З 2002 року Партія справедливості й розвитку (ПСР) керувала Туреччиною з помітним економічним успіхом. Насправді її досягнення майже унікальні в сучасній історії Туреччини, їх можна порівняти лише з правлінням Демократичної партії (ДП), що прийшла до влади в 1950-х роках на зорі багатопартійної парламентської демократії в Туреччині й керувала країною впродовж десятиліття.
Епоха правління ДП міцно асоціюється в суспільній свідомості Туреччини з феноменальним зростанням і розширенням свобод. З мандатом, отриманим на виборах 12 червня, майже 42 роки після того, як ДП була повалена військовою хунтою, ПСР почала встановлювати нові стандарти в розвитку Туреччини.
Насправді, на відміну від лідера ДП Аднана Мендереса, якого жорстоко стратили за вироком упередженого військового суду, Реджеп Таїп Ердоган, який представляє ПСР і сьогодні вступає на свій третій термін як прем’єр-міністр, судячи з усього, забезпечив демократичний політичний контроль над збройними силами Туреччини та бюрократією. Здатність обох інституцій оскаржити результати виборів зведена нанівець.
Останні перетворення в Туреччині почалися з серйозних економічних, політичних і соціальних потрясінь 2001 року, які тодішній прем’єр-міністр Бюлент Еджевіт назвав «кризою турецької держави». Той рік ознаменував останній подих авторитарно-бюрократичного режиму, що виник на початку 1920-х років і настільки ізолювався від громадськості, що його легітимність вивітрилася.
Упродовж багатьох років ця система була захоплена корисливими мисливцями за вигодою. Напруженість, а подеколи й відкрита конфронтація між елітою, яка проводила модернізацію, та пересічними людьми стосовно природи, функцій і устрою держави підірвала саму здатність керувати. Політичний маятник реформ і реакції, а також популістських і прагматичних кабінетів урядів, ослабив республіку найбільше за всю її історію.
Наприклад, на відміну від Японії з її де-факто однопартійним урядом упродовж більшої частини періоду з 1945 року, тривалість життя турецького уряду в середньому становила близько 14 місяців у період між 1960 і 2000 роками. Тоді як політичний застій підтримував розвиток дива в Японії, інерція, створена турецьким корисливим истеблішментом, призвела до пригнічення суспільства з нездійсненими очікуваннями.
Зважаючи на те, що більша частина її безпосередніх сусідів пройшла через революційні зміни в пошуках життєздатного шляху вперед, розуміння того, як Туреччині вдалося перейти від кумівства до економічної динаміки, є життєво важливим.
По-перше, уряд Ердогана визнав, що зміни можуть привести до більшої стабільності, ніж інерція, що незмінно руйнується хаотично, з тим як відбувається економічний спад і розгортається політична боротьба. По-друге, Туреччина показує, що зовнішній якір, такий як членство в Європейському Союзі або тиск з боку Міжнародного валютного фонду, може бути вирішальним у ініціації змін і, отже, в підвищенні добробуту.
Але найкращий спосіб зрозуміти, що уряд Ердогана зробив правильно, полягає у вивченні того, що пішло не так у «втраченому десятилітті» 1990-х років. Це десятиліття характеризувалося низьким і нестійким зростанням, низьким ВВП на душу населення — близько 3 тис. 400 доларів США, надзвичайно низькою продуктивністю, нестійким фіскальним і фінансовим положенням у державному та приватному секторах, середньорічною інфляцією в розмірі 70% протягом понад 20 років, неконкурентоспроможністю, що позначилася в 10% безробітті та широко поширеній корупції.
Частково в результаті цих чинників європейці схильні ставитися до Туреччини як до «дуже великої, дуже бідної й дуже нестійкої» для повного членства в ЄС.
Ослаблена кризою, адміністрація Еджевіта, очолювана міністром економіки Кемалем Дервішем, почала всеосяжний пакет реформ, що включав гнучку систему змінного курсу зі спеціальним режимом, спрямованим на боротьбу з інфляцією. Після того, як були закладені ці макроекономічні основи, настала велика економічна, а незабаром і політична стабільність.
2003 року було сформовано перший однопартійний уряд ПСР, який з ентузіазмом підтримав програму стабілізації країни, засновану на рекомендаціях МВФ. Прийняття Туреччиною «дорожньої карти» для повного членства в ЄС також дало міцний імпульс для реалізації болісних реформ. Виключно сприятливі економічні умови в усьому світі у той час, поза сумнівом, допомогли значно, але реальна заслуга належить уряду, який прислухався до своїх інстинктів лібералізації.
Ця прихильність себе виправдала. З 2002—2007 років Туреччина пережила найтриваліший період безперервного економічного зростання, яке в середньому становило 6—7% у річному обчисленні, тоді як річна інфляція знизилася (наразі вона становить 3,9%). Крім того, економіка виявилася стійкою під час глобальної фінансової кризи, показавши швидке відновлення зростання.
Насправді, 2010 року щорічний реальний ВВП зріс на 9%. І, незважаючи на швидко зростаюче населення Туреччини, ВВП на душу населення збільшився втричі з 2002 року, досягнувши 2010 року 10 тис. 500 доларів США. У результаті, Туреччина, згідно з прогнозами, має змінити свій статус «середнього рівня доходу» й увійти до ліги багатих країн до 2012 року.
Не дивно, що потенціал Туреччини щодо залучення прямих іноземних інвестицій наразі порівнянний з потенціалом інших швидко зростаючих країн, ринкова економіка яких формується. Але серйозні проблеми залишаються. Постійно зростаючий дефіцит поточного рахунку (6,8% ВВП 2010 року) потребує проведення другого раунду реформ. І безробіття залишається незмінно високим, хоча й зайнятість наразі на вищому рівні, ніж раніше.
Уперше в своїй сучасній історії Туреччина не лише змогла протистояти серйозній глобальній економічній кризі, а й відокремитися від решти Європи, показавши значне зростання 2010 року. Цей економічний героїзм разом з урядовою зовнішньою політикою «нульових проблем» допоміг зробити Туреччину провідною регіональною державою.
Досягнення Туреччини є прикладом для вивчення успішного економічного розвитку. Питання тепер полягає в тому, як Туреччина використовуватиме свою швидко зростаючу економічну потужність.
Ібрагім ОЗТЮРК — професор економіки в Університеті Мармара в Стамбулі.
