Фуад Синіора, колишній прем’єр-міністр Лівану, є вдумливою людиною з великим досвідом у близькосхідній політиці. Так, коли він говорить про «поїзди без машиністів, які, здається, рухаються назустріч один одному однією ж дорогою», як він недавно зробив це на приватній зустрічі у Берліні, то це означає, що зацікавлені сторони повинні, імовірно, підготуватися до небажаних подій. Звичайно, ніхто у регіоні не закликає до війни. Але передвоєнний настрій зростає.
Чотири чинники, жоден з яких не є новим, але кожен є дестабілізуючим сам по собі, доповнюють один одного: брак надії, небезпечна урядова політика, регіональний вакуум влади і відсутність активного зовнішнього посередництва.
Можна бути впевненим у тому, що більшість палестинців та ізраїльтян усе ще виступають за створення двох держав. Але можна бути менш впевненим, що більшість ізраїльтян і значна кількість палестинців утратили надію, що таке рішення буде коли-небудь реалізовано. Додайте до цього, що до вересня термін дії мораторію на будівництво поселень, який прийняв уряд Ізраїлю, збіжить, і що період, встановлений Лігою арабських держав для так званих переговорів через посередників між палестинцями та ізраїльтянами, які серйозно і не починалися, також скінчиться.
Малоймовірно, що серйозні прямі переговори почнуться без заморожування будівництва поселень, яке прем’єр-міністр Ізраїлю Нетаньягу навряд чи оголосить або здійснить через опір свого коаліційного уряду. Сирія, яка до кінця 2008 року вела свої власні переговори з Ізраїлем з метою зближення позицій сторін за допомогою посередництва Туреччини, не чекає відновлення переговорів найближчим часом. Це може бути однією з причин, чому сирійський президент Башар аль-Ассад згадує війну як один із варіантів, як він недавно зробив це в Мадриді.
Окрім того, ізраїльтяни і люди, близькі до Хізбалли у Лівані, говорять про «інший тур», тоді як безліч експертів по Близькому Сходу вважають, що локальна війна могла би розблоковувати застійну політичну ситуацію. Вони посилаються на війну 1973 року, яка призвела до миру між Єгиптом та Ізраїлем. Але подальші війни і останні війни у регіоні — Ліванська війна 2006 і війна у Секторі Газа у грудні 2008 / січні 2009 — не підтверджують цю бездумну теорію.
Іран, вплив якого у Леванті є не стільки причиною невирішених проблем на Близькому Сході, скільки їх результатом, продовжує чинити опір введенню нових санкцій Радою Безпеки ООН. Іранські керівники так само мало вірять Заходу, як і Захід їм, і вони продовжують збільшувати міжнародну підозру своїми словами і діями. Неодноразові заяви іранського президента Махмуда Ахмадінежада про можливе зникнення Ізраїлю з лиця землі грають на руку тим в Ізраїлі, хто стверджує, що ядерна програма Ірану має бути припинена військовим шляхом.
Деякі з найважливіших близькосхідних гравців збільшують ризик конфронтації, тому що вони або перестали реально відчувати стан у світі і регіоні, або прагнуть збільшити свою власну політичну владу через провокації і балансування на межі війни. Короткозоре небажання Нетаньягу відмовитися від будівництва поселень і піти з окупованих територій загрожує довгостроковому інтересу Ізраїлю досягти справедливого врегулювання із палестинцями. У нещадному нападі на флотилію Свободи у травні, уряд Нетаньягу продемонстрував ніби політичний аутизм у своїй нездатності зрозуміти, що навіть найкращі друзі Ізраїлю більше не бажають приймати наслідків блокади Сектора Газа для населення, яке там проживає.
В арабському світі нині немає домінуючої влади, здатної спрогнозувати стабільність за межами її власних національних кордонів. Перш ніж Ірак знову зможе відігравати регіональну роль, збіжить певний час. Порядок денний реформи Саудівської Аравії головним чином стосується питань внутрішньої політики. Політичний застій у Єгипті зменшив його регіональний вплив. Катар переоцінює свою власну силу.
Єдина регіональна влада на Близькому Сході сьогодні — це Іран, але це не стабілізуюча сила. Арабські держави усвідомлюють це. Оскільки їм це не подобається, вони також бояться війни між Ізраїлем або Сполученими Штатами та Іраном, знаючи, що вони не зможуть мати великого впливу на ці події.
Справді, внутрішньорегіональні рушійні сили на Близькому Сході сьогодні визначають три держави, жодна з яких не є арабською: Ізраїль, Іран і, щораз більше — Туреччина. Останніми роками Туреччина спробувала виступати посередником між Ізраїлем і Сирією, Ізраїлем і ХАМАСом, ворогуючими фракціями у Лівані, і, останнім часом, між Іраном і п’ятьма постійними членами Ради Безпеки ООН плюс Німеччина.
Туреччина повинна продовжити грати цю роль. Але турецький уряд все більше й більше дозволяє втягувати себе у близькосхідні конфлікти, замість того аби діяти як нейтральний посередник.
В уряді Обами був хороший старт стосовно Близького Сходу. Але після півтора року по його інавгурації «протягнута рука Обами» до Ірану перетворилася на кулак, і його спроби заохотити ізраїльсько-палестинські переговори, здається, застрягли. Питання внутрішньої політики, імовірно, захоплять Обаму і його команду, принаймні, аж до проміжних виборів, які відбудуться у листопаді цього року, таким чином, усуваючи активну дипломатію протягом майбутніх критичних місяців.
А що Європейський Союз? Не було надто активних дипломатичних спроб запобігання кризі із Брюсселю або з національних столиць Європи. Жоден із провідних міністрів закордонних справ держав ЄС, здається, навіть не зробив спроби стати посередником між двома найближчими Середземноморськими партнерами Європи, Ізраїлем і Туреччиною.
Двадцять років тому, за декілька тижнів до вторгнення Іраку до Кувейту, багато спостерігачів бачили ознаки кризи, яка насувалася. Але Арабським і Західним гравцям на політичній сцені, так чи інакше, вдалося переконати себе, що ніщо не вийде з-під контролю.
Та криза, як і інші, що відбулися як до неї, так і після, показали, що напружені стосунки на Близькому Сході рідко проходять з часом самі. Інколи вони вирішуються за допомогою активного дипломатичного втручання регіональних або міжнародних гравців. А інколи вони вирішуються насильницьким шляхом.
Фолькер ПЕРТЕС — директор Німецького інституту міжнародних відносин і безпеки (SWP) у Берліні.
