Президентські вибори 2004 року уявляються тим рідкісним випадком, коли ставку буде зроблено на зовнішню політику. Звичайно, питання економіки, як і раніше, важливі, але в світі після 11 вересня, коли понад 130 тисяч американських солдатів зав’язли в Іраку, питання безпеки переважають.
Якби голосування було призначене на сьогодні, воно, звісно, мало б вигляд референдуму про лідерство президента Джорджа Буша, — з цього питання більшість американських виборців мають уже чітку позицію. Більше ніж будь-хто з президентів останнього часу, пан Буш є або об’єктом захоплення, або об’єктом насмішок. На думку своїх прихильників, він втілює фігуру сміливого керівника військового часу, котрий рішуче робить усе необхідне для захисту Америки, і все це всупереч протестам апатичних демократів, ненадійних союзників і сумбурних інтелектуалів.
Його противники вбачають у ньому лише персону вельми недоладну, жертву ідеології, яка в своїй упертості марно витрачає кредит довіри США та робить світ небезпечнішим. У всіх склалася вельми чітка думка про нього. З сьогоднішнього дня до листопада місяця «поле зору» електорату розширюватиметься, і в цьому полі більшу увагу приділятимуть кандидату від демократичної партії, сенатора з Массачусетса Джону Керрі. Якщо кампанія, як і раніше, триватиме під знаком зовнішньої політики, демократи можуть привітати себе з тим, що призначили кандидата, здатного аргументовано міркувати та зріло роздумувати про стан справ у світі. Ветеран, герой війни, котрий має 20- літній досвід роботи в Комітеті із питань закордонних справ у Сенаті, Джон Керрі перебуває в хорошому становищі, щоб примусити уважно прислухатися до себе незалежних виборців, які відчувають неспокій щодо того, в якому напрямку рухається Америка.
Iз зростанням безробіття, збільшенням дефіциту федерального бюджету, за небаченого порушення рівноваги в американському торговому балансі, президент Буш не багато чим може похвалитися в сфері внутрішньої політики. Відзначаючи ці факти, його радники зібралися рік тому, щоб виробити план із його переобрання, що грунтується на питанні національної безпеки. Щоб зробити козирем очікуваний успіх в Афганістані, вони вирішили призначити дату демократичних виборів у цій країні на червень. Щоб продемонструвати успіхи у війні проти тероризму, вони склали список керівників «Аль- Каїди», аби ці імена закарбувалися в пам’яті громадськості в разі, якщо спіймають чи знищать цих осiб. І щоб зафіксувати досягнутий в Іраку прогрес, зміцнений телевізійною картинкою, вони оприлюднили список найбільш розшукуваних прихильників іракського диктатора «за мастю», як у колоді карт. Повернувши до влади «шок і терор», вони спекулювали на тріумфальному поверненні американських військ із Перської затоки. Щоб показати свою здатність передбачення, вони спланували зустріч великої вісімки, господарем якої став Джордж Буш, на якій він оприлюднив проект загальної демократизації Близького Сходу. Щоб наблизити президента до образу борця зі Злом, вони призначили з’їзд Республіканської партії в Нью-Йорку якнайближче до 11 вересня.
Проблема такого сценарію — незважаючи на те, що повноваження влади розширені, — в тому, що події не дуже допомогли. Попри смерть чи арешт двох третин «визнаних лідерів «Аль- Каїди», кількість терористичних актів збільшилася, а не поменшала після 11 вересня. Попри те, що спiймали Саддама Хусейна, як і більшiсть представників його режиму, Ірак залишається нестабільним, і ситуація тим більше небезпечна, що плани із його відновлення перебувають в ембріональному стані. Скандал із Абу-Грейбом і безсоромна поведінка адміністрації стосовно Женевської конвенції опустили міжнародний престиж Америки. Замість того, щоб весело марширувати на параді, американські військові знову опинилися за кордоном. Водночас рух Афганістану в бік демократії гальмують польові командири, наркоторгівці, він сповільнився також і тому, що керівники світових держав — серед яких і Джордж Буш, — не змогли надати цій країні ресурси та гарантувати вплив.
Оскільки кампанія президента Буша не може більше базуватися на серії досягнень, її будують на серії надій. По- перше, сподіваються, що після «окупації» до лав стануть іракські добровольці; по-друге, сподіваються, що вистава процесу над Саддамом Хусейном подіє на свідомість людей; по-третє, сподіваються, що Осаму Бен Ладена схоплять до виборів; нарешті, сподіваються, що більшість американців переконається, що поразка нинішнього президента — тоді як загроза атак зберігається, — стане перемогою «Аль-Каїди».
Може виявитися, що кандидати йтимуть плiч-о-плiч, тому зусилля республіканців і демократів спрямовані на завоювання голосів великої групи виборців, які ще не визначилися, у 18 штатах, перетворених на справжнє «поле битви». Дилема, яка стоїть перед кандидатами, — як підігріти запал своїх найвірніших прихильників, водночас не забуваючи тих, хто ще не визначився, і чиї голоси можуть виявитися вирішальними в кінцевому результаті. Останні становлять досить однорідну групу, але багато хто з цих виборців дивиться на політичний процес із часткою цинізму та мало сприймає «проповіді» тієї чи іншої сторони. Ось чому обидва кандидати переважно схильні звертатися до «центру».
У цій ситуації для сенатора Джона Керрі важливо спробувати задовольнити тих, хто хоче знати не лише те, чим відрізнятиметься його політика в Іраку від політики Буша, а й те, який розвиток у майбутньому отримає цей «іракський епізод». За іронією долі, цей захід тим більше важкий, що обставини зобов’язують адміністрацію Буша вживати заходи, за які Керрі ратує в своїй довгостроковій програмі, наприклад, повернення Іраку «суверенітету», звертання за допомогою до НАТО та зусилля, яких докладають для того, щоб досягти згоди Ради Безпеки ООН щодо плану перехідного періоду.
На нещастя, через те, що заходи президент вжив зі спізненням, в Іраку виникає чимраз більше складнощів. Сенатор Керрі продовжує відстоювати думку, згідно з якою роль НАТО має збільшитися, треба направити міжнародного верховного комісара до тимчасового уряду та докласти зусиль на регіональному рівні, щоб перешкодити проникненню — на іракську територію — небезпечних елементів, які користуються «пористістю» кордонів. Це досить осмислені рекомендації, але їх складно почути в гамі бурхливої кампанії. З політичного погляду, ситуація давить на Керрі, він вимушений обіцяти більше, ніж він — чи будь-хто інший, — здатен виконати в Іраку.
Водночас, пам’ятаючи про труднощі, які призвели до «тріумфальних» промов президента Буша, сенатор Джон Керрі зробив акцент на реалістичному підході до ситуації. У 1968 році Ричард Ніксон заявив американським виборцям, що в його розпорядженні є «секретний план», щоб покласти край війні у В’єтнамі. Дії Керрі різко контрастують із такими заявами, сенатор нещодавно попередив своїх співвітчизників, що іракський шлях буде важким і тернистим. І він пояснив їм, що треба проявити завзятість, навіть якщо це потребує збільшення витрат. Кандидат Демократичної партії оголосив, що підтримуватиме американські війська, він стверджує, що скорiше знайде підтримку інших країн, нiж нинішній президент. Але водночас він не вдає, що має відповіді на всі запитання.
Аналогічна ситуація спостерігається й в іншому основному питанні цієї президентської кампанії — конфронтація між США та «Аль-Каїдою» та збільшення кількості терористів-самовбивць, які діють за принципом наслідування. І в цьому питанні адміністрація Буша вибрала сміливий підхід — але його втілення в життя гідне жалю. Попри удари, завдані по терористичній інфраструктурі в Афганістані, та значну кількість арештів, групи міжнародних терористів сьогодні небезпечні, як ніколи.
Уряди всіх мусульманських країн засудили атаки 11 вересня, крім уряду Іраку. А проведені нещодавно опитування громадської думки показують, що Осама Бен Ладен користується великою популярністю в значній частині мусульманського світу. Історики майбутнього витратять багато сил, щоб зрозуміти, як один фанатик зміг заткнути за пояс президента найсильнішої нації планети та затьмарити горизонт публічних дебатів. Для президента Буша не було непосильним завданням знайти підтримку в більшості країн планети в боротьбі проти організатора масового вбивства невинних. Натомість його політика призвела до об’єднання значної частини мусульманського світу проти США.
І в цьому питанні сенатор Керрі стоїть перед викликом — як знайти альтернативу, що була б політично привабливою та переконливою по суті. Президент Буш доклав усіх зусиль для того, щоб ускладнити це завдання, давши зрозуміти: якщо його політика така непопулярна в Європі та в арабському світі, то тому, що вона дуже рішуча й енергійна. Керрі не дозволяє собі, і не може дозволити справляти враження менш непохитного політика в питанні боротьби з тероризмом, ніж чинний президент. Це вимагає детальнішої розробки проекту подальших дій, щоб знайти широку підтримку в політичному середовищі США, і не робив дуже великих поступок міжнародній спільноті загалом, оскільки таку поведінку сприйняли б як ганебну в його власній країні.
Шанс Керрі в тому, що нинішня адміністрація, адміністрація віце-президента Діка Чейні, міністра оборони Дональда Рамсфельда, міністра юстиції Джона Ешкрофта, міністра національної безпеки Тома Ріджа, так погано проявила себе в багатьох питаннях і протягом тривалого часу, що він здатен зібрати голоси, лише показавши, що може знайти нову відправну точку.
Водночас президент Буш сміливо намагається врятувати те, що можна, від першого сценарію передвиборної кампанії. Наприклад, він продовжує стверджувати, що інтервенція в Ірак — це перемога у війні проти тероризму, і що в Афганістані демократія працює. Він вважає, що атаки «Аль- Каїди» є знаком відчаю та не вказують на силу цієї терористичної організації. Він зводить епізод в Абу-Грейбі до дій жменьки солдатів та уникає говорити про палестино-ізраїльський конфлікт.
Президент Буш парирує критику своєї зовнішньої політики, перераховуючи кількість країн, які ввійшли до коаліції в Іраку, та стверджує, спираючись на останні саміти «Вісімки», НАТО та Європейського Союзу, що трансатлантичні відносини розвиваються якнайкраще. І в той час як Джордж Буш захоплено розмірковує про те, яким чином він зробив світ безпечнішим, Дік Чейні з не меншим завзяттям малює портрет сенатора Джона Керрі, називає його песимістом, схильним повертати назад, прихильником слабкої лінії в сфері безпеки та нерішучим у боротьбі з тероризмом.
Історично склалося, що на президентських виборах в Америці виборці спочатку дають шанс чинному президенту захистити свою лінію. Щоб перемогти в листопаді, президент Буш повинен переконати тих, хто сумнівається, або в тому, що він без відпочинку працює на благо безпеки США, або в тому, що Джон Керрі не готовий керувати Сполученими Штатами в такому небезпечному світі. Якщо президент задовольнить першу вимогу, його переоберуть, хоч що б зробив Джон Керрі, і навпаки, якщо перша мета Буша не буде досягнута, Керрі вистачить проявити під час виборчої кампанії той розум і темперамент, які він демонстрував протягом усієї своєї кар’єри, і тоді він стане наступним президентом США.
Мадлен ОЛБРАЙТ, колишній держсекретар США при адміністрації Білла Клінтона, автор книжки «Пані держсекретар (спогади)»
