1991 року Україна отримала незалежність. Відтоді ця країна, що роздирається між тягою до Європи й російськомовним корінням, намагається утвердити свою ідентичність. 30 вересня в Україні відбулися парламентські вибори.
Анастасії Кунцевській було 16 років, коли вчитель запитав її, чи патріотка вона. Спантеличена дівчина трохи подумала, потім відповіла «так», і сказала чому: вона любить темне українське пиво, співака Олександра Пономарьова й національну збірну з футболу. Три прагматичні причини, які привели в захоплення всіх, і в першу чергу її дідуся, який зазнавав гоніння при радянському режимі через свої націоналістичні настрої. «Він завжди казав мені, що якщо я хочу допомогти справі поширення української мови, то повинна здійснювати добрі вчинки, наприклад, притримувати двері в метро, казати «будь ласка» й «прошу» українською мовою».
Минуло десять років. Україна зміцнила свою незалежність, у тому числі у відносинах зі своїм російським сусідом, із його тягою до патерналізму. Анастасія Кунцевська, якій тепер 26 років, викладає соціальну психологію в київському Університеті ім. Шевченка. Вона вчила російську мову в школі, на відміну від свого брата, який молодший її на п’ять років і якого зачепила українізація освіти. На початку навчального року Анастасія запитала у студентів своїх двох курсів, якою мовою їй викладати. Перший курс обрав російську, другий, на її велике задоволення, — українську. «Вони зробили свій вибір під впливом двох блискучих студенток, уродженок західної частини країни, — усміхається вона. — Вони повели за собою інших!».
Ця історія ілюструє класичне розділення між двома Українами: Західної, землі якої колись входили до складу Польщі та Австрії, і яка тяжіє до Європи, і Східної, промислової, де з часів імператриці Єкатерини Другої сильно відчувається вплив Росії. Насправді, — ситуація складніша, оскільки існує ще й Центральна Україна, де спостерігається змішання впливів, не кажучи вже про Крим, який увійшов до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки в 1954 році.
У політиці — і ми в цьому ще раз пересвідчилися, спостерігаючи за фінішної прямої передвиборної кампанії, — національна ідентичність є інструментом пропаганди й способом залучення прихильників. Президент Віктор Ющенко пообіцяв протягом трьох років дати кожній українській сім’ї національний прапор. У 2006 році він підписав закон, згідно з яким 75% теле- й радіопередач повинні транслюватися українською мовою. Відповідь не примусила себе чекати. Партія регіонів, левова частка прихильників якої проживають у східній частині країни, пообіцяла провести референдум щодо присвоєння російській мові статусу державної, нарівні з українською. «Це — передвиборний піар. В Україні немає ніяких проблем із російською мовою, — зазначає політолог Вадим Карасьов, директор Інституту глобальних стратегій. «Російською мовою виходять газети, книги, телепередачі, можна отримати освіту російською мовою».
Складно говорити про існування «Хомо українус», стійку національну ідентичність, у країні, де 47 млн. жителів, і яка по черзі зазнавала різноманітних впливів: литовського, польського, козацького, австрійського, царської Росії та радянського режиму, васалом якого вона була. Одні кажуть, що «Хомо українус» відродився, інші — що він з’явився на світ у момент отримання країною незалежності в 1991 році і тепер потихеньку дорослішає. Серед 17% росіян, які проживають у країні, є й такі — їх, щоправда, дуже мало — хто з ностальгією згадує радянські часи і вважає, що «Хомо українус» ніколи не існував, що країна назавжди залишиться молодшою сестрою Росії, швидше, навіть родичкою з глибинки, якій запаморочила голову атмосфера емансипації. Вони також звертаються до історії: десять століть тому Україна була колискою Київської Русі, першої великої слов’янської держави.
Помаранчева революція підтвердила національний суверенітет і прихильність країни демократичним принципам зовсім недавно, у 2004 році. Відтоді минуло дуже мало часу, щоб держава, яку постійно політично лихоманить, змогла розробити педагогічну направленість для літератури, історії, мов. Не варто навіть і намагатися зрозуміти що-небудь в історії України з шкільних підручників, що перебувають в обігу, — дуже вже багато там неточностей і відвертої пропаганди. Минуле зазнало націоналізації. «Ці підручники — дуже погані, — морщиться Мирослав Попович, директор київського Інституту філософії. — У них дурості не менше, ніж в радянських підручниках, тільки перегини тепер у зворотний бік. Мені це нагадує один кумедний випадок. Після 1991 року деякі співробітники інституту запропонували перейменувати кафедру наукового комунізму в кафедру наукового націоналізму!».
Мирослав Попович — зразок високопоставленого українського інтелектуала: він розмовляє українською, польською та російською мовами. Це — рідкість. Один із його колег, викладач логіки, читає лекції тільки російською. Його батько — татарин, мати — росіянка, він навчався в Москві й українською мовою говорить погано, хоч і там, і там застосовується кирилиця, і в обох мовах багато схожих слів.
У Наташі Єрмакової проблема з займенником «ми». Вона спеціалізується на історії українського театру, народилася в Києві, батьки обидва росіяни. Багатство і/або шизофренія. Подвійна культура, в цьому сумнівів немає. Вона з ентузіазмом говорить про знаменитих українців, із хвилюванням розповідає про гоніння, жертвами яких ті іноді ставали. Іноді її «ми» звучить ствердженням української ідентичності, культури в собі. Іноді, «ми» — має на увазі сімейне коріння. «Я увібрала російську культуру разом із молоком матері, але потім, дорослішаючи, я неминуче прийшла до української культури», — резюмує Наташа, з якою ми розмовляємо в модному кафе в центрі Києва, де англосаксонська музика, що ллється з динаміків, робить місто схожим на всі столиці західного світу.
Наташа Єрмакова сказала, що письменник Максим Горький не дозволив перекласти одну зі своїх книг українською мовою, на цей простий місцевий діалект. «Уявіть собі, що наприкінці XIX століття, якщо комусь приходила божевільна ідея поставити театральну виставу українською мовою, що було майже нездійсненним завданням, потрібно було мати реєстрацію й отримати дозвіл поліції. Вибір тем для вистав також був обмежений. Дія повинна була розгортатися в селі й бути обмежена любовними інтригами. Цю культуру хотіли зробити примітивною, перетворити її в поштову листівку, аж до того, щоб викреслити найблискучіших її представників».
На початку 1920-х років радянська влада дозволила національним культурам розвиватися. Цей унікальний період назвали «коренізацією». Але, починаючи з 1929 року, при сталінському режимі знову були введені культурні й релігійні заборони. «Нова людина» формуватиметься в комсомольській організації, із червоною краваткою на шиї, соціалістичними піснями на вустах.
Нинішнє ствердження української ідентичності — хаотичний процес. Історія швидше розділяє, чим з’єднує. Відкриття цього року в Києві «Музею радянської окупації» викликало гнів проросійськи налаштованих активістів в Україні. Інтелектуали ведуть палкі баталії щодо терміну «окупація». Не гаснуть дебати про Голодомор, Великий голод 1932—1933 рр., який забрав життя не одного мільйона осіб: чи можна казати про геноцид за допомогою голоду, спланований сталінським режимом?
Останнім часом через конфлікти історичної пам’яті жива полеміка розгорілася навколо пам’ятників. У Львові, колисці Західної України, міська рада 11 травня ухвалила рішення про створення комісії, якій належить «визначити, які символи імперсько-більшовицького царювання підлягають знищенню». Найбільша небезпека загрожує пам’ятникам Леніна та Фелікса Дзержинського, творця ЧК, прародительки КДБ. Далі йде Катерина II. Її ім’я також породжує бурю емоцій, особливо в кримських татар: Крим був відвойований у Туреччини й приєднаний до Російської Імперії 1794 року.
У липні в Одесі була встановлена статуя імператриці, у зв’язку з чим козаки влаштували демонстрацію протесту. Мер міста Едуард Гурвіц був цим дуже обурений. На його думку, мета була вибрана не та. Він, хто ніколи не був членом КПРС, прийнявся за інші символи, успадковані від радянської епохи. «У 1994 році я підписав постанову про демонтаж 148 пам’ятників, 104 з яких зображали Леніна, — із задоволенням розповідає він. — Я також змінив назви 179 вулиць».
У ВНЗ на заході країни викладачі розмовляють українською мовою, на сході — переважно російською. У Києві та інших великих містах — на обох. У школах викладання російською мовою зустрічається все рідше й рідше, за винятком Криму, де лише деякі школи зробили вибір на користь української мови. Головоломку цю вирішити непросто, але потроху українська мова стає для населення головною мовою, особливо це стосується нових поколінь, які схильні до модних віянь. «Наші дослідження показали, що 97% населення знають і російську, і українську мови, або, принаймні, — розуміють її, — розповідає Андрій Биченко з фонду ім. Разумкова. — Я сам — живий приклад звичок, успадкованих із радянських часів. Удома я розмовляю українською мовою, на вулиці — російською».
Оксана Забужко — дуже популярна в Україні письменниця. Вона часто підіймає тему національної ідентичності й пише про це дуже різко. На її думку, зіставлення двох мов не має сенсу. «У сучасної України немає культури», — констатувала вона в статті, опублікованій у квітні в газеті «Українська правда», де підкреслювалося, що її співвітчизники неосвічені в тому, що стосується їхнього минулого. На доказ своєї тези вона привела той факт, що в Україні досі не встановлена літературна премія. Зате у всіх книгарнях серед книг українською мовою найбільшою популярністю користується останній том Гаррі Поттера.
