На початку 1999 року Педді Ешдауна, який на той час був лідером Ліберально- Демократичної партії Великої Британії (і відтоді є послом ЄС у Боснії як лорд Ешдаун), викрили у зв'язку з жінкою, яка не була його дружиною, через що був вимушений залишити свою посаду. У своїх щоденниках він розповідає про своє прохання до прем'єр-міністра Тоні Блера повідомити йому зазделегідь про свій намір піти у відставку: «Блер сказав: «Іти — це найважче у політиці. Надто багато таких, які затримуються надто довго. Я би краще пішов у такий час, щоб люди сказали: «Чому він і де?», ніж коли вони почнуть говорити: «Чому він не йде?» або, що ще гірше: «Коли ж він нарешті піде?». Сподіваюся, що зможу зробити саме так».
Тут криється якась глибока таємниця: найдосвідченіший і вмілий політик, очевидно, вже довгі роки точно знав, що не треба робити, йдучи у відставку, однак він вирішив проігнорувати свою власну пораду.
Таємниця видасться ще глибшою, якщо пригадати, що ці міркування були частиною розрахунків Блера, відтоді як у 1994 році він став лідером Лейбористської партії. На обіді в одному з лондонських ресторанів під назвою «Граніта», який став найвідомішим місцем зустрічі політиків в історії Великої Британії, Блер зробив вигідну пропозицію Гордону Брауну, своєму супернику за лідерство. Ця пропозиція складалася з двох частин. Він, Блер, мав явно більше шансів «бути обраним» і повинен був очолити Лейбористську партію в боротьбі за зміщення ослаблого режиму торі на чолі з Джоном Мейджером. Потім, оскільки Лейбористська партія буде при владі, Браун міг чекати у встановлений час отримання мантії. На цій умові Браун погодився не перешкоджати Блеру на виборах.
Відтоді минуло троє виборів. Що допомогло Блеру втриматися на своєму місці? Коли в січні цього року я зайшов до нього, то його прес-секретар порадив мені не ставити очевидного запитання. (Я з готовністю погодився, оскільки ставити запитання, на яке не буде відповіді, — пуста втрата часу.) Але не встиг я запитати у прем'єр-міністра про те, як у нього справи, як він відповів з усмішкою: «Приємно усвідомлювати, що більше не доведеться брати участі в черговій передвиборній баталії».
Так що ця тема неминуче сплила сама по собі прямо посеред кімнати. Протягом подальшої частини бесіди й під час поїздки передмістям Лондона, яку я також здійснив з ним, Блер розмовляв і поводився так, ніби перед ним стояла повноцінна робота прем'єр-міністра, яка стосується всіх питань, починаючи з глобального потепління і закінчуючи відновленням Афганістану. А при розмові з виборцями та громадянами він ніби намагався показати, що його невтомності вистачить і на четвертий термін.
Деякі мотиви такої поведінки чисто людські: йому подобається бути прем'єр-міністром, і у нього це добре виходить. Більш того, наступного року виповнилося б десять років його перебування на посаді прем'єр-міністра, чого не досяг ще жоден лідер Лейбористської партії. Ще трохи, і він протримається довше, ніж Маргарет Тетчер, яка встановила рекорд і з тривалості перебування на посаді прем'єр-міністра, що могло б бути привабливою метою.
Але з незрозумілої причини Блер вирішив підсилити помилку, якої припустився по відношенню до Брауна, публічно заявивши, після завдання поразки торі втретє поспіль, що не братиме участі в наступних виборах. Відтоді людей по-справжньому хвилювало тільки одне питання, а саме: третє, найгірше з тих трьох питань, про які він говорить Ешдауну: «Коли ж він нарешті піде?»
Блеру не варто було забувати про те, що політика не знає жалості. Роками його колеги, які є рядовими членами парламенту, сиділи смирно, оскільки знали, що зобов'язані своїми місцями і своєю більшістю йому. Тепер же, коли країна чекає відповіді на поставлене запитання, вони бачать у ньому лише перешкоду. А профспілки, владу яких він так сильно обмежив, відкрито говорять про те, що їм потрібен новий партійний лідер. Так що його заява про те, що наступного року він залишить свою резиденцію на Даунінг-стріт, це ні- що інше, як неохоче визнання відомого вже деякий час факту.
Жоден політик не позбавлений здатності передчувати свою долю, і, по-моєму, у Блера ця здатність розвинена дуже добре. Приймаючи рішення про відправку британських військ на захист Сьєрра-Леоне від варварського вторгнення Ліберії, він розкритикував усіх тих, хто попереджав про катастрофу, і завоював велику моральну повагу до себе з боку народу. Направляючи солдат до Афганістану та Іраку, він був переконаний в етичній та політичній правоті своєї підтримки головного союзника Великої Британії — Сполучених Штатів. (Цілком можливо, що він би не погодився з Брауном, якби той здійснив якийсь із цих вчинків за наявності хоч якихось серйозних заперечень, і також цілком імовірно, що він був правий, думаючи так.)
Коли у 1994 році я вперше брав інтерв'ю у Блера як у новообраного лідера Лейбористської партії, він відповів на моє запитання про роль його віри в християнство в його політичній діяльності, сказавши: «Не виношу політиків, які постійно твердять про релігію». Якби мене попросили назвати точну дату, коли я відчув, що з ним щось не так, то я б назвав той час, починаючи з 11 вересня 2001 року, коли він почав підкреслювати те, що його власна «віра» є визначальним чинником у його етичних поглядах.
Рятівний елемент політики Великої Британії полягає в тому, що подібні розмови зазвичай вважаються недоречними. Вони також іноді наводять на думку про те, що люди, які говорять такі речі, схильні, нехай навіть якоюсь мірою, вірити в певне схвалення своїх дій згори. Так що визнання Блера про те, що він повинен піти зі своєї посади (рішення, яке так довго й небезпечно відкладалося), є також свідченням тріумфу світської моралі над постійною спокусою вважати, що політика — над усе.
Крістофер ХІТЧЕНС — автор нещодавно опублікованої книги «Права людини за Томасом Пейном»
