з боку інших країн чи міжнародну геополітичну кон’юнктуру, а могутністю власних збройних сил та згуртованістю і єдністю нації та суспільства, здатного боронити свою країну, розраховуючи тільки на власні сили. В Україні, на жаль, немає ні першого, ні другого. А отже, і немає підстав сподіватися на те, що нейтральний статус убезпечить країну від агресії та інших загроз національній безпеці країни. Без приєднання до системи євроатлантичної колективної безпеки та оборони (найбільш дієвої й ефективної на сьогодні) ми ризикуємо повторити долю таких нейтральних європейських країн, як Фінляндія, Нідерланди, Бельгія, Данія, Люксембург та країни Балтії, які заплатили за нейтральний статус власним суверенітетом з початком Другої світової війни. Можливо, нейтральний статус і надає певний імунітет від перетворення національної території в театр воєнних дій, але, на жаль, він не убезпечує країну від іноземної окупації чи анексії її території, порушення територіальної цілісності й суверенітету. Тузла в цьому сенсі — це тільки перша «ластівка», яка виникла, до речі, після надання Україні так званих гарантій безпеки за набуття без’ядерного статусу, що свідчить про їхню реальну, а не уявну «дієвість».
