У Європейського Союзу і Росії, які проведуть 21 грудня вже 30-ту зустріч на найвищому рівні, є одна спільна риса: і там, і тут відчувається криза самосвідомості. Євросоюз розривається на частини між гіркотою стомлених тривалою кризою народів і необхідністю вживання рішучих заходів політичної та бюджетної інтеграції. Росія переживає застій, топчеться на місці, не знаючи, куди рухатися далі. Вона стверджує, що шукає власний шлях, і відкидає будь-яке втручання. Проте та сама стабільність, якою нахваляється її керівництво, цілком позбавлена будь-якого сенсу. Прибічники зближення ЄС і Росії говорять про спільні інтереси, енергетичну співпрацю, перехресні інвестиції, культурну близькість. Вони наполегливо вдають, що не помічають між ними ціннісної прірви, яка дедалі зростає. Росія ставить перед ЄС таке запитання: про яке європейське будівництво взагалі може йтися, якщо ми відмовляємося захищати головні його основи?
Після березневого повернення до Кремля Володимира Путіна європейці й американці залишили всі надії на «перебудову 2.0», лібералізацію політичної системи Росії. Останні півроку в країні один за одним з’являються репресивні закони і відбуваються арешти. Як наслідок — права людини знову спливають на поверхню у відносинах Заходу і Москви. Цього разу йдеться про індивідуальні санкції (заморожування активів, заборона на видання віз) проти російських урядовців.
Рік тому російський режим удалося застати зненацька. У містах у всій країні набирав обертів безпрецедентний громадський рух на знак протесту проти порушень на парламентських виборах. Нав’язлива ідея політичної еліти про «кольорову революцію» (за прикладом подій у Грузії 2003 року та в Україні 2004-го), нарешті, отримала фактичне підтвердження. Після недовгих вагань влада все ж змогла сформулювати відповідь: потерпимо опозицію до президентських виборів у березні, а потім покладемо край цим громадським розвагам.
Росія — це не Захід. І вона не хоче ним ставати. Економічна криза в Європі і США переконала її, що приклад для наслідування потрібно шукати деінде. Як би там було, Москва все ще не може окреслити цей власний її шлях. Режим вважає світ нестабільним і небезпечним місцем. А його завдання полягає у знищенні змов і боротьбі з нестабільністю.
Після повернення Путіна до Кремля його позиція, здається, послабилася. За 12 років у владі він створив справжнє бюрократичне чудовисько. Економічне зростання сповільнилося. Режим не намагається боротися із залежністю від газу і нафти, задовольняється нафтовою рентою, яка живить системну корупцію та збагачує еліту. Вона підштовхує її до того, щоб і далі зберігати несправедливі правила гри. Хвалена путінська стабільність насправді є прикрим регресом: Росія — не диктатура і не в’язниця з високими баштами, а, швидше, глибока трясовина цинізму. Із неї можна вибратися й піти якнайдалі або зав’язнути в болоті з головою.
Le Monde, 20 грудня 2012 р., переклад ІноЗМІ.ru
