На 86-му році помер колишній прем’єр-міністр Ізраїлю Аріель Шарон, який майже вісім років залишався в комі після інсульту. Герой воєн 1967 і 1973 рр., очолював уряд з 2001 по 2006 рік.
Предки Аріеля (Аріка) Шарона походили з Білорусії. Його дід Мордехай Шейнерман народився і виріс у Брест-Литовську в сім’ї кантоніста. Він дружив із Зеєвом Бегіним, батьком майбутнього прем’єр-міністра Ізраїлю Менахема Бегіна.
Коли почалася Перша світова війна, влада Російської імперії видала указ про виселення всіх євреїв з прифронтової зони. У Тифлісі син Мордехая, Шмуель Шейнерман вступив до Тифлісського університету на факультет сільського господарства. Там він зустрів свою майбутню дружину Віру (Двойру) Шнейерову, вона також навчалася в місцевому університеті на лікаря.
1920 року Червона армія починає наступ на Грузію, Шейнермани вирішили виїхати до Палестини. У селищі Кфар-Малаль 27 лютого 1928 року в них народився син Аріель.
Шарон брав активну участь у війні за незалежність Ізраїлю в 1948 році, командував взводом у бригаді Александроні, дійшов до командира роти, а потім командира розвідгрупи бригади Голані.
Нині у це важко повірити, але перший прем’єр-міністр Бен-Гуріон як лівий соціал-демократ ні про які спецпідрозділи і чути не хотів. Цікаво, що його в цьому підтримував начальник Генерального штабу герой Шестиденної війни 1967 року Моше Даян.
Посилення діяльності арабських бойовиків і провали підрозділів Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) із запобігання терактам наштовхнули Аріеля Шарона на ідею створення спеціального підрозділу щодо дій у тилу противника. Йому вдалося переконати в цьому Моше Даяна, і першу таку частину «підрозділ 101» було створено 1953 року. Вона проіснувала лише п’ять місяців, але їй вдалося навести жах на противника. Невловимі бійці частини під командуванням Шарона здійснювали карколомні рейди і успішно зривали підготовлені терористичні акти.
Під час Суецької кризи - військових дій Великої Британії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту - 1956 року Шарон командував 202-ю парашутно-десантною бригадою. Після її висадки на перевалі Мітла, порушуючи наказ командування, вступив у бій з єгиптянами. Всі атаки противника були відбиті, і бригада перейшла в наступ, хоча втратила 40 чоловік.
Під час Шестиденної війни 1967 року командував 38-ю бронетанковою дивізією, яка прорвала єгипетський фронт і вийшла до Суецького каналу. Дивізія під його командуванням рухалася єгипетськими тилами нестримно, що спричинило панічний відступ противника.
Влітку 1973 року звільнився з армії, але через три місяці його було знову призвано. Почалася війна Судного дня. В умовах наступу єгипетської армії 143-я бронетанкова дивізія під командуванням Шарона форсувала Суецький канал. До завершення боїв третя єгипетська армія була оточена і здалася. Каїр зажадав миру. Шарон знову став героєм. Ізраїльські танкісти писали на своїх машинах «Шарон - цар Ізраїлю». Операції підрозділів під його командуванням вивчаються у військових академіях різних країн як приклад стрімкості і нестандартного підходу до дій проти переважаючих сил противника.
Після війни Судного дня, маючи звання генерал-майора, Шарон звільняється з армії і йде в політику. Був міністром сільського господарства і оборони. Займав войовничу позицію щодо палестинців. 1970-го Шарон укріпив свій імідж яструба, вперше застосувавши броньовані бульдозери з кулеметами для знесення будинків палестинців під час їх повстання в секторі Газа. Тоді й отримав прізвисько Бульдозер.
На посаді міністра оборони був ініціатором вторгнення до Лівану в 1982 році, де вже кілька років тривала громадянська війна. Головною метою Ізраїлю в Ліванській війні 1982 року було знищення баз Організації звільнення Палестини (ОЗП) на території Лівану. Союзниками Тель-Авіва були загони арабських християн-фалангістів. Вони влаштували різанину палестинців у таборах Сабра і Шатіла. Було вбито декілька тисяч чоловік, а ізраїльські війська не зробили нічого, аби зупинити кровопролиття.
Комісія Верховного суду Ізраїлю визнала Шарона побічно винним за різанину в таборах. Йому було довічно заборонено обіймати пост міністра оборони. Проте з політики він не пішов. Наступні 16 років Шарон займав низку міністерських посад у чотирьох кабінетах.
У цей період дотримувався украй жорстких позицій щодо палестинців. Був ініціатором будівництва поселень на Західному березі річки Йордан і в секторі Газа. Це принесло йому лідерство в партії «Лікуд», членом якої був майже 30 років.
Головними для Шарона були інтереси Ізраїлю, як він їх розумів. Роки боротьби з арабськими терористами і бойових дій не минули дарма. У той час для Шарона існував лише один спосіб розмови з сусідами - мова сили і страхітливої помсти за кожен терористичний акт проти Ізраїлю, незалежно від того, де він здійснювався. У своєму бажанні захистити державу і його громадян він доходив до фанатизму і, на перший погляд, авантюризму.
2000 року він вирушив на священну для арабів Храмову гору в Єрусалимі, чим спровокував початок другої палестинської інтифади. Шарон таким чином протестував проти рішення лівого прем’єр-міністра Ехуда Барака визнати Палестинську державу у складі сектора Газа, частини Західного берега і деяких кварталів Східного Єрусалиму.
Голова Палестинської національної адміністрації Ясір Арафат вже давно готувався до інтифади і демарш Шарона був для нього просто знахідкою.
В умовах запеклої боротьби 2001 року Шарон стає прем’єр-міністром.
Не даремно його вважали яструбом. У відповідь на інтифаду 2002 року прем’єр віддав наказ захопити всі міста Західного берега і застосовувати для збору розвідданих будь-які методи. Ясір Арафат був ізольований у своїй резиденції в Рамаллі, де він і провів останні роки життя. Шарон дозволив Арафату залишити цей клаптик території лише для того, щоб той зміг померти 2004 року у французькому військовому госпіталі.
І тут яструб Шарон здійснює серйозний політичний кульбіт. Після декількох років послідовних контртерористичних операцій він дійшов висновку про неможливість захистити єврейські поселення в секторі Газа. Так народилася програма «одностороннього розмежування». Суть її полягала у ліквідації ізраїльських поселень у секторі Газа і будівництві захисної стіни, яка мала відокремити Ізраїль від палестинських сусідів.
Природно, що поселенці виступили категорично проти і чинили опір виселенню. Оголосивши про те, що це необхідно для підтримки безпеки Ізраїлю, прем’єр не зупинився перед використанням військ для вигнання колоністів з їх будинків. Загалом сектор Газа були вимушені залишити понад вісім тисяч поселенців.
Такі дії викликали розкол в ізраїльському суспільстві і в партії «Лікуд». Відставний генерал Біньямін Нетаньягу (Бібі), що колись залишив Шарону пост голови партії, очолив внутріпартійну опозицію. Боротися з Бібі Шарон не став, просто голосно хлопнув дверима і створив партію «Кадіма» (Вперед).
На позачергових виборах, які повинні були відбутися 2006 року, партія Шарона мала перемогти. Проте цього генерал-прем’єр не побачив. На початку січня 2006 року він переніс інсульт, від якого так і не оправився. Подальші вісім років лікарі штучно підтримували в ньому життя. Перемогу святкував його наступник на посту голови «Кадіми», мер Єрусалиму Ехуд Ольмерт. Рішучості в продовженні політики попередника йому не вистачило.
В результаті в секторі Газа виник політичний вакуум, який швидко заповнили радикали з ХАМАС. Їх правління в секторі перетворилося на безперервний обстріл прикордонних ізраїльських міст і селищ саморобними ракетами. Під ними, якщо висловлюватися фігурально, розвалився уряд Ольмерта, а згодом і «Кадіма».
Шарон не був одержимий ненавистю до палестинців або ідеєю Великого Ізраїлю, але він і не відчував провини перед палестинськими біженцями чи мирним населенням, що постраждало в ході воєн. Кожного разу, приймаючи жорстке рішення, він виходив лише з власних уявлень про те, що необхідно для безпеки Ізраїлю.
На прохання синів Аріеля Шарона, Гілада і Омрі, 2 січня 2014 року медперсонал медичного центру «Шиба» припинив лікування і процедури, спрямовані на продовження життя їхнього батька. Людина, що пройшла шлях від бійця антитерористичного спецназу до прем’єр-міністра, який проголосив «політику стриманості» щодо вічного ворога, 11 січня померла.
Федеральний канцлер Ангела Меркель охарактеризувала колишнього прем’єр-міністра Ізраїлю Аріеля Шарона як патріота своєї країни. Напевно, тому величезна кількість людей прийшла попрощатися з ним. Його любили і ненавиділи, але ніхто не залишався до нього байдужим.
Біньямін Нетаньяху, прем’єр-міністр:
Шарон був одним із найбільших воєначальників, які були в єврейського народу і в Армії оборони Ізраїлю
Шимон Перес, президент Ізраїлю:
Шарон приймав і реалізовував важкі ухвали, розкриваючи в неможливому безмежні можливості. Його слова завойовували серця, його солдати йшли за ним беззастережно
Барак Обама, президент США:
Ізраїльтяни втратили керівника, який присвятив життя своїй країні
Девід Кемерон, Британський прем’єр-міністр:
Ізраїль втратив одного з найвизначніших політиків за всю історію країни
Франсуа Олланд, президент Франції:
Після тривалої військової кар’єри Шарон знайшов у собі мужність перейти до діалогу з палестинцями
Біл Клінтон, колишній президент США:
Арієль Шарон присвятив своє життя державі Ізраїль, щоб її творити, підтримувати і берегти
