Російський газовий гігант «Газпром», що реалізує амбіційний план прокладання нового трубопроводу по дну Балтійського моря, забиває політичний клин між Східною й Західною Європою. Хоча російсько-німецький газопровід дає очевидні енергетичні вигоди Західній Європі, лідери країн Центральної та Східної Європи побоюються, що це призведе до початку нової епохи російського панування в колишньому радянському блоці, що базуватиметься на їх газовій залежності від Росії. РФ зі своїм газовим багатством і підозрілими особистими зв’язками на Заході внесла розкол до лав членів Євросоюзу, які обіцяли діяти колективно в рамках забезпечення власної безпеки. Наразі російський газ доводиться перекачувати до Західної Європи через країни Східної Європи. Якщо Росія перекриє газ, аби впливати на якого-небудь східноєвропейського сусіда, наслідки таких дій відчують і потужніші й впливовіші країни Заходу, де виникнуть гучні протести. З прокладанням трубопроводу «Північний потік» розклад у цьому рівнянні зміниться. Пройшовши 750 з лишком миль під водою від російського Виборга до німецького Грейфсвальда в обхід колишніх радянських республік і країн-сателітів СРСР, цей газопровід забезпечить Росії окрему лінію постачання газу на Захід.
Як стверджують численні експерти з питань безпеки й офіційні представники східноєвропейських країн, у результаті з’явиться більше шансів на те, що Росія у відносинах із сусідами проводитиме «трубопровідну» політику.
«Учора танки, сьогодні нафта», — заявив колишній керівник польських спецслужб Збігнев Сементковський. Росіяни підносять це інакше. «Газпром», який постачає до Європи 28 відсотків споживаного там газу, заявляє, що цей проект вартістю 10,7 млрд. доларів має комерційний, але аж ніяк не стратегічний характер. Генеральний директор реалізуючої цей проект компанії Nord Stream Матіас Варніг, який жив у Східній Німеччині, говорить про те, що побоювання східних європейців необгрунтовані. «Стіна була зруйнована 20 років тому», — заявив він. За його словами, Європі потрібен додатковий газ, аби компенсувати зниження видобутку в Північному морі, а Росія — це найкраще місце, де його можна отримати.
Європейські представники, кажучи про цей проект, зазначають, що він допоможе об’єднати Європу й укріпить її колективну енергетичну безпеку. Єврокомісія та Європарламент ще 2000 року схвалили цей проект, а 2006 року знову підтвердили свої зобов’язання щодо нього. «Що стосується спільної політики енергетичної безпеки, то ми є її частиною на найвищому рівні пріоритетів», — заявив головний представник Nord Stream у Євросоюзі Себастьян Сасс.
Але представники Центральної й Східної Європи побоюються, що прибутки від газопроводу, що є спільним підприємством «Газпрому» й трьох компаній з Німеччини та Голландії, потечуть до кишень російських постачальників і західних розподільників, а країни, що були залежними від Совєтов, виявляться незахищеними від енергетичного шантажу. Така тактика вже має прецеденти. Шведська дослідницька організація, що є підрозділом міністерства оборони цієї країни, встановила 55 викликаних політичними причинами випадків припинення постачання енергоресурсів до держав Східної Європи з моменту розпаду Радянського Союзу. Досі використання Росією природного газу як інструменту зовнішньої політики обмежується короткочасним і частковими ембарго, бо це надто груба зброя тиску. У січні цього року Росія перекрила вентиль газопроводу, що проходить через територію України, зробивши це нібито через суперечку з Києвом з приводу цін і тарифів. Унаслідок відключення газу сотні тисяч сімей у південно-східній Європі залишилися без тепла, й сотні заводів на три тижні припинили роботу. Те, що раніше було двосторонньою суперечкою, позначилося на житті всієї Європи. Це викликало роздратування у впливових держав Заходу і обійшлося Росії в кругленьку суму.
Новий проект і схожий трубопровід під назвою «Південний потік», який пройде по дну Чорного моря до південної Європи, вбереже Західну Європу від таких акцій і обмежить політичні й фінансові витрати для Росії.
Можливість перекривати то один, то другий трубопровід «залежно від примх» підвищує ймовірність газового відключення для Східної Європи, говорить радник з національної безпеки в адміністрації Картера Збігнев Бжезінський. Він назвав ці трубопроводи грандіозною російською ініціативою, спрямованою на «розкол Центральної й Західної Європи в питанні залежності від російських енергоресурсів». «Центральні європейці, що мимоволі були раніше членами радянського блоку, занепокоєні більше за інших», — заявив він. У східних європейців трубопровідне питання викликає в пам’яті болісні спогади про похмуру епоху окупації та колабораціонізму. Воно викликає дебати з приводу російських задумів щодо тих країн, якими Москва правила з моменту закінчення Другої світової війни до падіння Берлінської стіни.
У відкритому листі президенту Обамі, написаному минулої весни 23 колишніми керівниками європейських держав і інтелектуалами, включаючи екс-президента Чехії Вацлава Гавела та колишнього президента Польщі Леха Валенсу, зазначається, що після торішньої війни в Грузії Росія заявила про свою «сферу привілейованих інтересів», до якої можуть входити й їхні країни. Контролюючи газопроводи, написали вони, «Росія повернула собі статус ревізіоністської держави, що проводить політику ХІХ століття методами ХХІ століття». Польський міністр закордонних справ Радек Сікорський порівняв угоду про прокладання трубопроводу між Росією й Німеччиною з Пактом Молотова-Ріббентропа від 1939 року, яким Центральна Європа була поділена на сфери німецького й радянського впливу. «Спочатку приймати рішення, а вже потім консультуватися з нами — не так ми уявляємо ідею солідарності», — сказав він.
Однак тривожного гамору, що починається на Сході, на Заході практично не чують, оскільки Росія вельми ефективно проводить там свою політику за принципом «розділяй і володарюй». «Росія — це одна з проблем, що найбільше вносить розкол до лав ЄС, — говорить директор Центру євразійських, російських і східноєвпропейських досліджень при вашингтонському Джорджтаунському університеті Анжела Стент, — Росія та «Газпром» дуже добре й вправно поводяться з окремими країнами». Та павутина нафтових і газових інтересів, що існує на Заході, а також пов’язані з Росією корпорації й впливові особи допомагають процесу взаємодії з цією країною. Найпомітнішою особистістю в цьому процесі став колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер, який використовує комерцію як інструмент інтеграції Росії та Європи. Шредер був тим залаштунковим політичним ділком, який забезпечив успіх цієї операції, говорить авторитетний експерт з питань євразійської енергетики з консервативного нью-йоркського Інституту Хадсона Зейно. «Без нього реалізувати цю операцію було б неможливо», зазначає вона. Уряд Шредера підписав угоду про будівництво трубопроводу, яка передбачає кредитні гарантії Німеччини за проектом на суму 1,46 млрд. доларів, буквально за декілька тижнів до того, як він програв на виборах 2005 року. А через декілька тижнів Шредер зайняв посаду голови Nord Stream. За його словами, він погодився на цю роботу вже коли пішов з посади канцлера, й про кредитні гарантії нічого не знав.
Генеральний директор цього проекту Варніг у 80-ті роки був капітаном управління зовнішньої розвідки в таємній поліції Східної Німеччини «Штазі». У той час майбутній президент і прем’єр-міністр Росії Володимир Путін працював агентом КДБ у східнонімецькому Дрездені.
Хоча колишня кар’єра Варніга викликає припущення про його таємничі зв’язки епохи холодної війни, які нібито лежать в основі проекту, сам він заявляє, що його шпигунська діяльність не має жодного стосунку до плану будівництва трубопроводу, який реалізовується сьогодні.
Інші зв’язки видно виразніше. Компанія Nord Stream заплатила колишньому прем’єр-міністру Фінляндії Пааво Ліппонену, щоб він допоміг їй отримати необхідні дозволи й ліцензії. Представник Nord Stream у Брюсселі Сасс був свого часу помічником у Ліппонена. 2008 року «Газпром» запропонував Романо Проді, котрий займав тоді посаду прем’єр-міністра Італії, посаду глави правління «Південного потоку». Проді відмовився.
Зараз, коли будівництво трубопроводу здається неминучим, скочити на підніжку поїзда, що зрушив, вирішили французи. Вони намагаються приєднатися до створеного консорціуму через свою компанію Gaz de France. Інакше вони можуть зіткнутися з необхідністю купувати газ у німецьких посередників. На думку аналітиків, французько-німецьке суперництво демонструє, наскільки заповітне бажання займатися бізнесом з Росією посилює їхню боротьбу за економічну й політичну перевагу в Європі.
У кінцевому результаті, міркування на користь європейської єдності, а також побоювання східних європейців виявляються на другому плані, а на перший план виходить відкрита й груба боротьба за ресурси, в якій сторони керуються національними й корпоративними інтересами. Це вільний ринковий капіталізм, яким вправно користується посткомуністична Росія, говорить професор Кембриджського університету П’єр Ноель, який працює також науковим співробітником у Європейській раді з міжнародних відносин. «Це відкрита, конкурентна, капіталістична економіка, — зазначає він, — люди прокладають труби там, де вони хочуть їх прокладати».
Ендрю КРАМЕР, The New York Times, США, 12 жовтня 2009, переклад ІноЗмі.Ru
