Процес державного будівництва в Казахстані багато в чому персоніфікується з ефективною політикою її лідера. Перший президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв зумів на практиці реалізувати концепцію державного розвитку Ден Сяопіна, основне значення якої полягало в тому, що тільки сильна економіка виступає гарантом безповоротності ліберально-демократичних реформ і модернізації національної економіки.
Про необхідність проведення політичної реформи в Казахстані говорили давно. Ця вимога стала одним із головних лозунгів створеного восени 2001 року опозиційного руху «Демократичний вибір Казахстану». Однак у той час влада не погодилася з цією вимогою.
Потрібно зазначити, що тогочасна жорстка реакція керівництва Казахстану на вимогу проведення політичної реформи за всієї своєї непопулярності була з’ясовна. Погодитися на неї в умовах, коли децентралізація влади містила потенційні загрози для територіальної цілісності Казахстану, цивільного світу й економічної стабільності держави, було неможливо. Піти на вимоги опозиції форсувати реформи, коли економічний кістяк країни не набрав необхідної стійкості, означало для Нурсултана Назарбаєва не просто добровільну передачу ініціативи в руки опозиції, але набагато більше — введення країни в стан політичного та економічного хаосу.
Назарбаєв усвідомлював, що законодавча база країни вимагає модернізації, оскільки почала гальмувати її політичний та економічний розвиток. Ситуація, коли починали зріти і активніше заявляти про себе передумови змін політичної системи, спонукала Назарбаєва заявити про необхідність політичної реформи вже в 2003 році. Їхня суть полягала в тому, щоб ослабити жорстку централізацію за рахунок розширення повноважень законодавчої влади на всіх її рівнях.
Із часу заявленої президентом Казахстану ідеї про необхідність конституційної реформи минуло чотири роки. Назарбаєв не поспішав. Наприкінці 2005 року він у черговий раз переобрався на новий семирічний президентський термін. У 2006 році на парламентських виборах пропрезидентські партії зайняли переважну більшість місць у парламенті. У подальшому ці партії злилися в одну — «Нур Отан», яка стала практично неподільно домінувати на політичній сцені країни. А зайняті внутрішніми конфліктами опозиційні партії або вбудовувалися в систему, або маргінізувалися.
Укріпивши свої владні позиції, Назарбаєв вирішив, що час для реалізації проекту конституційної реформи, у зміст якої було внесено кілька принципових змін політичної системи Казахстану, настав. Або, як казав класик, який ще недавно часто цитувався: «Учора було рано — завтра буде пізно!».
Переконаний, що детальне обговорення законопроектів, направлених на зміни й доповнення в конституції Казахстану, що прозвучали у виступі Н. Назарбаєва 16 травня поточного року, покаже глибший зміст і значення цього документа для перспектив політичного розвитку країни. Поки ж, у форматі оперативної експертизи, можна зазначати про деякі, однак такi, що цілком виразно виявляють себе як нові тенденції, чинники, які направлені на зміну політичної конфігурації всіх гілок влади.
Насамперед змін зазнають інститути законодавчого органу двопалатного парламенту — сенату (верхня палата) і мажилісу (нижня палата). Основна увага приділяється посиленню ролі сенату за рахунок збільшення президентської квоти з 7 до 15 депутатів. Частина з них призначатиметься після відповідних консультацій з Асамблеєю народів Казахстану. Усього у верхній палаті буде 47 депутатів. Чисельність мажилісу пропонується збільшити до 107 депутатів. При цьому 98 депутатів обиратимуться за пропорційною системою, а дев’ять депутатів представляють Асамблею народів Казахстану, що обираються згідно із законом про вибори. Крім того (підозрюю, що тут була врахована ситуація в українському парламенті), скасування норми про так званий імперативний мандат посилить контроль з боку партій за своїми депутатами, зобов’яже їх голосувати так, як вирішить партія, від якої вони обрані.
Зміни, що пропонуються, поза сумнівом, значно підвищать статус парламенту, що, по суті, у вже доступній для огляду перспективі, стане ефективним механізмом, що оберігає країну від можливого конфлікту між наступниками на посаду глави держави, оскільки повноваження парламенту стають контрбалансом проти потенційного волюнтаризму останнього.
У той же час, президенту буде легше розпустити парламент. Якщо в нинішній конституції для подібних випадків прописана складна й багатоступінчаста процедура, то нині главі держави досить буде консультацій з прем’єром і головами обох палат — і парламент, у разі їхнього консенсусного рішення про припинення повноважень депутатського корпусу, припинить існування.
Абсолютно очевидно, що підняття статусу парламенту в контексті із загальною лібералізацією політичного та економічного життя країни пов’язане з форсованим прагненням Казахстану на роль країни-голови в Організації з безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ) в 2009 — 2011 роках. А ці перспективи цілком реальні — за умови, що Астану підтримають Європейський Союз і США (а нафтогазовий комплекс і уранове паливо країни виступають вельми переконливим аргументом для позитивного розв’язання питання). Казахстан може стати першою країною СНД, що отримала такий високий політичний статус.
І ще одна вельми знаменна новина, закладена в зміст оголошеного курсу реформ, — у своєму виступі Назарбаєв заявив про те, що «ніякі зміни основного закону не приведуть до реальної демократизації політичної системи, якщо вони не поставлять усі рівні й гілки державної влади в пряму залежність від волевиявлення народу».
Для реалізації конституційної реформи президент Казахстану пропонує такі кроки:
— надати мажилісу реальні повноваження з формування уряду й здійснення контролю за виконанням республіканського бюджету;
— ввести виборність акімів усіх рівнів шляхом загальнонародного голосування;
— затвердити основи незалежності судової системи за допомогою обрання районних суддів населенням, а вищих рангом — мажилісом за представленням Вищої судової ради.
Зміни, що вносяться, здатні стати ефективним механізмом активізації партійного життя й наповнення її якісним змістом — але лише за умови повної транспарентності виборчого процесу й забезпечення представництва всіх політичних партій у виборчих комісіях.
Назарбаєв запропонував внести поправку, згідно з якою прем’єр-міністр країни призначається главою держави після консультацій з політичними партіями та зі згоди більшості депутатів мажилісу. «Прем’єр представлятиме партію парламентської більшості», — повідомив президент. Він особливо підкреслив, що цей пункт реформи викликав «найбільші суперечки, і в результаті за основу було взято пропозицію опозиції».
Назарбаєв виступив також з ініціативою скоротити термін повноважень президента з нинішніх семи до п’яти років. Щоправда, самого Назарбаєва ця поправка не торкнеться, ця зміна вводитиметься з 2012 року. Саме тоді закінчується термін його повноважень на посаді глави держави. У такій ситуації ключовими політичними фігурами стають, крім президента, спікер мажилісу й голова сенату.
На думку деяких російських експертів, на Казахстан чекає новий етап усередині елітної боротьби за право стати наступником Нурсултана Назарбаєва. Однак, як уявляється, справжнє значення останньої поправки полягає в іншому — в прагненні досягти максимальних гарантій при запобiганнi авторизації влади майбутніх лідерів країни.
Олександр ГАШИЦЬКИЙ — перший заступник голови Державної судової адміністрації України, заслужений юрист України
