Минуло вже 15 років, відколи в серпні 1991 року проти Михайла Горбачова була здійснена невдала спроба державного перевороту. У той час політику перебудови та гласності Горбачова радянські прихильники «жорсткого курсу» розглядали як політичну зраду комуністичної Росії перед капіталістичним Заходом. Сьогодні відомо, що КДБ і збройні сили, які ініціювали спробу перевороту, не захищали комуністичної ідеї. Натомість вони захищали ідею імперської місії Росії — поняття, що дало кремлівським комісарам більший контроль над територією Російської імперії та сусідніх із нею держав, аніж його коли-небудь мав будь-який із царів.
Реформи Горбачова не лише вивільнили простий російський народ від гамівної сорочки марксизму-ленінізму, а й випустили на волю національні устремління людей, які протягом багатьох століть були замкнені в імперії. Спостерігаючи за тим, як народи Центральної Європи звільнилися від радянського панування всього кілька років тому, республіки, які входять до складу СРСР, починали шукати такої ж свободи і для себе.
Балтійські республіки — Естонія, Латвія та Литва — були першими з тих, хто наполягав на подорожі власним національним шляхом. Відтоді вони зв’язали свою долю з Європою як члени Європейського Союзу та НАТО. Невдовзі за ними пішли й інші народи. До грудня 1991 року радянська імперія більше не існувала.
Але тільки балтійським країнам вдалося забезпечити собі ту незалежність, про яку вони мріяли в 1991 році. Грузія, яка є країною і європейською, і азіатською, коливається на грані нестабільності. Традиційно азіатські Узбекистан і Туркменія відновили племінну форму автократії, яку вони практикували протягом століть. Азербайджан і Казахстан за своєю суттю виявилися сімейними феодальними володіннями своїх президентів.
Можливо, найбільш болісним був розрив відносин між Україною та Росією, як для Кремля з його ностальгією за імперським контролем, так і для простих росіян, які дивляться на Україну як на колиску російської цивілізації. Помаранчева революція 2004 року, що відмінила результати сфальсифікованих президентських виборів, довела, що Україна більше не є Малоросією (маленькою Росією) — молодшим і залежним слов’янським братом. Справді, ця мирна революція на чолі з Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко стала нагадуванням того, якою просвітницькою була Київська Русь, перш ніж вона була підкорена деспотичними московськими принцами.
Через два роки після «помаранчевого» повстання Ющенко (політик, який, схоже, втратив грунт під ногами) визнав кремлівського ставленика Віктора Януковича — свого противника, якого він переміг у 2004 році — новим прем’єр-міністром. Утім, помаранчевий рух — очолюваний тепер колишнім прихильником Ющенка і прем’єр-міністром Тимошенко — ще не повністю збився з шляху і все ще прагне зберегти Україну як справді незалежну та вільну країну. Для більшості українців Малоросія так і залишається привидом минулого.
Попри всі ці епохальні зміни, росіяни не можуть змиритися з втратою своєї імперської ролі. Так, мрія про імперію — це ГУЛАГ, в ув’язненні якого перебуває російське мислення. Велика частина російського населення не розцінює підхід Європи до кордонів своєї країни як ознаку того, що вони зрештою повністю об’єдналися з цивілізацією, частиною якої вони і є, але також є тією частиною, що становить собою джерело небезпеки.
Тут існує щось більше, аніж проста ностальгія. Протягом хаотичного періоду президентства Бориса Єльцина, можливо, було зрозуміло, що росіяни жалкують про втрату статусу великої держави. Необхідно було на щось покласти провину за страхітливі економічні умови. Проте з швидким зростанням економіки при президентові Володимирі Путіні ці почуття зміцнилися, а не поменшали.
Росіяни повертаються до минулого, до великого твердження про те, що Росія — це величезна унікальна нація, призначенням якої є контроль над світом. Як перед появою на політичній сцені Горбачова (насправді відновлюючи багатовікову тенденцію), росіяни знову і знову вважають, що люди повинні бажати розпрощатися зі своєю свободою заради величі держави, яка виграє війни та запускає супутники. Свобода слова, вільна преса та вільні вибори становлять загрозу й можуть ослабити грубу владу, яка необхідна Росії для самоствердження.
Росіяни довго хвалилися своїми різними унікальними формами величі: спершу це була свята російська душа, яка стояла набагато вище за західну практичність. У XV столітті Москва була оголошена «Третім Римом» і спасителем духовного Християнства. XVII століття об’єднало цю духовну місію з імперським розширенням, що зрештою охопило територію 11 тимчасових зон. На початку ХХ століття імперська та духовна місія об’єдналися, оскільки Росія стала оплотом світового комунізму.
Однак усі ці форми величі вимагали, щоб звичайні росіяни змирилися з приниженням і поневоленням. Розвиток сприймається не як засіб покращання життя людей, а як допомога Росії довести собі свою перевагу над всіма іншими. Так, зрештою, важливі досягнення розвитку російської держави завжди йдуть паралельно з жертвами. Індустріалізація Йосипа Сталіна вбила мільйони та була замінена вже через 30 років.
Росія Путіна не вдається до масових вбивств, але все ж таки вона не втратила комплексу «вивищення». Для російської еліти рахунок у ресторані не може бути дуже дорогим, і не можна мати дуже багато охоронців, які чекають на вулиці. У ширшому масштабі Росія Путіна стала великою державою у виробництві енергії, але, схоже, це — тимчасове явище, оскільки на підтримку та покращання нафтових і газових родовищ виділяють мізерні кошти. Більш важливим є продаж запасів і багатство зараз, а не їх пошук на майбутнє.
Таким чином, як і завжди, проблема Росії полягає в тому, що держава розвивається, а суспільство — ні. Благо народу йде в жертву заради блага нації. Мрія про велику Росію залишається ГУЛАГом російського мислення.
Ніна ХРУЩОВА — викладач міжнародних відносин в Університеті Нью Скул (The New School University)
