Цього місяця минає 40 років від часу таємного візиту Генрі Кіссинджера до Пекіна, завдяки якому розпочався процес виправлення 20-річного періоду порушених дипломатичних відносин США і Китаю. Та поїздка і подальший візит президента Річарда Ніксона стали головною подією перегляду відносин під час «холодної війни». США і Китай забули про свою надмірну ворожість у спільній та успішній спробі стримати експансіоністський Радянський Союз.
Сьогодні Радянський Союз зник, а сила Китаю зростає. Деякі американці стверджують, що посилення Китаю не може бути мирним і що США через це мають зараз вести політику стримування КНР. Загалом, багато китайських політиків вважають, що такою і є нинішня стратегія Америки. Вони помиляються.
Врешті-решт, стримування СРСР під час «холодної війни» характеризувалося практично повною відсутністю торгівлі і соціальних контактів. Зараз, навпаки, в США з Китаєм не лише величезні обсяги торгівлі, а й обширні соціальні контакти: наприклад, в американських університетах навчається 125 тисяч китайських студентів.
Після закінчення «холодної війни» стримування Радянського Союзу, розпочате після візиту Кіссинджера, вже не могло служити основою американо-китайських відносин. Більш того, взаємовідносини з Китаєм охолонули після стрілянини на площі Тяньаньмень в 1989 р., і адміністрації Клінтона довелося розробляти новий підхід.
Коли 1994 року я керував складанням звіту Пентагону (міністерства оборони США) «Огляд стратегії для Східної Азії», ми відхилили ідею стримування Китаю з двох причин. Якби ми ставилися до Китаю як до ворога, в майбутньому ми б гарантовано отримали ворога. Якщо ж ми ставитимемося до Китаю як до друга, ми не можемо гарантувати дружби, але, принаймні, зможемо зберегти можливість сприятливіших результатів.
Крім того, було б важко переконати інші країни приєднатися до коаліції щодо стримування Китаю, якщо лише Китай не став би використовувати тактику залякування, до якої вдавався СРСР після Другої світової війни. Тільки Китай своєю поведінкою зміг би організувати стримування Китаю іншими.
Замість стримування, адміністрація Клінтона розробила стратегію, яку можна назвати «інтеграція, але з обмеженнями». Це чимось нагадувало підхід «довіряй, але перевіряй» Рональда Рейгана до стратегічних домовленостей з СРСР. З одного боку, США підтримували членство Китаю в Світової організації торгівлі і приймали китайські товари і приїжджих. З іншого боку, Декларація Клінтона-Хашимото, прийнята у квітні 1996 р., закріплювала те, що американо-японський договір про безпеку залишається, але не як пережиток «холодної війни», а як основа стабільності і процвітання Східної Азії.
Клінтон також почав покращувати відносини з Індією — стратегія, що дістала двопартійну підтримку в США. Адміністрація Буша продовжувала поліпшувати двосторонні відносини, одночасно заглиблюючи і юридично оформляючи діалог з Китаєм. Потім заступник державного секретаря Роберт Зеллік дав зрозуміти, що США підтримують посилення Китаю як «відповідального гравця». До такої політики вдається і адміністрація Обами, яка розширила щорічні економічні консультації з Китаєм, долучивши і теми безпеки.
Як я розповідаю в своїй новій книжці «Майбутнє влади», однією з головних змін розстановки сил у світі в ХХІ столітті є відновлення Азії. 1800 року Азія мала половину світового населення, і її частка складала половину світової економіки. До 1900 р. промислова революція в Європі і Північній Америці зменшила частку Азії у світовому виробництві до 20%. До середини поточного століття Азія знову матиме половину світового населення і ВВП.
Це природна і позитивна еволюція, оскільки вона дозволяє сотням мільйонів людей уникнути бідності. В той же час, вона породжує побоювання, що Китай стане загрозою для США.
Подібні острахи здаються перебільшеними, особливо якщо пригадати про те, що Азія не є одноцілістю. Вона має свій внутрішній баланс сил. Японія, Індія, В’єтнам і інші країни не хочуть, щоб Китай домінував над ними, і тому вони вітають присутність США в регіоні. Якщо Китай не розвиватиме свою «м’яку силу», зростання його військової і економічної сили, звісно, може налякати його сусідів, які почнуть створювати коаліції на противагу його посиленню. Це, наприклад, якби Мексика і Канада шукали союзу з Китаєм на противагу впливу США в Північній Америці.
Після фінансової кризи 2008—2009 рр., оскільки Китай швидко відновлювався і повернувся до
10% економічного приросту на рік, деякі китайські політики і аналітики стали закликати до більш напористої зовнішньої політики як наслідку посилення Китаю. Багато хто помилково вважав, що США були в занепаді і що дана криза надала Китаю нові стратегічні можливості.
Наприклад, Китай почав пред’являти територіальні претензії в Південно-Китайському морі, а також загострювати давню прикордонну суперечку з Індією. У результаті, впродовж двох останніх років Китай погіршив відносини з Японією, Індією, Південною Кореєю, В’єтнамом і з іншими країнами, — просто чудові «успіхи», що підтверджують стратегічну передумову США про те, що «лише Китай може стримати Китай».
Але було б помилкою зосереджуватися лише на обмежувальній частині американської стратегії. США і Китай (як й інші країни) отримають немало користі від співпраці в міждержавних питаннях. Без такої співпраці неможливо розробити і реалізувати способи боротьби зі світовою фінансовою нестабільністю, зміною клімату, кібертероризмом і пандеміями.
Якщо сила — це здатність добиватися бажаних результатів, важливо пам’ятати, що інколи наша сила міцніє, якщо ми діємо спільно з іншими, а не пригнічуємо інших. Цей важливий вимір стратегії «розумної сили» для ХХI століття не входить в концепцію стримування. Коли чотири десятиліття тому Кіссинджер приземлився в Пекіні, він почав не лише припиняти «холодну війну», а й розвивати нову еру відносин США і Китаю.
Джозеф С. НАЙ-молодший — заступник міністра оборони США в адміністрації Клінтона, нині професор Гарвардського університету і автор книги «Майбутнє влади».
