Перший заступник прем’єр-міністра Росії Дмитро Медведєв з понеділка перебуває в Китаї. Офіційна мета його візиту — участь у святкуванні «року Росії в КНР». Він уже провів зустрічі зі своєю колегою У І та прем’єром Вень Цзябао.
Медведєв — не рядовий чиновник. Офіційно він третя особа в російській табелі про ранги. Медведєв — голова ради директорів державного енергосировинного гіганта «Газпром». Він також протеже президента Володимира Путіна і його можливий наступник. Росіяни вже звикли до постійної присутності Медведєва на екранах і сторінках державних засобів масової інформації — адже Путін старається розвивати здатність свого вірного підлеглого йти за ним слід у слід.
Однак такому тривалому візиту Медведєва до Китаю приділяється напрочуд мало уваги; російська преса ледве згадує про нього. За кордоном новин трохи більше, однак повідомлення китайських державних ЗМІ мають стриманий і ввічливий характер. У них використовується та ж мова й та ж фразеологія, що застосовуються для висвітлення візитів, скажімо, офіційних осіб з Парагваю — але аж ніяк не можливого кандидата в президенти Росії.
Дуже незвично й те, що два євразійські гіганти так мало говорять один про одного, однак у їхніх відносинах є цілком природна настороженість. Китайсько-російські відносини навряд чи можна назвати ворожими, але немає в них і очевидного прагнення до розвитку. Альянс проти Сполучених Штатів Америки привабливий теоретично, але на практиці реалізувати такий задум досить важко. У будь- якому разі Пекін і Москва готові миттєво здати один одного, якщо це означатиме налагодження конструктивних відносин iз США.
З демографічного погляду між двома країнами немає нічого спільного. Населення Росії сьогодні (а ще більшою мірою в майбутньому) концентрується, добре це чи погано, в західних районах країни. На схiд від Уралу проживає менше 10 ти відсотківросіян. Китай, навпаки, зосередив свою увагу на околицях, де у Росії завжди буде лише декілька ізольованих форпостів.
Якщо брати економічний бік, то завжди ведеться багато розмов про розвиток інфраструктури для експорту російських ресурсів до Китаю. Але якби з’явилися великі дороги, що зв’яжуть сибірські родовища з Китаєм, у Пекіна виникла б величезна спокуса: підігнати по цих дорогах танки й відняти у Росії її далекосхідні райони. Адже, на думку Китаю, царська Росія украла їх у китайських імператорів на початку позаминулого століття. Саме тому, а ні з якоїсь іншої причини, будь-які реальні спроби КНР проникнути в енергосированний сектор Росії наштовхуються на грубу відсіч, а економічні відносини двох країн обмежуються практично лише продажем зброї.
Це не означає, що поява осі «Пекін — Москва» неможлива в перспективі. Але для подолання наявних серйозних перешкод на шляху співпраці потрібен дуже великий тиск і прагнення. А сьогодні немає ні тиску, ні прагнення. Насправді, дві держави намагаються підтримувати двосторонні відносини лише на такому рівні, щоб не допускати охолоджування або надмірної стагнації. Медведєв, практично помазаний на російське президентство, приїхав до Китаю для того, щоб пройти через цей церемоніальний обряд.
У плані перспективи це не дуже надійна стратегія, але поки вона працює досить успішно. Ні та, ні інша країна не зацікавлені в таких діях, які могли б спровокувати кризу двосторонніх відносин. Крім того, ні Росія, ні Китай не відчувають себе сьогодні загнаними в кут Сполученими Штатами. Минулого року в обох країн були серйозні труднощі, але нещодавно вони благополучно вирішилися.
Для Росії це була проблема помаранчевої революції. Москва розцінювала зміцнення прозахідних сил у Києві як удар, спрямований прямо в її серце. Україна є центром древньої російської культури, її стратегічним буфером, хлібним кошиком, транспортним вікном в Європу і головним виходом до моря. Без промосковського або, принаймні, нейтрального уряду в Києві важко собі уявити, як російська держава зможе вижити в перспективі.
І ось три тижні тому Віктор Янукович — така собі конячка, на яку ставила Росія під час сфальсифікованих президентських виборів, що стали головною причиною помаранчевої революції, стає прем’єр-міністром. Прихильники Заходу не повністю вигнані з Києва, але тепер, принаймні, проросійські гравці повернулися в коридори влади. Кремль зітхнув — це було зітхання запаморочливого полегшення.
А в Китаї всі проблеми пов’язані з фінансами. Китайська система базується на здатності держави вливати позики з надзвичайно низькими відсотками в державні компанії з метою підвищення обсягу випуску продукції, збільшення частки ринку та зайнятості — й до дідька економічність і прибутковість. У результаті частка безнадійних кредитів підскочила до 50 відсотків розмірів ВВП. Зазвичай такі речі передують дуже неприємним економічним кризам. Єдиний спосіб збереження дієздатності системи полягає в залізному контролі держави над усіма внесками, щоб у будь-який момент було достатньо коштів для позики під низькі відсотки.
І що ще важливіше, головне джерело засмучень китайців і росіян — США — зосередило сьогодні свою головну увагу на інших проблемах — на Іраку та Ірані, якщо говорити конкретно. У сукупності всі ці чинники дають Пекіну й Москві набагато більше простору для маневру, ніж у них було раніше. І замість того щоб вишукувати давно знайомі тертя у своїх відносинах, вони незалежно один від одного працюють над власними проблемами — від енергетичної політики в Європі до північнокорейських ракет. Таке дружнє розділення не може тривати вічно, однак поки дві великі держави просто не переживають великих стресів — і тому не дуже вiдчувають потребу одна в однiй.
