У який момент держави повинні здійснювати військове втручання, щоб зупинити звірства в інших країнах? Питання старе і доволі поширене. Зараз ідеться про Сирію.
1904 р. президент США Теодор Рузвельт стверджував, що «існують такі рідкісні злочини, здійснені в настільки величезних масштабах і з такою особливою жорстокістю, що ми повинні втручатися силою зброї». На століття раніше, 1821 р., коли європейці й американці вирішували, чи варто їм втручатися в боротьбу за незалежність Греції, президент Джон Квінсі Адамс попередив своїх співвітчизників про «поїздку за кордон на пошуки монстрів, яких потрібно знищити».
Нещодавно, після геноциду в Руанді 1994 р., який забрав 800 000 життів, і вбивства боснійських чоловіків і хлопців у Сребрениці 1995 р., багато людей пообіцяли, що таких злочинів більше ніколи не буде допущено. Коли Слободан Мілошевич 1999 р. провадив масштабні чистки в Косово, Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію про визнання гуманітарної катастрофи, але не змогла довести дебатів до кінця й ухвалити другу резолюцію про втручання через загрозу вето з боку Росії. Натомість країни НАТО бомбили Сербію з метою, яку багато спостерігачів розцінили як правильну, але досягнуту не правовим шляхом.
Згодом Генеральний секретар ООН Кофі Аннан створив міжнародну комісію для вироблення рекомендацій за погодженням гуманітарного втручання за статтею 2.7 Статуту ООН, яка закріплює національні юрисдикції держав-членів. Комісія дійшла висновку, що держави несуть відповідальність за захист своїх громадян і повинні отримувати допомогу в тому, щоб робити це мирним шляхом. Проте якщо держава ігнорує цю відповідальність, нападаючи на своїх громадян, світова спільнота може розглянути варіант збройної інтервенції.
Ідею «відповідальності захищати» (R2P) було одноголосно ухвалено на Всесвітньому самміті ООН 2005 року, але подальші події засвідчили, що не всі держави-члени однаково інтерпретували цю ухвалу. Росія постійно стверджує, що лише резолюції Ради Безпеки, а не резолюції Генеральної Асамблеї є обов’язковими нормами міжнародного права. Тим часом Росія наклала вето на резолюцію Ради Безпеки щодо Сирії, і, за іронією долі, Аннана було відкликано й усунуто від даремних, врешті-решт, зусиль, спрямованих на припинення там бійні.
До минулого року багато спостерігачів вважали ідею R2P у кращому разі благочестивою надією чи благородним провалом. Але 2011 року, коли полковник Муаммар Каддафі був готовий знищити своїх опонентів у Бенгазі, Рада Безпеки залучила R2P як основу для резолюції, що надає можливість НАТО використовувати збройні сили в Лівії. У Сполучених Штатах президент Барак Обама був досить обережним, щоб дочекатися резолюції Ліги арабських держав і Ради Безпеки, що дало змогу не заподіяти збитків американській м’якій силі, як це було за часів адміністрації Джорджа Буша-молодшого під час інтервенції в Іраку 2003 року. Але Росія, Китай та інші країни вважають, що альянс НАТО використав резолюцію для зміни режиму, а не для захисту громадян у Лівії.
Насправді ідея R2P більше пов’язана з боротьбою за політичну легітимність і з м’якою силою, ніж із жорсткими нормами міжнародного права. Деякі західні юристи стверджують, що вона тягне за собою прийняття відповідальності в боротьбі з геноцидом, злочинами проти людяності та військовими злочинами в межах різних конвенцій міжнародного гуманітарного права. Але Росія, Китай та інші країни не хочуть забезпечити правову й політичну основу для подібних дій, як у випадку з Лівією.
Є й інші причини, через які R2P не мала успіху у випадку з Сирією. Створена на базі традиційної теорії «війни за справедливість», R2P спирається не лише на правильні наміри, а й на наявність розумних шансів на успіх. Багато спостерігачів наголошує на важливих природних і військових відмінностях між Сирією та Лівією, які зробили б сирійську зону заборони польотів і пересування проблематичною. Деякі сирійці, які виступають проти режиму президента Башара Аль-Асада, згадують про події в Багдаді 2005 року, вказуючи на те, що є речі й гірші за жорстокого диктатора, наприклад — громадянська війна на релігійному ґрунті.
Такі чинники є симптомами серйознішої проблеми для гуманітарної інтервенції. По-перше, мотиви часто змішуються (врешті-решт, Рузвельт мав на увазі Кубу). Крім того, ми живемо у світі різних культур, і ми дуже мало знаємо про соціальну інженерію і про те, як побудувати країну. Коли ми не можемо мати впевненість у тому, як поліпшити світ, розсудливість стає важливою чеснотою, а зарозуміле бачення може бути серйозною небезпекою. Зовнішня політика, як і медицина, має керуватися принципом «Не нашкодь!».
Розсудливість не означає, що для Сирії нічого не можна зробити. Інші уряди можуть продовжити спроби переконати Росію в тому, що і в її інтересах краще позбутися нинішнього режиму, ніж допустити подальшу радикалізацію його опонентів. Можна також продовжувати делегітимізацію режиму за допомогою санкцій, а Туреччину можна переконати вжити суворіших заходів щодо її сусіда.
Крім того, обережність не означає, що гуманітарна інтервенція завжди зазнаватиме невдачі. У деяких випадках, навіть коли мотиви змішані, шанси на успіх є розумними і страждання населення може бути припинено й за невеликих витрат. Військове втручання в Сьєрра-Леоне, Ліберії, Східному Тіморі, Боснії не вирішило всіх проблем, але поліпшило життя людей. Інші заходи, наприклад, у Сомалі, не змогли цього досягти.
Останні великомасштабні інтервенції в Іраку й Афганістані, хоч вони не є передусім гуманітарними, призвели до зниження громадської підтримки військових дій. Але ми повинні пам’ятати історію Марка Твена про його кішку. Посидівши одного дня на гарячій плиті, вона ніколи не сяде на гарячу плиту знову, як, утім, і на холодну.
Інтервенції таки здійснюватимуть, але, найімовірніше, їх здійснюватимуть у більш стислі терміни і з залученням меншого контингенту, і в перебігу їх проведення покладатимуться на технології, що надають можливість діяти на віддаленні. За доби кібервійн і безпілотних літальних апаратів відмова від R2P чи гуманітарних інтервенцій видається малоймовірною.
Джозеф С. НАЙ-молодший — колишній заступник міністра оборони США, професор Гарвардського університету й автор книжки «Майбутнє влади».
