Коли виникають несподівані кризи, люди схильні вважати, що нічого ніколи не буде таким же самим – саме такий висновок багато європейців зробили після анексії Криму до Росії. Чи мають вони рацію?
Хоча європейські лідери майже одностайно засудили дії Росії в Україні, оцінка загроз безпеці, які Росія представляє, широко варіюються. Польща і країни Балтії опинилися серед країн, які найбільш стурбовані поведінкою Росії, в той час як Чехія, Словаччина, Угорщина і Болгарія є більш обачними щодо прийняття конфронтаційного підходу. Таку позицію поділяють такі країни, як Іспанія та Португалія, котрі не покладаються на поставки російських енергоносіїв.
Ці різні підходи можна пояснити величезною відмінністю між історією європейських країн і стратегічними перспективами. Польща та Росія протягом століть вторгалися і окупували територію одна одної. Естонія, Латвія і Литва були радянськими республіками, для яких опозиція Росії була одним з основних елементів процесу відновлення. Для Латвії та Естонії з великими російськомовними меншинами, виправдання президентом Росії Володимиром Путіним анексії Криму – необхідність захищати етнічних родичів, яким нібито погрожували – викликає глибоко вкорінені занепокоєння у цих країн.
Звичайно, чехи, словаки та угорці – всі колишні радянські сателіти – також мають болісні спогади про Росію. Але їхня реакція на їхню складну історію полягала в тому, щоб залишатися в тіні і уникати позиції щодо основних міжнародних питань. Позначені своєю близькістю (якщо не уразливістю) до більш потужних сусідів, вони засвоїли політичну і стратегічну маргіналізацію.
І деякою мірою позиція цих країн відображає точне сприйняття європейської політики. Зрештою, позиція Європи відносно Росії буде визначатися чотирма великими державами: Німеччиною, великим промисловим та енергетичним партнером Росії; Великобританією, банкіром Росії; Францією, партнером по військовому співробітництву Росії; і Польщею, спонсором України.
Серед четвірки Німеччина на сьогоднішній день є найвпливовішою. Зменшуючи зв'язки з Німеччиною, Росія буде насправді розривати всі зв'язки з Заходом, тим самим прискорюючи свій власний занепад. Гірше того, національний занепад, швидше за все, буде зміцнювати, а не послаблювати хижі, шовіністичні тенденції путінського режиму.
Справа в тому, що Росія не є країною, що розвивається. Це держава-рантьє, яка живе за рахунок своїх обмежених природних ресурсів, і населенням, яке скорочується, не більше. Колишній президент Росії Дмитро Медведєв, здавалося, зрозумів це; з метою модернізації і диверсифікації російської економіки, він прагнув зміцнити двосторонні відносини з Німеччиною. Однак після повернення Путіна на посаду президента, цю ініціативу було відкладено.
Це не означає, що Путін зовсім не звертає уваги на значення Німеччини. Він визнає, що погрози замороження експорту енергії до сильної Німеччини, яка дуже залежить від російського газу, може привести до незворотної шкоди комерційної довіри до Росії й ослабити промисловість, яка складає основу її економіки.
Окрім того, такий крок може підвищити привабливість Ірану на європейському енергетичному ринку, створюючи небажану конкуренцію для Росії. Навіть без додавання експорту енергоносіїв до її дипломатичного арсеналу, Росія може зробити відповідні кроки, щоб пом'якшити цей ризик, заохочуючи Іран відкласти досягнення остаточної ядерної угоди з міжнародною спільнотою.
Позиція Великобританії щодо Росії є ще більш неоднозначною. Тоді як уряд прем'єр-міністра Девіда Кемерона рішуче виступає проти дій Росії в Україні, лондонський Сіті налаштований зберегти російських олігархів в якості клієнтів. Якщо напруженість в Україні продовжуватиме зростати, Кемерон, чиє перебування на посаді досі характеризується слабкістю і нерішучістю, буде змушений заявити про себе.
Зі свого боку, Франція пережила особливий поворот у відносинах з Росією. Історично Франція розглядала Росію як корисну противагу США. Але останніми роками Франція та Росія неодноразово були на протилежних сторонах в основних міжнародних питаннях, наприклад, Лівії, Сирії та Ірану, у той час як французькі інтереси стають у все більшу відповідність з інтересами Америки. Хоча Франція буде уникати непотрібної конфронтації з Росією, українська криза підкреслила кінець франко-російського союзу.
Роль Польщі в умовах нинішньої кризи трохи відрізняється. Вона відповідає за захист інтересів України, допомагаючи пом'якшити запал націоналістичних прихильників жорсткої лінії.
Очолювана цими чотирма державами, Європа зіткнеться з двома стратегічними випробуваннями. Перший стосується енергоресурсів. Зусилля зі скорочення залежності Європи від російських поставок поки що не принесли вражаючих результатів, хоча Європа знаходиться в дещо кращому становищі, ніж це було кілька років тому. Єдиний спосіб для забезпечення подальшого прогресу це – знаходження альтернативних ресурсів та створення єдиного енергетичного ринку. Хоча однієї російської загрози не буде достатньо, щоб повністю гармонізувати національні інтереси енергетичних, європейські лідери повинні скористатися можливістю, щоб наблизитися до цієї мети.
Другий тест стосується безпеки. Європа потребує послідовної доктрини, яка виходить за рамки існуючої Європейської стратегії безпеки. Складена в 2003 році, після початку війни в Іраку, вона включає в себе тільки слабкий оперативний зміст і серйозно не розглядає російський енергетичний ризик. У цьому криза також породжує можливість.
Але, швидше за все, стратегічний результат української кризи це не кінець інерції Європи; скоріше, це пожвавлення трансатлантичних зв'язків і Америка, недооцінивши важливість Європи, підтвердить відданість НАТО. Хоча для Європи було б краще зміцнити власний оборонний потенціал, посилені трансатлантичні відносини можуть запропонувати інші переваги. Наприклад, це може допомогти прискорити переговори щодо Партнерства трансатлантичної торгівлі та інвестицій.
Цілком може виявитися, що міжнародний порядок ніколи не буде таким самим у зв'язку з українською кризою. Питання тепер полягає в тому чи можуть європейські лідери гарантувати, що, яким би не був результат, це посилить європейську безпеку. Для цього першим кроком має стати єдиний підхід.
Проект Синдикат для «Дня», переклад Миколи СІРУКА, «День»
Закі ЛАЇДІ – професор міжнародних відносин в Інституті політичних студій у Парижі (Sciences Po). Автор книг - «Обмежені досягнення: зовнішня політика Обами» і Le reflux de l'Europe.
