Нещодавно я згадувала мого прадіда, Микиту Хрущова. Здається, що спочатку мої спогади викликала 50-та річниця так званих кухонних дебатів із Річардом Ніксоном. Але похорон минулого тижня в Будапешті генерала Бели Кірай, який командував борцями за свободу Угорської Революції 1956-го, і похороном цього тижня у Варшаві філософа Лєшека Колаковського, розрив якого зі сталінізмом того року надихнув багатьох інтелектуалів (у Польщі й усюди) залишити комунізм, змусили мене переглянути спадщину свого діда.
Рік 1956 був кращим і гіршим часом для Хрущова. Його «секретна промова» того року викрила масштаб і серйозність злочинів Сталіна. Невдовзі ГУЛАГ був фактично звільнений; політична відлига почалася, заохочуючи паростки свободи, які неможливо було стримувати. У Польщі й Угорщині, зокрема, підпільні організації вимагали подальших змін.
Угорщина мала свою коротку й прекрасну революцію. Та перша війна серед соціалістичних держав зруйнувала міф про недоторканні «братські» зв’язки між Радянським Союзом і поневоленими народами Східної Європи. Але Хрущов ніколи не передбачав розпад Радянської імперії як частину процесу відлиги, тому Червона армія вторглася в Угорщину — в масштабі більшому, ніж масштаби вторгнення «Дня Д» союзників до Європи 1944-го.
Белі Кірай, випущеному з в’язниці, де він відбував покарання у вигляді довічного позбавлення волі (це був один із чотирьох смертних вироків, винесених комуністами), запропонували стати командуючим Угорської Національної Гвардії та взяти на себе захист Будапешта. Його завдання полягало в тім, аби зібрати борців за свободу в армію, проте забракло часу спинити радянське вторгнення. Так, після тижня героїзму він і ще кілька тисяч осіб перетнули кордон з Австрією і прирекли себе на вигнання.
За ці роки спільний друг часто намагався представити мене генералу Кірай, але, на жаль, зустріч ніколи не відбулася. Людина, якій було винесено чотири смертні вироки, (один підписаний Хрущовим, інший — Юрієм Андроповим, третій — радянським послом у Будапешті 1956-го), певно, мала приголомшуюче почуття гумору для того, щоб вивішувати їх у своїй вітальні, і властивість цього гумору мені надзвичайно імпонує.
І тому, що я знаю про цю людину і її історію, особливо її роботу в Угорщині після 1989 року, я можу лише жалкувати, що мій прадід не зустрічався з ним. Звісно, Кірай не був би збентежений зустріччю з людиною, яка ініціювала вторгнення. Зрештою, коли він дізнався, що один із російських генералів, які здійснили вторгнення, був усе ще живий 2006-го, Кірай запросив його до Будапешта приєднатися до святкування 50-ї річниці. Коли генерал Євген Малашенко відмовився приїхати від страху, що його могли заарештувати, 94-річний Кірай полетів до Москви, де він провів довгі вихідні, віддаючись спогадам і відвідуючи лазню для відставних генералів Червоної армії.
Колаковський, навпаки, був людиною, з якою я була знайома особисто. Ми часто зустрічалися на конференціях, і завжди я була в захваті, слухаючи, як він говорить російською — це була російська з вимовою й елегантністю Толстого й Пушкіна, російська, що ще не деградувала до гавкання Володимира Путіна. Як Кірай, 1956-го, Колаковський відвернувся від Комуністичної Партії, до якої він колись вступив у надії на кращий світ, у надії, сформованій у склепі, на який нацисти перетворили Польщу.
Колаковський, найбільш значущий філософ сучасної Польщі, швидко дізнався, що брехня була основою і підвалиною Комунізму, й відвернувся від нього нажаханий. До 1968-го польський режим більше не міг терпіти його присутність. Він був позбавлений посади у Варшавському університеті і, коли від’їхав закордон, аби викладати там, уряд фактично перетворив його від’їзд на вислання, просто не дозволяючи йому повернутися.
Дивно для мене те, як ці троє чоловіків із таким різним минулим і такими різними долями — Хрущов, російський селянин, що став спочатку пролетарем, а потім генеральним секретарем Радянської Комуністичної партії; Кірай, мадярський солдат Старого Європейського світу, вихований в аристократичних традиціях; і Колаковський, учений джентльмен із Варшави, більш схильний до єресі янсенізму, ніж до спотвореної логіки ленінської діалектики, — могли зрештою сприяти одній меті: відновленню свободи в Європі.
Хрущов дійсно нічого не знав, окрім комунізму. Він спробував гуманізувати комунізм і позбутися жорстокості сталіністської ортодоксальності, але ніколи не сумнівався в тому, що вчення Леніна є шляхом світлого майбутнього. Кірай, що дотримувався старого кодексу військової честі (його назвуть справедливим язичником у Яд ва-Шем, меморіалі Голокосту Ізраїлю, за порятунок сотень євреїв під час Другої світової війни), бачив систему ворогом його країни та її свободи.
Але сьогодні Хрущова пам’ятають головним чином завдяки його внеску у викриття і знищення сталінізму — а також завдяки Михайлу Горбачову, чиїм героєм він був, і, зрештою, завдяки тому, що опосередковано Хрущов допоміг викликати занепад комунізму. Кірай і Колаковський стали голосами змін і гласності в Угорщині й Польщі, які постали з темряви комуністичного затьмарення. Кірай залишиться в пам’яті не просто як воїн, але і як гуманіст, миротворець, котрий не закликав до жодних репресій після 1989-го; як ідеал свободи для багатьох угорців. Колаковський, сповідаючи недоторканість правди в імперії брехні, поєднав нову демократичну Польщу зі старою Польщею інтелектуалів і культури.
Кірай, Колаковський і Хрущов, кожен по-своєму, є символами сьогоднішньої нової Європи, що об’єднується, Європи відновлення відносин і прощення серед колишніх противників.
Ніна ХРУЩОВА — автор книги «Представляючи Набокова: Росія між мистецтвом і політикою»; викладає міжнародні відносини в Новій Школі; член наукового товариства Інституту світової політики у Нью-Йорку.
