Оцінити зовнішньополітичну ефективність американського президента за один термін — досить непросте завдання з огляду на складне дипломатичне і стратегічне оточення і значні внутрішні труднощі, з якими стикається кожен президент США. Проте напередодні президентських виборів у листопаді важливо виокремити сили, які сформували зовнішню політику Барака Обами, та оцінити, наскільки успішно він з ними може впоратися.
Обама дотримав обіцянки вивести американські війська з Іраку протягом першого терміну. Але стратегічно зазначений крок виявився провальним, якщо зважити на те, як сильно знизився політичний вплив США на Ірак. Справді, уряд прем’єр-міністра Нурі аль-Малікі дедалі більше стає союзником Ірану. Проте в цьому не можна звинувачувати самого лише Обаму, оскільки не він розпочав військовий конфлікт з Іраком. Проте він також не зміг поліпшити ситуацію з досягненням політичного компромісу між іракськими шиїтами та сунітами.
З іншого боку, Обама розширив військову кампанію в Афганістані, яку він вважав «війною з необхідності», і змусив Талібан захищатися. Однак США почнуть виведення військ після 2014 року, оскільки ще не визначили політичне рішення, яке відповідало б їхнім інтересам.
Тим часом стратегічне партнерство Америки з Пакистаном, де Обама досяг значної символічної перемоги — усунення Усами бен-Ладена, наразі перебуває в руїнах. Американо-пакистанські відносини деградували до рівня, який був до 11 вересня 2001 року, із взаємною недовірою та мінімумом співпраці. Фактично, з усіх питань стратегічної безпеки США, що їх «отримав» Обама — Іран, Північна Корея, Ірак, Афганістан, Пакистан та ізраїльсько-палестинський конфлікт, — йому практично не вдалося досягти жодних відчутних політичних вигод.
Незважаючи на правильну реакцію Обами на Арабську весну — єдиний стратегічний сюрприз, з яким він зіткнувся, обіймаючи президентську посаду, — його авторитет у мусульманському світі продовжує неухильно знижуватися. Він не зміг виконати ключової обіцянки, яку дав у своїй каїрській промові 2009 року: «відкрити нову сторінку у відносинах між Сполученими Штатами і мусульманами всього світу».
Крім того, зусилля Обами з покращення відносин з Росією, зазначені в Договорі про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО), не призвели до справжнього «перезавантаження» двосторонніх відносин переважно тому, що Росія, яка дедалі більше набуває радянського стилю керівництва, не довіряє американському істеблішменту, який продовжує розцінювати Росію як ворога. Американо-китайські відносини також погіршали через прагнення Америки до управління підйомом Китаю стратегічно — наприклад, у межах регіональних торговельних угод і шляхом розширення військової присутності в Азії.
Ефективність діяльності Обами в різнобічних питаннях також не вражає. Після підписання угоди про 17% скорочення викидів парникових газів до 2020 року та, попри його заяви, що він не стане терпіти бездіяльності в цій галузі, Обама просто припинив займатися зазначеним питанням після того, як республіканці здобули переконливу перемогу на проміжних виборах у листопаді 2010 року.
Крім того, внутрішній тиск змусив Обаму нехтувати питаннями торгівлі. Саме США значною мірою відповідальні за провал Дохійського раунду глобальних торговельних переговорів.
Один зі значних зовнішньополітичних проривів Обами полягає в тому, що він звільнив США від необхідності ведення «глобальної війни з терором». Звільнення від подібної маніхейської риторики про таку «війну» надало можливість США відновити свою політичну легітимність, втрачену колишнім президентом Джорджем Бушем-молодшим, не втративши при цьому своєї стратегічної ваги.
Після війни у В’єтнамі Джиммі Картер сподівався покінчити з тодішньою політикою США. Однак дії його адміністрації, в тому числі серйозні помилки, які мали місце в Ірані й Афганістані, виставили США слабкими і нерішучими. І хоча політика Обами не послабила міжнародних позицій Америки, вона також не відзначилася досягненнями, які можна було б порівняти зі зближенням із Китаєм Річарда Ніксона, багато в чому через те, що можна назвати догматичним прагматизмом, який лежить у її основі, — прагненням запобігти гіршому, а не досягнути кращого.
Більше того, Обама зіткнувся зі значними обмеженнями, в тому числі з глобальною економічною кризою, внутрішньою політичною поляризацією, ворожим Конгресом та виникненням нових могутніх гравців, яким необхідні США, але вони не хочуть визнавати їхнього домінування. Як наслідок, він не зміг змінити стратегічних реалій, наприклад, узгодити широкі інтереси Америки з інтересами Ірану (оголошений ворогом), Пакистану (друг-ворог) та Ізраїлю (ключовий союзник).
Потрібно зазначити, що Обама зіткнувся зі складнішою дипломатичною та стратегічною обстановкою, аніж Ніксон у 1970-х роках. Нестабільність правлячої коаліції в Ірані перешкоджає будь-яким результативним переговорам між двома країнами, а політична роздробленість у Пакистані істотно гальмує там політику США. І крихкість правлячої коаліції Ізраїлю в поєднанні з сильною підтримкою ізраїльського прем’єр-міністра Біньяміна Нетаньягу в Конгресі США ускладнює процес впливу на політику в цій країні, незважаючи на значний вплив Ізраїлю на стратегію США в арабському світі.
Проте Обама все ж намагався визначити умови можливої великої угоди. Будь-яка угода з Іраном потребувала б згоди з боку Ізраїлю та країн Перської затоки, які мають різні цілі. І США не можуть домовитись із Пакистаном без згоди Індії, яку Америка не змогла б примусити до цього, особливо зважаючи те, що вона спирається на Індію, намагаючись врівноважити зростання впливу Китаю в Азії.
У випадку з Ізраїлем умови буцімто простіші: в обмін на гарантії серйознішої безпеки від США Ізраїль погодиться зі створенням палестинської держави на основі кордонів 1967 року. Однак Ізраїль також є однією з найважливіших внутрішньополітичних тем в США, і тому будь-яке віддалення від Ізраїлю є неприйнятним для більшості американців.
І хоча першу президентську каденцію Обами не можна назвати зовнішньополітичним розчаруванням, його досягнення, нехай і нетривіальні, були вельми обмеженими. Якщо він залишиться і на наступний термін, то, найімовірніше, переконається, що вигравати стає дедалі складніше, якщо граєш із метою не програти.
Закі ЛАЇДІ — професор міжнародних відносин у Інституті політичних досліджень (Sciences Po) в Парижі, автор книжки «Обмежені досягнення: зовнішня політика Обами»
