Анексія Криму та агресія на Донбасі викликала вельми суперечливу реакцію в державах СНД. Навіть, здавалося б, найближчі союзники Москви виявилися доволі обережними. Формально, зокрема при голосуванні в ООН, Білорусь та Вірменія підтримали Росію, інші голосували проти, треті просто не з’явилися на засідання.
Виникла досить цікава ситуація. У багатьох країнах, які тією чи іншою мірою мають суперечності з московською політикою, еліта висловлюється переважно доволі обережно, а значна частина населення під впливом російських «Первого канала», «НТВ» та «Россия-1» займає відверто антиукраїнську позицію.
Вже досить давно узбецький лідер Іслам Карімов демонстративно дистанціюється від Москви. Узбекистан має серйозні проблеми зі своїми сусідами Киргизстаном й Таджикистаном щодо розподілу водних ресурсів та будівництва ГЕС на річці Вахш. Формально Москва є нейтральною, але фактично підтримує сусідів Узбекистану. Звичайно, все це не втішає Ташкент.
Узбекистан не запроваджував, подібно до Росії, жодних ембарго, але багато мешканців столиці під впливом російської пропаганди не хочуть купувати товари, вироблені в Україні.
Ці настрої суперечать позиції офіційного Ташкента, що однозначно виступив за територіальну цілісність України. З початку 2000-х рр. республіка під керівництвом незмінного президента Іслама Карімова вступила до ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), а нещодавно в Ташкенті урочисто відкрився інформаційний центр НАТО.
Влада намагається якось змінити ситуацію. Як розповідають співробітники державних організацій, лектори останнім часом почали приділяти багато уваги українським подіям. За словами співробітника однієї з таких організацій, перед Днем незалежності до них заходив лектор, який, коротко згадавши про досягнення Узбекистану, почав критикувати ополченців та Росію. Він натякнув, що це думка не його особиста, а самого президента Іслама Карімова.
Є чинник, що змушує Іслама Карімова миритися з популярністю не завжди лояльних до нього російських каналів, чиє мовлення він легко б міг заборонити. Це страх перед «кольоровими» революціями. 2005 року наляканий першим київським Майданом та революцією троянд у Грузії, Карімов жорстко присік заколот радикалів з Ісламського руху Узбекистану (ІРУ) в Андижані. Після цього стосунки Карімова з США та ЄС зіпсувалися, і він почав зближення з Москвою.
І хоча зараз між Карімовим та Вашингтоном спостерігається «відлига», в Ташкенті тримаються насторожено, особливо щодо ісламістів, котрих репресують по всій країні. Москва цим користується на свою користь.
Аналогічні процеси відбуваються й у Казахстані, який останніми роками пережив цілу серію ваххабітських заколотів. Хоча тут теж офіційно підтримують цілісність України, проте висновки, які зробили з українських подій в Астані, в цілому сприятливі для Росії.
Так, президент Нурсултан Назарбаєв, котрий планував перевести казахську писемність на латину, приблизно через 10 років після кримської операції різко змінив свій погляд на мовну політику. Перехід на латиницю було відкладено на невизначений термін, щоб зайвий раз не дратувати Москву.
І хоча місцеві етнічні націоналісти його критикують, їхня позиція також виглядає вельми дипломатичною. Лідер Казахського Національного Конгресу Аділ Тойганбаєв обґрунтував такий підхід. «Путін та Порошенко обов’язково примиряться, але тоді безглуздо виглядатимуть ті, хто зробив ставку на їхню непримиренну війну й жорстко відвів собі місце в одному-єдиному таборі».
Очевидно, що найбільше засмучує Кремль найближчий союзник — «бацька» Лукашенко.
Всі його паси у бік Москви виглядають доволі дивно й навіть штучно. Натомість він не соромиться і з кожним днем дедалі частіше й зліше висловлюється щодо українського питання.
Нещодавно, і що характерно саме на зустрічі з представниками російських регіональних засобів масової інформації, білоруський лідер висловився досить різко. «Наша позиція така: бойові дії в Україні мають бути припинені. Стосунки з Україною і так украй ускладнені. Якби не Росія, «ДНР» та «ЛНР» не довго залишилося б існувати».
Як завжди щось було сказано, щоб догодити Кремля. «Ми знаємо, хто здійснює цю стратегію стійкого хаосу, яка зараз є у світі. Вбити клин у відносини між нашими країнами намагаються ззовні». Ймовірно, «бацька» мав на увазі не Москву, а західні країни. На такі повороти не варто звертати серйозної уваги. На кожній зустрічі з журналістами білоруський лідер на адресу Росії висловлюється дедалі різкіше.
На тій самій зустрічі Лукашенко фактично пред’явив територіальні претензії до Росії. Брянське інтернет-видання «ГородБ» пише, що білоруський президент вважає Брянськ білоруським. Він натякнув, що Путіну доведеться поділитися із західним сусідом частинами Брянської, Смоленської та Псковської областей. Як пише зазначене видання, більше 73% його читачів не проти такого територіального перевлаштування.
У своїй більшості керівники країн СНД діють доволі стримано, не перешкоджають російській пропаганді, принаймні, на даному етапі. Така позиція може швидко змінитися, якщо Москва з якихось причин почне відступати. У Кремлі це чудово розуміють, і тому Путін займає жорстку позицію.
Є й внутрішні причини. За винятком Молдови, всі країни СНД належать до авторитарних. Внутрішня стабільність там вельми відносна, і ситуація може змінитися будь-якої миті. До того ж Москва не проти зайнятися розпалюванням міжетнічних конфліктів, оскільки практично всі країни мають доволі строкатий етнічний склад. Грати на такому інструменті для Москви справа звична. В Астані, Ташкенті, Душанбе такого розвитку подій дуже побоюються й прагнуть зайвий раз Путіна та його компанію не дратувати.
Зазначена зустріч білоруського лідера з російськими журналістами принципово вибивається з цієї картини. Показна сміливість Лукашенка не означає відчайдушності. Навпаки, в Мінську чудово розуміють, до яких меж вони можуть доходити і які в жодному разі не можуть перетинати.
Однак простір відносної свободи «бацька» зміг закріпити за собою. Причин такого становища, коли Москва вимушена крізь пальці дивитися і, найголовніше, терпіти таку поведінку, здавалося б, найближчого союзника, досить багато. І не всі вони прямо пов’язані з Україною.
Нехай це і здаватиметься дивним, але анексія Криму та агресія проти України істотно знизила можливості дестабілізації сусідів з боку Росії. Насамперед Білорусі. З простої причини. Населення не дуже підтримує українські події, проте ще менше налаштоване підтримувати можливих сепаратистів. При цьому всі добре розуміють, звідки вони можуть з’явитися в мирній Білорусі. Щобільше, не підтримуватимуть Москву й відносно слабкі білоруські опозиціонери. Виходить, що внутрішньої опори в Путіна в Білорусі немає.
По-друге. Починати будь-які агресивні дії на просторі СНД Путін просто не може, оскільки відразу ж послідують санкції Заходу у відповіді, й досить глибокі. Його недвозначно попередив у Мілані британський прем’єр Девід Кемерон.
По-третє. Військові можливості російської армії обмежені. Вона серйозно «загрузла» на Донбасі й не в змозі починати бойові дії проти непогано підготовленої білоруської армії. До того ж, «бацька» вже давно «почистив» збройні сили та спецслужби від російської агентури. Хто встиг втекти, знаходяться у Москві, хто не встиг — тому надали державне житло з охороною й небом у клітинку. У Мінську таке становище використовують і демонструють фронду Москві.
По-четверте. Під просування України на Захід Лукашенко хоче отримати своє. Йому необхідна торгівля з Києвом, щоб європейські товари з України надходили до Білорусі й далі до Росії. Вигода Мінська є очевидною, і перешкоджати цьому Москва не може. Доводиться терпіти.
У СНД в України друзів немає. Є лише партнери. Хто ближче, наприклад, Молдова, хто трохи далі, як Грузія. Відкрито проти Путіна може виступити лише Кишинів і лише тому, що він прикритий Україною. Решта чекатиме, чим це все закінчиться.
Якщо відіб’ємося, то друзів буде без ліку. На разі ж доводиться розраховувати лише на себе й західних партнерів. Як сказала нещодавно посол однієї з країн Балтії в Україні, «Європа допоможе, якщо Україна почне діяти рішучіше при реформуванні країни. Тоді прийдуть і військові перемоги. Навіть без друзів із СНД».
