Карл Маркс свого часу влучно зазначив, що основні історичні події відбуваються двічі: вперше — як трагедія, вдруге — як фарс. На жаль, в Україні трагедія і фарс нероздільні.
Тому помилкою буде називати другою помаранчевою революцією ту хвилю масового протесту, що була спричинена відмовою уряду підписувати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. 2004 року, натхненні надією приєднатися до ЄС якомога швидше, українці вийшли на вулиці, щоб повернути вкрадені президентські вибори. Тоді Євросоюз справляв враження чарівної машини, що здатна перетворювати авторитарні країни на демократичні, а бідні суспільства на багаті.
Та цього разу українців на вулиці вивело зовсім інше — страх того, що перспективи їхньої країни потрапити до ЄС можуть бути втраченими назавжди. Вони знають, що їхня країна не увійде до Євросоюзу у наступному десятилітті, як і те, що в ЄС зараз криза. Але вони сповнені рішучості наполягати на своєму праві на європейське майбутнє. Страх втратити цю надію, схоже, і лежить в основі «м’якої сили» ЄС, коли віддаляється перспектива розширення території.
Справжнім здобутком помаранчевої революції, що стало у пригоді цій хвилі протесту, можна вважати те, що люди зрозуміли — політичним лідерам не можна вірити. А те, що десятки тисяч людей зібралися у Києві на майдані Незалежності, може допомогти відстояти право вето. Велика різниця між Майданом 2004 року і сьогоднішнім в тому, що майже за одну ніч Україна втратила свій привілейований статус геополітичної невизначеності.
Упродовж десятиліття після холодної війни країна нагадувала величезну валізу без ручки — і з собою не візьмеш, і на вокзалі не залишиш. Припускалося, що Україна поділена на проросійський Схід і, в основному, протиросійський Захід, а будь-який радикальний рух може призвести до розпаду країни.
Економіка України залежить як від Росії, так і від ЄС; українські емігранти їдуть у пошуках роботи і на Схід, і на Захід; а розумні олігархи тримають свої заощадження щонайменше у двох місцях. З політичної точки зору Україна теж своєрідний світ — корумпований, безладний, непродуктивний та водночас більш плюралістичний, ніж Росія і Білорусь. І якщо завжди було важко визначити, чого прагнуть українські лідери, то легко було передбачити, наскільки далеко вони зайдуть. Не дивно, що українська еліта два десятиліття лише давала обіцянки, уникаючи їхнього виконання.
Та все це змінилося ледь не за одну ніч. Україна — вже не «королівство на роздоріжжі». Вже ні Росію, що прагне інтегрувати всі пострадянські країни в Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС), ні ЄС, принижене відмовою Президента Віктора Януковича підписати Угоду про асоціацію, не задовольняє статус-кво. Наявна криза демонструє, що ЄС недооцінив трансформаційну силу своєї Європейської політики сусідства. Це своєрідне нагадування про силу політичного заклику ЄС і слабкість його дипломатії.
Зрештою, усі неправильно оцінили Україну. Європейські політики змусили Кремль повірити, що Україна недостатньо важлива для ЄС, і як результат, Росія захотіла не лише заблокувати рух України в бік ЄС, а й залучити її у свій проект інтеграції. Європейські лідери також прогледіли культурну зневагу, коли російське керівництво почало виказувати до «імперії одностатевих шлюбів», якою став у їхніх очах ЄС.
Росія теж неправильно оцінила Україну. Таких масштабних акцій протесту, як у Києві, Кремль аж ніяк не очікував, тому що еліта Росії ніколи не вважала громадянське суспільство незалежним гравцем у національній політиці і не помітила появи європейського консенсусу в українському суспільстві. Однак Путін правильно вирахував, що зараз (на відміну від ситуації, що була дев’ять років тому) Янукович готовий застосовувати силу, якщо зможе такою ціною утриматися при владі.
Нефахівці повинні зрозуміти, наскільки високими стали ставки на пострадянському просторі, де судилося зіштовхнутися двом інтеграційним проектам. В України лишилося три альтернативи: підписати Угоду про асоціацію з ЄС, як того хоче більшість українців; приєднатися до ЄврАзЕС Путіна, до чого схиляється загнана у кут політична еліта; чи збанкрутувати.
Іван КРАСТЄВ — голова правління Центру ліберальних стратегій (Софія), науковий співробітник Інституту гуманітарних наук (Відень). Його остання книжка вийшла під назвою «Ми віримо в недовіру: Чи виживе демократія, якщо ми не довіряємо своїм лідерам?»
Проект Синдикат для «Дня»
