Відомий американський політолог Френсіс ФУКУЯМА, автор знаменитого есе «Кінець історії та Остання людина», торік порвав із неоконсерватизмом. Свій розрив з цією течією професор міжнародної політекономії Університету ім. Джона Хопкінса пояснив у книжці «Неоконсерватори: Америка на роздоріжжі», яка стала свого роду політичним маніфестом. У інтерв’ю французькій газеті американський політолог дає оцінку новій стратегії Джорджа Буша щодо Іраку. Фукуяма наголошує, що адміністрація Буша не розуміє природи ситуації, яка склалася в Іраку. На думку політолога, найбільшою помилкою США після подій 11 вересня 2001 року було перебільшення мети і загроз. Фукуяма також дає прогноз, якою може бути зовнішня політика США після республіканської адміністрації Буша.
— Чи є «нова стратегія» американського президента Джорджа Буша щодо Іраку справді новою або старою, яка загорнута в нову обгортку?
— Це стара стратегія, яка застосована щодо нової ситуації і саме тому вона не може спрацювати. Ця стратегія базується на тому, що в Багдаді існує нібито демократичний уряд, який перебуває над релігійним розколом і зазнає нападів з боку різних релігійних сил. Отже, мета полягає в тому, щоб підтримувати цей уряд. Але така політика є просто помилковою. Уряд Малікі є однією зі сторін у цьому релігійному конфлікті. Він представляє громаду, яка бореться за владу. Прихована мета плану, оголошеного Бушем, полягає в тому, щоб покласти край клану Моктада Аль-Садра. Але проблема в тому, що це, можливо, найбільш потужна громада в Іраку. Тому складно лише військовими методами взяти під контроль велику частину населення.
— Можете ви сказати, що в Іраку йде громадянська війна?
— Ми у США ведемо дурні суперечки щодо технічного визначення громадянської війни. Я вважаю, що йдеться про багатовимірний конфлікт, боротьбу за владу відповідно до релігійних і етнічних ліній розподілу.
— Як ви можете пояснити те, що президент і його радники, здається, не розуміють природи ситуації?
— Незважаючи на останні вибори і критику на адресу адміністрації, США не спроможні визнати реальність такою, якою вона є. Одним із найбільш значних свідчень цього був прийом, організований на честь Дональда Рамсфельда, який покинув посаду глави Пентагону. Джордж Буш заявив, що вторгнення в Ірак представляє «шквал в історії свободи людини». Складається враження, що вони (американська адміністрація) живуть в іншому світі.
— Це щось на зразок ідеологічного засліплення?
— Останньому виступу Джорджа Буша притаманна риторика часів Другої світової війни: «Існують демократичні сили, які чекають, що ми їм допоможемо…»
— Сенатор Тед Кеннеді заявив, що Ірак став В’єтнамом для Джорджа Буша. Чи має сенатор підстави для такої заяви?
— У певному сенсі — так. Безсумнівно, Ірак є найбільшою зовнішньополітичною катастрофою США після В’єтнаму.
— Часто в середовищі американських лібералів можна почути порівняння з холодною війною, між мусульманським фундаменталізмом і комунізмом…
— Я вважаю, що найбільшою помилкою, яку зробили США після нападів 11 вересня 2001 року, було перебільшення мети і загрози. Адже тоді у світі було щонайбільше два чи три десятки людей, спроможних організовувати і виконувати такого роду терористичні напади проти США. Результатом нашого поганого управління стало щось на зразок пророцтва, яке саме по собі реалізувалося. У даний момент мені здається сумнівним порівняння з холодною війною. Іслам не можна порівнювати з комунізмом, а ісламський радикалізм сам по собі є більш складним, оскільки це складніший культурний феномен у порівнянні з ідеологічною загрозою. Такого роду промова є способом мобілізації громадської думки навколо президента, але водночас така манера підриває можливість розуміння проблеми.
— Як демократична більшість у Конгресі може впливати на зовнішню політику?
— За нашою конституцією, закордонна політика контролюється президентом. Демократи можуть лише впливати на військовий бюджет, але вони цього не робитимуть, щоб не зазнавати нарікань за те, що вони не підтримують наших солдатів. Після 11 вересня я брав участь у численних стратегічних переговорах з демократами, які намагались сформулювати іншу зовнішню політику. І кожного разу вони наштовхувалися на одну перепону: політично неможливо точно визначити величину загрози, оскільки не існує нульового ризику.
— Якою є відповідальність ваших колишніх друзів-неоконсерваторів за політику Джорджа Буша? Що було помилкою в Іраку: сама війна чи спосіб її проведення?
— Проблема полягає у самій війні. Це те, що зараз кажуть деякі неоконсерватори, — «Ідея була доброю, але її виконання було поганим». Звісно, ідея погано втілювалась на практиці, але, гадаю, була помилковою сама фундаментальна концепція війни. Що мене дратує, так це те, що таке саме мислення застосовується щодо Лівану та Ірану при відсутності роздумів про уроки, які слід вивчити після авантюри з Іраком. Неоконсерватори вихваляють бомбардування ядерних об’єктів Ірану. Це просто божевілля.
— Чи готові ви до того, що президент ухвалить рішення про бомбардування Ірану?
— Знаю, багато людей зараз вважають, що Джордж Буш думає, що він має довести рішучість, незважаючи на громадську думку.
— Після оприлюднення доповіді Бейкера—Гамільтона і візитів Генрі Кіссінжера до Білого дому склалось враження, що стара гвардія «реалістів» відчула, куди віє новий вітер у Вашингтоні. Тож куди він віє?
— Це не стосується цієї адміністрації. Але загалом у Вашингтоні «реалісти» істотно переглянули свої погляди, і вони задаватимуть тон у двох партіях — як у республіканській, так і в демократичній, коли президент піде. Отже, ми присутні при чомусь на зразок тектонічного «ковзання».
— А щодо Лівану й ізраїльсько-палестинського конфлікту, чи вважаєте ви можливим започаткування мирного процесу в надії, що прогрес у цьому питанні може допомогти знайти рішення в Іраку і всьому регіоні?
— Я не думаю, що все, що відбувається на ізраїльсько-палестинському фронті, матиме великий вплив на Ірак. Але для США завжди вважалося доброю ідеєю докладати зусиль, навіть якщо шанси повернути назад процес нинішньої деградації були дуже малими.
— Як ви розцінюєте спроби європейців урегулювати іранське ядерне досьє через переговори?
— Іранці хочуть отримати ядерну зброю, і ніщо не може відвернути їх від цієї мети, хоч що б було їм запропоновано. Перед приходом до влади Махмуда Ахмадінеджада існувала реальна можливість великого торгового обміну, але європейці самостійно не могли запропонувати такого кроку. Якби США були готові встановити дипломатичні відносини з Тегераном і визнати роль Ірану як регіональної сили, глобальне рішення було б можливим. Зараз це малоймовірно. Гадаю, Іран заволодіє ядерною зброєю.
— Ваша остання книжка, видана французькою мовою, називається «Звідки прийшли неоконсерватори?». Але запитання лишається: чим вони хочуть стати?
— Вони завжди тут. У них повсякчас є прихильники в цій адміністрації, неоконсерватори ще мають певний вплив. Президент радився з ними перш ніж оголосити свою промову 10 січня. Але після 2008 року їх час пройде.
— У США вже йдуть дебати щодо зовнішньої політики після 2008 року. Ви рекомендуєте проводити політику «реалістичного вільсоніалізму». Інші політологи говорять про «прогресивний реалізм». Чи буде і надалі продовжуватися риторика сприяння демократії чи одного дня як реакція на політику Буша з’явиться новий ізоляціонізм?
— Існує ризик, що може статися останнє. Серйозні люди думають, що треба покінчити з історією сприяння демократії. Але моя форма сприяння демократії з використанням «м’якої сили» завжди має численних прихильників. Змінитися має манера мислення, великі фрази президента про «історичний вирішальний момент» і тому подібне, і, звісно, використання сили на службі демократизації. Але в даний момент навіть оточення Джорджа Буша відмовляється від теми демократизації Близького Сходу.
— Якими можуть бути наслідки втрати довіри і легітимності американської влади внаслідок війни в Іраку?
— Одна з головних проблем стосується перевизначення поняття «м’яка сила». Із самого початку воно ґрунтувалось на іміджі, принципах, цінностях. Із цих точок зору, втрати будуть значними. У третьому світі американська модель, ринок, демократія не розглядаються більше всерйоз. Коли ми говоримо про права людини, нам згадують Абу-Грейб. З іншого боку, прикладом втілення найбільш загальної реакції проти ліберальної моделі та глобалізації є Уго Чавес. Його не створила війна в Іраку, зате лише прискорила політика Буша.
— Те, що називали «односторонньою дією» США, виявилося короткостроковим явищем.
— Це було неминуче. Той факт, щоб країна, в даному випадку США, могла впливати на інші країни, без того, щоб вони не могли мати впливу на неї, провокує злопам’ятність. Однак, більше того, адміністрація прискорила цей процес.
— Чи буде дуже важко виправити ситуацію?
— На мою думку, це буде справою щонайменше одного покоління. Я не розумію, чому досі не закрито в’язницю в затоці. Це могло б стати початком відліку процесу відновлення.
