Увесь попередній тиждень уніс небувалу смуту в застійний плин російського парламентаризму. Незадоволені результатами місцевих та муніципальних виборів, так звані, опозиційні фракції залишили нижню палату парламенту і висунули низку вимог до влади.
Найбільше ЛДПР, КПРФ та «Справедливу Росію» обурили результати виборів у Москві. Існує такий міф, що адміністративний ресурс зростає прямо пропорційно відстані від столиці. Нікого особливо не дивує і не обурює, що за партію влади «Єдину Росію» на Північному Кавказі, в Татарії, Башкирії та інших національних суб’єктах Російської Федерації голосує від 92% до 85% виборців. Могло бути і 100%, за необхідності і 120%, але московські начальники наказали дотримуватися зовнішньої пристойності і не бути зовсім схожими на Північну Корею. Але в Москві під телекамерами, софітами, перед іноземними журналістами, дипломатами та правозахисниками, які залишилися на свободі... Проте столиця, під керівництвом Юрія Лужкова показала, що вона нічим не відрізняється, наприклад, від Дагестану. Лише омоновців не було на виборчих дільницях, як у Дербенті і ніхто не стріляв, а в іншому — як там, так і тут... Сергій Мітрохін розповів відверто анекдотичний випадок. У Гагарінському виборчому округу, де він голосував разом із сім’єю, його партія «Яблуко», згідно із затвердженим протоколом, не отримала жодного(!) голосу. При цьому, зіпсованих бюлетенів також не було. Москва повторила Росію в цілому. У центрі, де голосують керівники та інші великі начальники під телекамерами, «Єдина Росія» отримала близько 40% голосів, а на околицях, результати наближаються до чеченських — 82—85%.
Лідер КПРФ Геннадій Зюганов і лідер ЛДПР Володимир Жириновський виступили на спільній прес-конференції. Зюганов вимагав зустрічі з президентом Медведєвим, як гарантом законних прав громадян, відставки голови ЦВК Володимира Чурова і перерахунку голосів на виборах представницьких органів влади Москви, Тульської області та Республіки Марій Ел. Володимир Жириновський вимагав перерахунку голосів на всіх минулих виборах. Він також вимагає зустрічі з Дмитром Медведєвим.
Такий демарш опозиціонерів виявився несподіваним для Кремля. А такого там не люблять. Тим більше, вимогливого тону. Як вважає політолог Дмитро Орєшкін, «за переконанням вищого кремлівського керівництва, ці партії, вбудовані в офіційно діючу систему взаємовідносин, повинні йому підкорятися, повинен діяти контракт слухняності в обмін на просування. Але цей контракт припиняє дію, бо просування немає».
Спочатку реакція Кремля та лідерів «Єдиної Росії» була надто негативною. Прес-секретар президента Медведєва Наталія Тімакова заявила, що в найближчі десять днів у щільному графіку Дмитра Медведєва не передбачено зустрічей із представниками думських фракцій. Перебуваючи з візитом у Китаї, Володимир Путін також охолодив запал опозиціонерів. «Ті, хто програв, завжди незадоволені, але в будь-якому випадку потрібно поводитися з колегами коректно... Ці суперечки повинні вирішуватися в суді». Спікер Державної думи Борис Гризлов заявив, що опозиція, залишивши засідання, «допомагає зовнішнім силам, які хочуть поставити Росію на коліна». Це прозвучало досить зловісно.
В якийсь момент у Кремлі зрозуміли, що заганяти опозицію в глухий кут небезпечно. Непоступливість могла сприяти консолідації опозиції перед спільною небезпекою і твердості у відстоюванні своїх і так, на думку влади, надмірних вимог. Тому Владислав Сурков почав процес урегулювання по телефону, а Радій Хабіров, який відповідає в адміністрації президента за зв’язки з партіями, проводив тривалі консультації з опозиціонерами, переконуючи їх повернутися до зали засідань.
Голова Державної думи Борис Гризлов та віце-спікер В’ячеслав Володін провели зустріч із лідерами ЛДПР Володимиром Жириновським та Ігорем Лебедєвим, керівниками КПРФ Геннадієм Зюгановим та Іваном Мельниковим, «Справедливої Росії» Олександром Бабаковим та Миколою Льовичевим. Секретність переговорів була настільки великою, що для журналістів закрили половину шостого поверху перед кабінетом Гризлова — ту частину коридору, що не перекривають навіть під час візитів іноземних делегацій.
Як і варто було чекати, умовити бунтівників виявилося справою не дуже складною. Знайшовся час для зустрічі в щільному графіку президента Медведєва. Вона призначена на 24 жовтня. Напередодні Дума повинна проголосувати за запрошення на засідання голови ЦВК Володимира Чурова. Для цього фракції ЛДПР і «Справедливої Росії» повернуться до зали. Комуністи, поки що упираються, чекають зустрічі з президентом.
На перший погляд, абсолютно незрозуміло, чому цілковито ручні опозиційні партії так безпардонно викинули, зокрема, зі столичної міської думи. Чим вони заважали московському градоначальнику Юрію Лужкову. Разом із тим, для багатьох із них опинитися за межами міських комісій і не впливати на розподіл дуже дорогих земельних ділянок смерті подібне. Як комерційно-фінансової, так і політичної. Якось можна примиритися з результатами виборів у республіці Марій Ел, але в столиці... Як це все нагадує товкучку в Київській раді. Адже боротьба триває за те ж саме. Другий чинник, уже небезпечний для Кремля. З адміністрації президента весь час йдуть розпорядження про дотримання пристойності і необхідності забезпечити присутність ручної опозиції у місцевих органах. Однак начальники на місцях під приводом перевиконання плану, як за це лаяти, хочуть від опозиції на ввіреній території позбутися зовсім. Звичайно туди проникають їхні комерційні конкуренти, і тоді наїжджати на них стає складніше. А так, що хочу, те й кручу. Але якщо допустити непослух у благій справі, то недовго чекати непокори і у важливіших. Тож піти на поступки, нехай і формальні, бунтівникам у Думі необхідно, хоча б для острашки дуже вже самостійних губернаторів та інших міських начальників, які надто загордилися. Якщо Юрій Лужков думав феноменальними результатами голосування за «Єдину Росію» в столиці заслужити прихильність Кремля, то, схоже, він викликав лише роздратування. Переважно через нього, президент та прем’єр опинилися в становищі пожежників, які гасять підпалену ним пожежу. В оточенні президента вже давно кажуть, що Юрій Михайлович засидівся навпроти пам’ятника Юрію Долгорукову, і Москві потрібен новий, динамічніший керівник. Хотів як краще, а виявилося deteriora sequor — зробив гірше.
Дуже схоже, що опозиціонери задовольняться відставкою голови ЦВК Володимира Чурова. Президент Медведєв може легко погодитися принести в апаратну жертву людину прем’єр-міністра Володимира Путіна. Хоч це й не факт. Прем’єр може свого назначенця захистити, і тоді демарш та пропагандистські блискавки із залишанням зали в Думі лопнуть, як мильна бульбашка. Дуже схоже, що все це дійство і було таким. Кажуть, що президент на майбутній зустрічі пообіцяє все-таки квотувати участь системної опозиції в органах влади. Оскільки це було в країнах народної демократії у радянський час. А цілком можливо, що й цього бунтівники не дочекаються. У будь-якому випадку про перегляд результатів виборів не може йти мови. Прокремлівські політологи та експерти вслід за прем’єром порадили звертатися до суду. Було б 50 тисяч позовних заяв, довелося б владі реагувати. На що лідер Об’єднаного демократичного руху «Солідарність» Гаррі Каспаров зауважив: «Та не потрібно ніяких 50 тисяч позовів. Потрібен усього один позов. Але від 50 тисяч осіб. І щоб вони всі прийшли до суду». Якщо хотіли чогось досягнути, то склали б дружно депутатські мандати, як свого часу їхні українські колеги, і тоді Думу довелося б розпускати, оскільки без опозиції, згідно із законом, вона працювати не може. Але такого, нібито, бунтуюча опозиція боїться, можливо, більше, ніж Кремль.
Історичним фоном для роману Олександра Дюма «Двадцять років по тому» послужило протистояння королівської влади в особі кардинала Мазаріні з паризьким парламентом, а пізніше з верхівкою дворянства — принцами крові. Опозиція взяла назву «Фронда» (La fronde — праща) за назвою дитячої гри, забороненої паризькою поліцією. Незважаючи на грізні вимоги та навіть озброєне протистояння, лідери Фронди хотіли від влади лише одного — гарантій привілеїв. І природно, що всі бунти в провінції, петиції парламенту, барикади в Парижі та інших містах закінчилися полюбовною угодою. Столичний парламент задовольнився зниженням податків, що невдовзі були відновлені, принци крові повернулися до двору. У французькій та інших мовах слово «фронда» означає показну опозицію без бажання радикальних змін. Російську системну опозицію в останніх подіях навіть фрондою назвати складно. Швидше, це карикатура на неї та на опозицію взагалі.
