Сотні тисяч демонстрантів на вулицях, зайняті урядові будівлі, зруйнований пам’ятник Леніну — друга українська революція у розпалі. Активісти першої 2004-го не зачепили декілька статуй засновника СРСР, що стало символом незавершеної справи. Можливо, тепер їм удасться домогтися більшого?
Поштовхом стала відмова президента Віктора Януковича від підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом, яку за декілька місяців до цього парафували власті країни. Більшість українського населення сприйняла це рішення як намір лідерів повернутися спиною до Європи.
Віктор Янукович зі своєю Партією регіонів представляють промисловий схід України, який традиційно дивиться у бік Росії і залежить від неї, тому що не в силах знайти інший ринок збуту для своєї продукції. Крім того, представляють вони також олігархів, які, так само як і в Росії, збагатилися на руїнах планової економіки.
Такий поділ України на Західну (орієнтується на Польщу, дотримується католицьких традицій і розмовляє українською мовою) та Східну (російськомовне і православне населення, яке працювало в шахтах і крупних радянських комбінатах) зовсім не новий.
Він мав широкий прояв на виборчих дільницях після Помаранчевої революції 2004 року, коли прозахідні і проросійські політики змінювали один одного при владі. Як би там не було, такий погляд на протистояння київських активістів і президента Януковича був би надто простим. Східна Україна не влаштовує власних демонстрацій, але й не квапиться підтримувати владу. Серед олігархів немає єдиної думки.
Деякі з них ведуть вигідний бізнес з Москвою і побоюються втратити його, якщо Кремль втілить у життя погрози щодо Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Одночасно інші (а інколи й ті ж самі) олігархи усвідомлюють, що розвиток їхньої країни і доступ до міжнародного ринку неможливі без модернізації економіки, хоча б мінімального дотримання юридичних правил і затвердження правової держави замість самоправної і беззаконної системи.
Європа — це не просто ринок, а сукупність цінностей і принципів, які Україна мала би прийняти як свої, в разі підписання договору з Брюсселем. Деякі олігархи стоять на «європейських» позиціях, виходячи з чистого прагматизму. Але київських активістів штовхає вперед ідеалізм. Вони мріють про Європу, частиною якої, на їхню думку, вже і так є через свою історію та культуру.
Вони вважають себе останніми жертвами поділу на Схід і Захід, який панував у Європі в ХХ столітті і насамперед за часів холодної війни. Крах комуністичної системи залишив їх у підвішеному стані між Європою і Росією на відміну від Прибалтики і Польщі. Вони вірили, що зможуть виправити «несправедливість» після здобуття незалежності 1991 року, але їхню свободу підім’яли під себе апаратники колишнього радянського режиму.
МИР, ПРОЦВІТАННЯ І ДЕМОКРАТІЯ
Вірили вони в це і 2004-го, але їхня революція зійшла з обраного шляху через неспроможність тих, хто називав себе прозахідними лідерами і через повернення до влади колишнього комуністичного керівництва.
Проте, незважаючи ні на що, вони як і раніше зберігають віру в «європейську мрію», яка помітно потьмяніла на Заході. В якій державі ЄС сьогодні можна побачити на вулицях десятки тисяч демонстрантів, які розмахують європейськими прапорами? Чи потрібно жити за межами Євросоюзу, аби як і раніше вірити?
Київські демонстранти виступають за засадничі ідеали європейської інтеграції: мир, процвітання і демократію. Прагнення до Європейського Союзу лише зміцнюється через неприйняття, яке викликає Росія і путінський режим. Але до цього неприйняття явно домішується і страх. Деякі піддаються шантажу.
Так, Вірменія відмовилася від участі в запропонованому ЄС східному партнерстві через російські погрози. Грузія і Молдавія не поступилися. Віктор Янукович прогнувся під тиском Москви, але не втрачає надії набити собі ціну на торгах між Росією і ЄС.
На державах-членах ЄС лежить велика відповідальність: зробити так, щоб «європейська мрія» українців не виявилася ілюзією, а прагнення до Європи не обернулося розчаруванням. Більшість київських демонстрантів прекрасно розуміють, що в найближчому майбутньому розраховувати на вступ до Євросоюзу не доводиться, проте їх кінцева (хай поки що і далека) мета саме така.
Одні лідери ЄС сприймають східне партнерство як очікування, тоді як для інших воно — замкнений гараж. Перші вважають, що Євросоюз може розширюватися аж до російських кордонів, але другі виступають проти, виходячи з побоювання наслідків подібних кроків, а також бажання задобрити Кремль. Російське керівництво, у свою чергу, продовжує розглядати все, виходячи з поняття зони впливу.
Міністр закордонних справ Сергій Лавров одного дня навіть заявив, що над Росією нависла загроза опинитися в оточенні демократій. Але європейці зовсім не зобов’язані йти цим шляхом. Своєю підтримкою київських активістів вони б показали, що не хочуть нового поділу Європи.
14 грудня 2013 року. State.fr, Франція. Переклад ІноСМІ.ру
