Рік тому, 7 жовтня 2006 року, у під’їзді свого будинку на Лісовій була застрелена Ганна Політковська, і скільки б тепер «Наші» не проводили демонстрацій цього дня — день народження Путіна — це день смерті Політковської. Здавалося, що вбивство Політковської, на відміну від вбивства Литвиненка, так назавжди й залишиться нерозкритим. Але ось минув рік, і, на деяке навіть здивування, ми вже немало знаємо про це вбивство.
Те, що ми знаємо, корисно розділити на факти й на висновки.
Факти такі. Відразу після вбивства Політковської президент Путін заявив, що це вбивство принесло більше шкоди, ніж її діяльність. Президент призначив розслідувати вбивство слідчого Петра Гарібяна, в якого немає нерозкритих справ.
Слідство опинилося у вакуумі. Доходило до смішного: кілери приїхали вбивати Політковськую на «четвірці». Камери зафіксували її поруч із будинком, але номера видно не було. Почали встановлювати номер з інших камер: також усе було розмите. Спробували «витягнути» номер силами судової експертизи — там все й застряло. Зрештою слідство, немислимо ухитрившись, обробило дані знімків, ледве чи не за особистими зв’язками, десь в інституті, що займається обробкою даних космічних знімків. Вийшов номер машини, яка справді належала кілерам Махмудовим, а формально — їхньому дядькові Ахмеду Ісаєву.
Слідство знайшло машину, на якій приїхав кілер (приблизно — один із братів Махмудових). Далі з’ясувалося, що за деякий час до смерті журналістки підполковник ФСБ Павло Рягузов пробив її адресу в базі даних ФСБ і відразу подзвонив Шамілю Бураєву, своєму давньому знайомому (і, ймовірно, агенту), колишньому главі Ачхой-Мартанівського району, вірному федералу, з одного тейпа з Махмудовими. Ще слідство з’ясувало, що коли виявилося, що адреса — стара, то найняли міліцейську «наружку», щоб встановити нову. «Було дві наружки», — повідомив генпрокурор Чайка.
Тобто виходило, що було дві групи. Одна — кілерська (гроші вона отримала невеликі, Махмудови навіть не знищили машину), інша — яка відповідала за «наружку» й «пробивку». Зв’язуючою ланкою між двома групами слідство вважає Сергія Хаджикурбанова, колишнього опера етнічного відділу РУБОП, до речі, хорошого знайомого підполковника Рягузова.
Був навіть випадок: Хаджикурбанов і Рягузов разом в офісі били комерсанта. Комерсант вискочив на вулицю, добіг до посольства навпроти, Рягузов і Хаджикурбанов показали свої «корочки», відірвали його від охоронників посольства, знову побили, кинули в машину, повезли побитого додому. Коли вдома грошей не виявилося, побили ще раз, повезли в ліс, але тут їх зупинив даїшник. Ніяких заяв від комерсанта, природно, ніхто не прийняв, справу так і не порушили. Скільки разів Рягузова і Хаджикурбанова з комерсантом у багажнику не зупиняли даїшники — невідомо.
13 серпня почалися арешти. Вони проходили тихо, без будь- якого розголосу, доти, доки генпрокурор Чайка не доповів Путіну, що вбивство розкрите й замовник перебуває за кордоном.
Тут почався інформаційний вибух. Із групи Гарібяна не витікало нічого, а як тільки дані надійшли до начальства — потекло, як із решета. Витік у пресу номер «четвірки» (яку до того моменту ще не вилучили!), секретар Басманного суду люб’язно оповістила пресі імена затриманих, але найдивніша історія трапилася в суді з цим самим підполковником ФСБ Рягузовим.
Річ у тім, що військовий суд під головуванням судді Серюкова (того самого, який виправдав імовірних вбивць Холодова) все відмовлявся арештовувати Рязугова щодо справи, за якою він був затриманий ще два місяці тому. Суд все вимагав: дайте інформацію про справу Політковської. Дали. Вимовили — вперше — прізвище Бураєв. (Бураєв тоді ще не був заарештований і щодо справи Політковської не допрошувався, хоч згадувався щодо справи Хлєбнікова.) Суд був закритий. Однак прізвище це відразу ж з’явилося на всіх сайтах, із посиланням на Інтерфакс, хоч ніякий Інтерфакс нічого з суду не передавав.
Бураєву зателефонували журналісти. Він сказав, що вперше чує про таку дурість, вдягнувся, сів у машину і поїхав із дому. Тут же його й пов’язали, бо «наружка» за ним давно ходила.
Так ось — це, власне, факти, вірніше, частина фактів.
Інше — висновки, які можна зробити з цих фактів.
На мій погляд, заява Путіна була звернена насамперед до вбивць Політковської: що ж, мовляв, ви, гади, так підкузьмили?
На мій погляд, призначення слідчого Гарібяна (а не якого-небудь Карімова) означало, що Путіну щиро цікаво — хто ж це в нього вбив Політковськую.
Замовлення було передане деякому синдикату кілерів і носило суто комерційний характер. Формально, організатору злочину (а це не Махмудови, не Бураєв і навіть, ймовірно, не Хаджикурбанов) замовлення могла принести будь-яка людина. Однак активне залучення людей у погонах у тому, що стосувалося «встановлення об’єкта» на ім’я Політковська, примушує припустити, що люди в погонах принаймні знали про підготовлюване вбивство.
І ось хоч би таке запитання: на курок натискав хтось із Махмудових. Він виліз із «четвірки», що чекала Політковську біля дому. Адже в день вбивства за Політковською стежили. Кілеру передали інформацію, що вона під’їжджає. Значить, крім «четвірки» була й інша машина. Чия це була машина і хто в ній сидів?
Або: підполковник Рягузов пробив адресу Політковської за базою даних ФСБ і зателефонував своєму знайомому Бураєву. Можливо, це Бураєв попросив у Рягузова адресу. Так свідчить сам Рягузов, який затверджує, що його використали «в темну». Можливо, це Рягузов пробив адресу й попросив Бураєва про подальші дії. Але очевидне одне: «в темну» можна використати бомжа. Журналіста. Навіть кілера. Але підполковника ФСБ «у темну» використати не можна. Рягузов знав Бураєва давно. Знав, чим той займається. Знав, швидше за все, і про справу Хлєбнікова. І коли людина, про заняття якої підполковник ФСБ (який сам має звичай возити комерсантів у багажнику) давно й добре знає, просить у підполковника ФСБ адресу опозиційної журналістки, підполковник ФСБ звичайно, як мінімум, докладає про це начальству.
На мій погляд, прес-конференція Чайки була пов’язана з тим, що чутки про арешти вже поповзли Москвою, і якби прес- конференції не було, то публіка почала б обговорювати рівно те, про що говорилося вище: про факти. А факти ці убивчі для органів. І було прийнято абсолютно вірне піар-рішення: «Ніж обговорювати факти, нехай обговорюють заяву про те, що Політковську вбили вороги Росії».
Стратегія спрацювала на всі сто відсотків. Мало яке ліберальне видання не пролило сльозу над алібі чотирьох братів Махмудових (алібі полягало в тому, що в день вбивства один із братів був у Чечні) і світлим образом чекіста Павла Рягузова, якого його ж начальство підставило через його надмірну порядність, яка виражалася в тому, що чекіст Рягузов намагався врятувати життя по-звірячому побитого Олександра Пумане.
На мій погляд, президент Путін зараз знає, хто убив Політковську. А ми не дізнаємося ніколи або, принаймні, до кінця режиму.
Є демократичні режими, при яких глава держави не наказує вбивати опозиційних журналістів. Є диктатури, при яких глава держави наказує вбивати опозиційних журналістів.
А ось як назвати режим, при якому опозиційного журналіста вбивають, і главі держави щиро цікаво, хто це зробив — його ліва рука чи його права нога, я не знаю.
