Не минуло й півтора року з моменту проголошення президентом Медведєвим у статті «Росіє, вперед!» курсу на модернізацію країни, як цілком виразно вимальовуються контури того, до чого всі ми неминуче наближаємося.
Здавалося б, суперечність — бачити, з одного боку, такі дійсно потрібні країні дії, як наполегливе бажання приєднатися до СОТ і домогтися безвізового режиму з Європою, дипломатичний прорив стосовно НАТО, потепління російсько-польських відносин, і, з іншого, наростаючий вал корупції, безпорадність усієї внутрішньої політики, яка вже мало нагадує навіть «імітаційну демократію». Насправді ніяких суперечностей немає. Політична еліта — по-справжньому до неї можна зарахувати лише кілька десятків осіб, які мають реальний вплив на прийняття рішень у країні, — усвідомлено чи підсвідомо, що в цьому разі не має значення, збудувала свою модель «бажаного завтра», в якій химерно змішані і Захід з його цінностями, і нинішня глибоко хвора Росія.
В основі цієї моделі лежить декілька базових засновків:
1. Захід дуже комфортний для життя, якщо, звичайно, мати для цього фінансові можливості.
2. Фінансові можливості для цього вже є, але потрібно зробити так, щоб легалізувати їх на Заході і, як загальніша мета, стати частиною тамтешньої — не в країнному, а в цивілізаційному сенсі політичної еліти.
3. Громадяни Російської Федерації повинні бути лояльним щодо своєї політичної еліти, яка, як і раніше, контролює країну і в економічному, і в політичному контексті.
Що для реалізації цих принципів потрібно зробити на практиці?
1. Максимально можливою мірою переплести «свій» бізнес із іноземним. Для цього, по-перше, необхідно за будь-яку ціну заманити до Росії західний великий капітал до спільних проектів (чи не звідси оголошений розпродаж державних активів?), а по-друге, вкладати російські гроші через всілякі «прокладки» та офшори в західні бізнеси і нерухомість. Приблизно так, як це роблять Саудівська Аравія, Бахрейн чи Катар. І хто до них на Заході має претензії з приводу невідповідності стандартам демократії?
2. Створити режим максимального сприяння для приїзду в Росію іноземних фахівців (небачена для Заходу зарплата і різні можливості для збагачення, зняття міграційних перепон, створення спеціальних ізольованих заповідників для них на кшталт Сколкова). Мета все та ж: легалізація в найбільш розвинутих країнах тих, хто це організовує з російського боку.
3. Нафтодержави Перської затоки мають одну велику перевагу перед нинішньою Росією: там порівняно невелике населення, яке має дуже високі стандарти життя за рахунок експортних прибутків і маси різноманітної обслуги з бідних ісламських країн. У Росії всього цього немає. У світлий рай такого типу модернізації потрапляють далеко не всі. Вочевидь, що в спільний із Заходом економічний простір може бути залучено лише нинішній сировинний сектор і близькі до нього виробництва: металургія, автоскладання. Разом з обслуговуючими структурами (банки, страхові компанії, власна охорона здоров’я та освіта, індустрія дозвілля) це може забезпечити якусь подібність пристойного життя не більше ніж для 15—20% російського населення. З кола тих, кому пощастить, випадають пенсіонери, переважна частина тих, хто зайнятий в обробній промисловості, громадському транспорті, сільському господарстві, армії, дрібному бізнесі, крім того, лікарі й учителі, які обслуговують ось це «інше» населення. Але внутрішня стабільність потрібна як повітря, інакше і іноземний капітал не прийде, і експат не приїде. Тому вихід єдиний: тим, хто не вписується у вузькі рамки західного фрагмента російської дійсності, потрібно регулярно скидати подачки якраз тією мірою, щоб і не переборщити — адже порушиться макроекономічна стабільність, і Росія не вписуватиметься у фінансові євростандарти, — і водночас не доводити іншу, не настільки удачливу Росію до очевидного неподобства. А то доведеться ще більше відгороджуватися парканами за вже наявною рубльовською подібністю і надмірно витрачатися на власну охорону.
Певна річ, змальовані вище три шляхи для дій не можуть бути оформлені нинішньою політичною елітою у вигляді усвідомленої програми. Всі ці люди кажуть дуже правильні слова і, напевно, в цілому так і думають. Та коли скласти певні деталі, поглянути на них не окремо, а загалом, то видно, що все йде саме в бік тієї модернізації, яку щойно описано.
Причина цього аж ніяк не в якихось злих намірах, а в невідповідності рис тієї політичної еліти, яку має Росія, масштабам модернізації, якої Росія насправді потребує. Уже наприкінці 90-х та особливо на початку нового тисячоліття колись дуже здібні й перспективні люди підсіли на наркотик використання влади в корисливих цілях — благо для цього з’явилися щонайпотужніші фінансові потоки. Ті, хто не пристосувався до нової реальності, вибули в архів. А нових людей до цього вузького кола впускати небезпечно: раптом зажадають змін у правилах гри! Звідси й той політичний застій, який переходить у деградацію, і масштабна еміграція найкращих, у тому числі в старих радянських традиціях — внутрішня.
Тож постає запитання: чи можна таким чином реалізувати в Росії модель матрьошкової модернізації, коли в одній країні мирно уживаються наш власний «золотий мільярд» (пробачте, мільйон) і решта населення? Відповідь однозначна: ні.
Річ у тім, що деградація держави досягла такої стадії, коли політична еліта, яка перебуває в полоні міражів «вертикалі влади» і «керованої демократії», втратила контроль над процесами, які відбуваються в країні. Влада на місцях перейшла до регіональних князьків та «авторитетів», що нерідко — одне й те ж саме, які взяли під свій контроль міліцію та інші правоохоронні органи. А нагору йдуть переможні реляції, і до приїзду московського начальства будуються чергові потьомкінські села. Дійшло до того, що лише з приходом нового мера столиці починають вимальовуватися контури побудованого під носом у верховної влади нового Великого Московського князівства.
Узяти під контроль цей хаос силами кількох десятків осіб завідомо неможливо. Більше того, будь-яка їхня спроба втрутитися в перебіг подій — не на рівні риторики, що викликає в кращому разі посмішку в переважної частини суспільства, а на ділі, — у стилі горезвісної «вертикалі влади» може перетворити цю політичну еліту на групку біженців із власної країни.
То що ж робити? Відповідь, на перший погляд, проста: стати зрештою до реальної та всебічної модернізації Росії, її інтеграції — в повному обсязі, а не частково — до євроатлантичного простору. Тільки хто ж візьметься за це колосально складне завдання? І тут доречно пригадати реформаторів, які вийшли зі старих номенклатурних кланів: Хрущова, Горбачова, Єльцина. Ці люди, виховані та пригріті тодішньою тоталітарною владою, спробували — з різним успіхом — щось змінити в підвалинах, а не в дрібницях. Сьогодні — подібний момент. Проте шансів на успіх незрівнянно більше: Росія — це не лише корумповані чиновники, бандити, екстремісти всіх мастей, соціальне дно, а й громадські активісти, просто небайдужі люди, яких не так уже й мало. Є засоби масової інформації, інтернет, врешті-решт, співчуття навіть не західних урядів, а громадськості цивілізованих країн.
Проблема ось у чому: треба знайти в собі волю й вирватися з вузького маленького світу ілюзій та фінансово забарвленої прагматики в бурхливий російський світ. Тоді є шанс, що і за 20, і за 40 років у підручниках з історії нашої країни ім’я цієї людини згадуватиметься в позитивному контексті. Але для цього потрібно ні багато ні мало перетворити Росію — разом із переважною більшістю її громадян — на країну добробуту не лише для обраних.
