Спостерігаючи за політичною мізерією в Україні, розмаїтими політичними шулерами, горе- керманичами з кримінальним минулим, різними запроданцями — оптом і вроздріб, цинічними відморозками, хочеться заперечити, що не все в цьому світі продається і продавалося. Прикладом останнього може бути низка великих політиків світового рівня, які самовіддано служили загальнолюдським ідеалам. Серед них — великий симпатик українства, визначний політичний діяч, колишній прем’єр-міністр Канади Джон Діфенбейкер, повідомляє www. Maidan.org.ua.
Українська повоєнна еміґрація Канади ще пам’ятає цього яскравого державного діяча та гідно оцінила його зусилля, спрямовані на нейтралізацію прокомуністичних настроїв, рівно ж — визволення поневолених народів, зокрема українців. Цікавим є той факт, що консерватор Джон Діфенбейкер став прем’єр-міністром Канади (1957—1963 рр.) завдяки активній участі у передвиборчій кампанії окремих українців.
ПРО ТОГОЧАСНІ ІСТОРИЧНІ РЕАЛІЇ
Упродовж урядування Джона Діфенбейкера дещо вщух розголос про розгалужену совєтську шпигунську сітку, списки якої чільникам Канади й США передав працівник посольства СРСР у Канаді Ігор Ґудзенко. І хоч все ще тривала холодна війна, викликана згаданим безпрецедентним міжнародним скандалом, однак просовєтські настрої й комуністична пропаґанда знову ширилися країнами вільного світу, в тому числі й Канадою.
Варто відзначити, що в 20-х роках минулого століття в середовищі українських першопоселенців Західної Канади набув розмаху комуністичний рух, виразником якого було Товариство об’єднаних українців Канади (ТОУК), так звані проґресисти. До речі, останні чимало приклалися до всіляких антиукраїнських політичних диверсій, зокрема до нейтралізації боротьби за визволення Батьківщини з- під московського гніту.
Жахлива економічна депресія 20-х років, а також підживлення верхівки ТОУК грошовими вливаннями з Москви, в тому числі й інфільтрованій чи завербованій з місцевих українців аґентурі, зробили своє: немало збаламучених канадських українців аж до розпаду «імперії зла» вірили в існування совєтського раю. Дарма, що дехто з їхніх попередників за таку віру жорстоко поплатився: продали маєтки, повезли в Совєтський Союз повні кишені доларів і... навічно пропали в сталінських концтаборах. Звичайно, пересічні члени ТОУК не могли знати про трагічний кінець своїх співпартійців, позаяк верхівка, перебуваючи на послугах НКВД-КҐБ, скривала комуністичні злодіяння. Натомість усе інтенсивніше ловила нові душі, закріпачуючи їх комуністичним дурманом.
З початком 30-х років минулого століття серед українців Західної Канади намітилися націоналістичні ідеї, однак вони стали домінуючими, передовсім — у Східній Канаді, лише після прибуття до країни величезної кількості політичних біженців, а це — членів чи симпатиків обох відламів ОУН.
Назагал у Канаді й США ще доволі довго спостерігалося розповсюджене явище зачарування Совєтським Союзом. Образ такого собі миротворця Йосифа Сталіна, навіяний недальновидною альянтською політикою, головно — президентом США Франкліном Рузвельтом (1933—1945 рр.), все ще витав у головах багатьох обивателів. Ситуація стала змінюватися лише з напливом у Північну Америку української післявоєнної еміґрації, яка ширила правду про комуністичні злочини, зокрема Голодомор 1932—1933 рокiв.
УКРАЇНСЬКИЙ ФАКТОР У ВИБОРЧІЙ КАМПАНІЇ-1957
Переважна більшість українських політичних біженців поселялася на Заході Канади, куди згідно з контрактами прибувала на роботу. Дехто з них, виконуючи завдання націоналістичних організацій, мав донести до англомовного загалу правду про сталінський режим, зокрема масові масакри на Галичині, скоєні енкаведистами в червні 1941 року. Серед новоприбулих до Канади націоналістів був виходець із Борислава Остап Винницький, який відіграв важливу роль у тогочасній виборчій кампанії консерваторів. Ось що, зокрема, розповідає він сам: «Звісно, мені прийшлося контактуватися лише з консерваторами, оскільки ліберали виявилися налаштованими на співпрацю з совєтами. Адже в лівому політичному середовищі все ще панували симпатії до Совєтського Союзу як співчлена по коаліції».
О. Винницький розгорнув широку діяльність, скеровану на розкриття злочинної суті комуністичного режиму. Невдовзі консерватори, вдало використовуючи антисовєтську спрямованість публічних виступів О. Винницького, здобували щораз більше симпатій серед виборців-українців у провінції Манітоба, відтак — Сакачевані, Альберті.
Про самого провідника консерваторів Джона Діфенбейкера. Він справляв на кожного величезне враження: прекрасний оратор із рідкісно логічним викладом думок, толерантний, комунікабельний тощо. Виростаючи в українському оточенні, ставився до українців із великою пошаною, з вирозумінням до їхньої визвольної боротьби, до прагнень мати свою незалежну державу. Як людина з широким демократичним свiтоглядом був проти будь-якої диктатури, терору, репресій, насильства тощо.
Згодом текст виступів О. Винницького переклали на аглійську мову, розповсюджуючи їх серед англомовного населення. Завдяки цьому зростала електоральна підтримка консерваторів, врешті на федеральних виборах 1957 року вони здобули доволі непрогнозовану перемогу.
ДЖОН ДІФЕНБЕЙКЕР ТА УКРАЇНСЬКА ПЕРСПЕКТИВА
23 вересня 1960 року на засіданні Генеральної Асамблеї ООН оскандалився найголовніший совєтський партієць: Нікіта Хрущов, украй розлючений промовою філіпінського делеґата, гатив черевиком по трибуні, погрожуючи присутнім і відсутнім імпералістам «кузькіною матір’ю». Його тодішнє фото з піднятим у руці черевиком облетіло мало не весь світ. Це надихнуло прем’єр-міністра Джона Діфенбейкера на те, щоб на наступному засіданні, 26 вересня 1960 р., піддати надзвичайно гострій критиці комуністичний табір, головно — Совєтський Союз.
У своїй історичній промові — написана особисто Джоном Діфенбейкером, при тім — усупереч м’якій і обережній політиці, яку традиційно щодо Москви займав Департмент закордонних справ Канади — прем’єр-міністр заперечив совєтському бонзові наявність колоніальної політики, яку нібито проводили країни західної демократії. Натомість запитав: «Скільки людей визволив Совєтський Союз? Чому ми забуваємо, як у 1956 році одна з колоній СРСР боролася за визволення (йдеться про придушення антисовєтського повстання в Угорщині — заувага М.О. )? А що й казати про людей з Естонії, Латвії, українців, які люблять свободу, та про інших східно- європейських націй?.. Я прошу (Хрущова) дати цим націям... право на вільні вибори, щоб вони мали можливість вибрати уряд, який дійсно забезпечить їм свободу». Слід сказати, що лише половину цієї промови прослухав представник СРСР у Раді безпеки ООН Валеріян Зорін, так як демонстративно залишив залу. А головуючий засідання Генеральної Асамблеї ООН, намагаючися втихомирити розбурхану пристрастями залу, бив своїм молотком доти, доки його не зламав.
На промову Д. Діфенбейкера надзвичайно позитивно відгукнулися президент США Д. Айзенгавер та присутні на засіданні американські посли, схвалюючи антисовєтську позицію канадського керманича. Прем’єр-міністр Великої Британії Г. Макміллан назвав виступ канадського чільника «потужним і блискучим». Не менше прихильно оцінили промову Діфенбейкера авторитетні західні газети. Зокрема австрійська Neue Zurcher Zeitung відзначила її виняткове значення для уярмленої України, враховуючи незалежницькі перспективи останньої. Лише совєтська преса розпочала широку кампанію проти самої промови, проти прем’єр-міністра Канади. Московський компартійний рупор під назвою «Правда» назвав промову Діфенбейкера «типовою американською, буржуазною пропаґандою», а на канадського чільника в деяких газетах вмістили образливі карикатури.
Варто згадати, що виступ Д. Діфенбейкера схвально зустріли в Канаді: прем’єр-міністр отримав сотні телеграм, телефонних дзвінків. А на одному з канадських летовищ представники поневолених Москвою народів зустріли свого оборонця оберемками квітів. Особливо вдячними Д. Діфенбейкерові виявилися українці, подбавши про вручення йому від Українського вільного університету звання почесного доктора. Ця урочиста церемонія відбулася 19 травня 1978 року в Саскатунському університеті, де нагороджений виконував певні почесні функції. Водночас було відслонено погруддя д-ра Д. Діфенбейкера — призначеного для однойменного Центру з бібліотекою й архівами — роботи славетного скульптора Леоніда Молодожанина (Лео Мола).
Ніби все це — сторінки минулої історїі. Але народ, який не знає своєї історії, не заслуговує на майбутнє.
