У Росії досі триває досить жорстка дискусія на тему відносин із «новою» Україною. Неготовність співпрацювати цивілізовано, рівноправно призводить до деяких «перегинів», неприємних заяв, неузгоджених дій. Відсутність стратегічного бачення майбутнього відносин двох країн притаманна як для Москви, так і для Києва. В Україні, схоже, до «цього» просто не доходять руки через наближення виборів. У Росії, у свою чергу, просто вичікують — і також до українських парламентських виборів. Тому ми й можемо спостерігати за деякими політичними парадоксами, коли, з одного боку, українська влада заграє заявами про близькість із провладними російськими силами, а з іншого — намагається «вирівняти» відносини на складних переговорах про ЄЕП, газ чи кордони. Одну з думок (досить жорстких) із приводу відносин України та Росії пропонуємо вашій увазі. Деякі тези, висловлені експертом комітету Держдуми у справах СНД і зв’язків зі співвітчизниками Дмитром Куликовим, — досить суперечливі. Деякі українському керівництву варто було б узяти до уваги якнайшвидше. Складається враження, що експертна думка незабаром може бути втілена в життя (принаймні деякі передумови для цього вже спостерігаються). Достатньо згадати заяву, зроблену президентом Володимиром Путіним наприкінці минулого тижня: «Ми готові до співробітництва з Україною, якщо не будуть «тирити» у нас газ, і розширювати так трубопровідну систему. І перекачку»...
— Українські чиновники після останніх переговорів із газової проблеми почали робити заяви, які можна зрозуміти таким чином: якщо російська сторона в односторонньому порядку приймає якісь рішення, то українська сторона вільна в неузгодженому використанні газу. Чи так ми зрозуміли перепалку чиновників?
— Так, і це — принципова відповідь.
А якщо розбиратися з проблемою та вдаватися в деталi… Українські чиновники гадають, що вони й надалі зможуть використовувати російські ресурси у своїх інтересах. Я наголошую, не в інтересах України, а насамперед у своїх власних інтересах.
«Керівник «Нафтогазу України» О. Івченко назвав питання про поставки російського газу в Україну питанням двох господарюючих суб’єктів, маючи на увазі свою компанію й РАТ «Газпром». Росія повинна лише вітати такий підхід. До сьогодні всі поставки енергоносіїв в Україну регламентувалися щонайменше міжурядовими, а, як правило, міждержавними (на рівні президентів країн) домовленостями, у яких політичні інтереси вельми підпорядковували собі економічні.
Характерним наслідком такої домовленості було те, що Україна отримувала реальну економічну вигоду, а Росія ніколи не отримувала якихось політичних переваг. Днями з’ясувалося, що «Нафтогаз» вкрав у «Газпрому» 7,8 млрд. кубометрів природного газу, який перебував на тимчасовому (оплаченому) зберіганні в українських підземних сховищах газу (ПСГ). Керівництво «Нафтогазу» поспішило заявити, що газ нікуди не зник, а лише не може бути відданий «Газпрому» з технічних причин. Очевидно, Україна максимально витрачала запаси газу в ПСГ, і залишки, до яких формально записали російський газ, не можуть бути викачані з ПСГ без загрози подальшого нормального функціонування сховищ. Тобто свій власний газ Україна повністю використала (продала й отримала за нього гроші), а за рахунок російського газу підтримується безпека українських ПСГ.
Іншими словами, російський газ «експропріювали в тимчасове користування», як говорив український герой фільму «Зелений фургон». Але якщо говорити «про питання, що виникають між двома господарюючими суб’єктами», то майно, яке не повертає одна сторона іншій стороні на умовах, передбачених договором (контрактом), слід вважати привласненим.
Пан Івченко абсолютно чесно, відверто та публічно визнав, у чому полягав «бізнес» навколо російського газу. Визнання легко читається в його словах про те, що нащо ж забороняти реекспорт газу, якщо це найвигідніша та найприбутковіша частина діяльності «Нафтогазу», і рентабельність такої діяльності становить 100 і більше відсотків. Продати в Європу за 100 і зараз, а з Росією розрахуватися за 50 і потім. Так уже неодноразово траплялося з питанням про так званий несанкціонований відбір газу. Україна відбирала з труби російський газ понад передбачений контрактами об’єм й оформляла його як борг перед Росією за ціною $50 і з відстрочкою платежу, а продавала цей газ на Захід удвічі дорожче з розрахунками відразу. Бізнес нехитрий, але дуже високодохiдний.
Мені здається, що українське чиновництво втратило будь-яку дипломатичність і навіть зовнішню пристойність, що заведена в міждержавних і комерційних взаємовідносинах. Заява «Газпрому» про залік вартості зниклих 7,8 млрд. кубометрів як оплати за транзит означає, що цей об’єм буде недопоставлений в український баланс. Росія його вважає вже поставленим, і це означає, що восени та взимку на Україну чекають проблеми навіть не з оплатою, а з фізичною наявністю газу. А Україна на це відповідає, що ми й надалі крастимемо газ з трубопроводу, тож дефіциту в нас не буде.
Насамперед хотілося б звернути увагу Росії та російських чиновників на виниклу ситуацію. «Газпром» зараз — це державне підприємство, одне з найважливіших бюджетоутворюючих чинників, і ми не можемо допустити, щоб це підприємство формувало прибуток за межами Російської Федерації і тим паче — для інших держав.
Що та як можуть вкрасти українські чиновники — це друге питання українських же правоохоронних органів, але формально прибуток за різницю в ціні газу (між ціною поставки газу в Україну та ціною реекспорту цього газу українськими кампаніями на Захід) отримує українська держава за рахунок «Газпрому». А отже, і за рахунок російського бюджету.
Це питання — основне й одночасно рамкове для всіх переговорів «Газпрому» з українською стороною. Я вважаю, що дуже важливо, щоб «Газпром» витримав послідовну позицію, що захищає свої бізнес-інтереси й інтереси Росії.
Мені здається, що корисно пам’ятати про те, що до перегляду угоди про поставки газу, укладеної до 2012 року ще з урядом Януковича, першою закликала сама Україна. Про це говорив Віктор Ющенко на своїй першій зустрічі з Володимиром Путіним (перший офіційний візит після інавгурації нового президента України). Івченко і міністр палива й енергетики України Плачков протягом березня та квітня лише про це й говорили. Тож оце й має статися.
Я взагалі виступаю за повну прозорість відносин України та Росії. Увесь попередній час вони були недостатньо прозорими, часто втручався якийсь затуманюючий політичний чинник. Так ось, його бути не повинно. Якщо міфів, туману, політичних домовленостей, які стоять за лаштунками, не буде, то це піде тільки на користь взаємовідносинам.
— А що при цьому буде з самою Україною, якщо вона втратить пільгові ціни на російські енергоресурси? Що буде з промисловістю України в такому випадку, чи не вдарять світові ціни на енергоносії для України по наших же союзниках, наприклад, на сході України?
— А що, Росія має якихось союзників в Україні? Їх там ніколи не було. Союз — це договір, що має свою мету. Так ось, крім Біловезької угоди, що мала на меті розпад Радянського Союзу, і не було жодних інших принципових договорів.
Тож теза про наявність якихось союзників у Росії на території України — це міф. Один із тих міфів, які й використовують для створення тих самих непрозорих і затьмарених взаємовідносин. Отакі міфи і дозволяють у цьому тумані робити «бізнес» — у лапках, отримувати з цього економічний прибуток.
Перехід на реальні економічні взаємовідносини замість міфічних створюватиме й нову політичну реальність, як між країнами, так і всередині самої України. Можливо, тоді вперше на Україні постане питання про реальні цілі та пріоритети. Коли населення України та політики України зможуть виразно сказати: наші цілі й пріоритети ось такі. Тоді і тільки тоді можна говорити про союзників.
— А наскільки реалістична мета отримати контроль над українською ділянкою труби? Можливо, варто цього й добиватися?
— Це ще один міф. Не повинна Росія боротися за газотранспортну систему України. Вона повинна модернізувати свою газотранспортну систему та вкладати в неї гроші. А не в українську. А газ для європейських споживачів треба продавати на кордоні з Україною. Умовою поставки має бути кордон Росії. Тобто європейська ціна газу мінус усі послуги з транспортування.
Я думаю, що для Росії це буде вигідно й ми уникнемо величезного комплексу непотрібних і непрозорих взаємовідносин з Україною. Якщо Україна — суверенна держава, то хай вона за все це й відповідає. Протягом останніх днів українське чиновництво погрожує Росії несанкціонованим відбором газу, що транспортується до Європи. У цьому сенсі дуже важливо продавати газ європейцям просто на російсько-українському кордоні. Хай українські чиновники спробують красти вже європейський, а не ще російський газ.
— Чи залишається в умовах переходу на жорсткі, без домішки «політичного туману», відносини з Україною якийсь сенс у проекті Єдиного економічного простору?
— Гарне запитання. Мені здається, що Єдиний економічний простір у тому вигляді, в якому його задумували, не відбудеться. Багато в чому через позицію України, що не готова йти далі за організацію зони вільної торгівлі. Сама по собі зона вільної торгівлі, якщо не мається на увазі подальших кроків, є безглуздою не лише для Росії й України, а й для інших учасників угоди про ЄЕП.
Більш того, Україна має намір вступити до Світової організації торгівлі на умовах набагато гірших за ті, яких у процесі важкої боротьби та складних переговорів добивається для себе Росія. Україна заявляє про те, що має намір робити зону вільної торгівлі з Туреччиною і що наполягатиме на зоні вільної торгівлі з ЄС. Це — край несамовизначеності та відсутності державних і політичних цілей сучасного керівництва України.
Ми часто лаяли «баготовекторну політику» президента Кучми, але те, що зараз відбувається, — це «свавілля багатовекторності», відмова від державного самовизначення, від постановки цілей і справжніх пріоритетів.
Сьогоднішня українська держава грає в нехорошу гру. Для населення існує ідеологія вступу до Євросоюзу. На цьому багато в чому будувалася й помаранчева революція. Населення не дуже (або точніше — зовсім не) розуміє, що це означає в реальності. Але багато хто думає, що зараз вступимо до ЄС і житимемо як європейці. Звісно ж, це — помилка.
Керівництво України при цьому розуміє, що Росію треба використовувати, щоб Україна жила, щоб була українська економіка, великий бізнес. Без використання Росії це неможливе. Тобто для народу — одне, для бізнесу і міжурядових домовленостей — інше. І, звісно, брати участь у чомусь з отаким партнером для Росії недоцільно: нас грубо використовуватимуть.
Якщо називати речі своїми іменами, то треба сказати таке:
Росія припиняє дотувати українську економіку. Слід визнати, що ми займалися дотаціями для України протягом останніх 15 років нібито в обмін на якусь лояльність із боку українського керівництва. Це величезна помилка. Її треба визнати. Причому помилка полягає у вимозі лояльності. Нам не потрібна лояльність України. Нам потрібні прозорі та зрозумілі взаємини двох країн. І ці взаємовідносини повинні будуватися на реальних, а не міфічних засадах, у тому числі й на реальній вартості енергоносіїв. Україна всі 15 років обговорює тему енергозалежності країни від Росії. Це міф. Україна енергозалежна від Росії не більше, ніж інші європейські країни. Слід визнати реальним інший, набагато неприємніший факт. Українська економіка залежить від російських дотацій у вигляді пільгових цін на енергоресурси. Ми повинні звільнити Україну від цієї залежності.
Мені здається, що треба повернутися до того плану ЄЕП, яким він був на самому початку. Це була ініціатива президента Казахстану Назарбаєва, і вона була двосторонньою. На догоду іншим політичним інтересам у це була втягнута Білорусь й Україна. Я би зупинився як на мінімальній точці на ЄЕП для Росії та Казахстану, а потім уже рухався далі. Бо в Росії та Казахстану справді є добра воля для здійснення цього проекту.
Щонайбільше третім там може бути Білорусь. У тому стані політичного й економічного самовизначення України, в якому вона перебуває сьогодні, я її не бачу в проекті ЄЕП.
Крім того, перешкодою великих міждержавних проектів із Україною є низка невирішених питань. Наприклад, горезвісна Тузла, питання про яку Україна постійно втягує в політичне життя. Як ми можемо говорити про великі проекти, які повинні будуватися надовго, на десятиріччя, з державою, яка має до нас прикордонні претензії? Це просто неможливо. Не можна напряму замикати плюс і мінус — нічого, крім короткого замикання, не станеться.
— А чи є міркування, як довго російсько-українські відносини зможуть перебувати в такому стані? Адже це важливо й для Росії — там багато росіян і російськомовних громадян, багато з них хотіли б мати хороші відносини з Росією.
— Не плутаймо питання про підтримку цього населення та питання про економічні відносини двох країн. Тут можна застосувати прислів’я, яке любить використовувати наш президент: мухи — окремо, котлети — окремо. Російське населення на Україні величезне, найбільше з усіх країн, крім Росії, а якщо ще рахувати й російськомовне населення, то це взагалі половина населення України.
Не можна різні вектори у взаємовідносинах зводити до одного. Це — завжди помилка. Не буде в такому разі ні одного, ні іншого. Економічні відносини — це одне, а захист населення лівобережної України та Криму — це інше, і цим також треба займатися...
