Ті, хто жили в Москві наприкінці 1990-х років, часто зустрічали дивні та здебільшого незрозумілі рекламні плакати. На перших таких плакатах було зображене обличчя молодої жінки, але поруч не було мила чи флакона парфумів. Не було й торгової марки. Лише простий напис: «Я тебя люблю». Хто кохав цю жінку, і навіщо він хотів розповісти всім про свою пристрасть? Побутували чутки, що один із найбагатших чоловіків Росії хотів таким чином справити враження на свою кохану.
Потім з'явилися плакати з чоловічим обличчям, по якому струмують іноземні монети, і словами: «Рома заботится о Семье, Семья заботится о Роме. Поздравляем! Рома нашел себе отличное место».
Жодного загальновідомого пояснення цього послання не існувало, тільки були чутки, що «Рома» — це Роман Абрамович (це було задовго до того, як магнат купив футбольний клуб «Челсі» і став світовою знаменитістю) і що він мав тісні зв'язки з близьким оточенням президента Бориса Єльцина, відомим як «Сім'я». Але навіть ті, хто стверджував, що знає, хто такий Рома, не могли сказати з упевненістю, хто замовив ці плакати. Привласнення того, що мало бути суспільним простором, а саме вулиць Москви, для передачі смутних і зловісних приватних повідомлень, сприймалося, як щось самозрозуміле.
Такі «приватні» плакати на найрізноманітніші теми продовжували з'являтися протягом майже цілого року. Смисл такої гри, проте, набагато глибший, ніж просто відсилання й отримання повідомлень. Займати суспільний простір плакатами з приватними повідомленнями було так легко тому, що в Росії суспільний простір практично порожній: спілкування між державою та суспільством дуже обмежене, якщо взагалі існує. І практично немає суспільних дебатів.
За часів комунізму суспільні дебати зводилися до приватних розмов на кухнях. Поза приватним простором усе було територією держави. Всі, хто насмілювався зазіхнути на нього, були покарані.
Перебудова перетворила країну на один великий суспільний простір. Вулиці та площі, газети та літературні журнали стали місцем вільного суспільного вираження. Газети друкували у величезних кількостях. Російські люди хотіли змінити своє життя і, — це приголомшує, але їм вдалося: їхні енергія та згуртованість поклали край комуністичному режиму.
Звичайно, те, що відбувалося в Росії наприкінці 1980-х — початку 1990-х років, було не інституціоналізованою демократією, а швидше революційним ажіотажем. Очікувалося, що з цього моря демократичних емоцій з'являться нові політичні інститути. Але політичне життя було зведене до простої формальності. І хоча сьогодні ніщо не нагадує утисків радянського періоду, відчуженість між державою та суспільством скидається на відчуженість радянської епохи.
На відміну від комуністичного режиму, нова російська держава не поводиться зі своїми громадянами, як з отарою овець. Навпаки, держава ігнорує своїх громадян, вона не підзвітна громадськості та не піклується про те, щоб пояснити, що насправді відбувається в Кремлі.
Тоді як політичні партії стали некорисними утвореннями, парламент перетворився на орган, не здатний приймати незалежні рішення, а національні телевізійні канали було взято під урядовий контроль, суспільний дискурс не зник. Ідеї можна озвучувати, але навряд чи їх хтось чує, і вимовлені слова не резонують, а відмирають без будь-яких результатів чи наслідків. Російське суспільство роз'єднане; згуртованості, солідарності або колективних зусиль і прагнень не існує в жодній групі людей, об'єднаних спільними інтересами, — професійній чи соціальній, великій чи маленькій.
Великий бізнес не виступить на захист нафтового магната Михайла Ходорковського, вибраного Кремлем політичним ворогом, котрий перебуває у в'язниці з минулого року. Натомість кожен бізнесмен укладає власні угоди з Кремлем, щоб забезпечити собі відносну безпеку.
Та сама відсутність згуртованості спостерігається і серед журналістів. Професійну солідарність не виявили в 2001 році, коли управління національної телевізійної мережі НТВ перейшло до рук уряду.
У Росії все ще зберігається значний ступінь свободи, проте покірне суспільство без боротьби поступається уряду. Сім чи вісім ліберальних щоденних газет публікують критичні думки або навіть викривальні матеріали, спрямовані проти урядових чиновників. Але їхній наклад обмежується 20 — 100 тисячами примірників і в більшості випадків вони не циркулюють за межами Москви. За такої маленької аудиторії вони просто некорисні.
Більш того, широка громадськість не прагне дізнатися більше про важливість ухвалюваних державних рішень. Зберігається старий радянський менталітет: угорі приймуть рішення незалежно від нас, які тут, унизу.
У цій атмосфері суспільного мовчання практично вакантний суспільний простір заповнюється дивними голосами, не призначеними для суспільного споживання. Ці плакати були «їхнім» спілкуванням у нашому загальному просторі, обміном посланнями над нашими головами.
У березні московська щоденна газета «Ведомости» опублікувала листа Михайла Ходорковського. Залишається загадкою, як вдалося винести листа з в'язниці. Чи написав листа сам Ходорковський, чи ж він просто підписався під ним? Якщо автором був він сам, то чи було це його політичним маніфестом, чи ж актом розкаяння? У похмурій атмосфері, що оповиває справу Ходорковського, неможливо встановити, яка з цих версій правильна.
Але важливішим питанням є те, кому призначався лист Ходорковського. Читачі «Ведомостей» можуть співчувати скрутному становищу Ходорковського, але їх лише 60 тисяч осіб. Широкій публіці про лист Ходорковського нічого не відомо, оскільки державне телебачення про нього не повідомляло. Швидше за все, це послання було елементом залаштункових переговорів між Ходорковським і різними кремлівськими фракціями.
Лист Ходорковського міг би з'явитися в суспільному просторі, але він не призначався для суспільного споживання. Швидше за все, він був на зразок плаката з написом «Я тебя люблю». На даний момент любов Ходорковського залишається незатребуваною.
