Новий український прем’єр Віктор Янукович під час свого візиту в Брюссель розставив нові акценти в політиці своєї країни відносно Заходу: формально він не назвав метою вступ ні до ЄС, ні до НАТО, але говорив про «паузу», яку необхідно зробити на шляху до трансатлантичного союзу. Таким чином, що стосується вступу до НАТО, то Янукович повернувся до традиції невизначеного «чи будемо, чи не будемо» часів помаранчевої революції кінця 2004 року.
Янукович і його Партія регіонів скористалися тоді після своєї поразки на виборах не тільки фальсифікацією результатів і замахами, але й допомогою російського президента Путіна. Досі ця партія спирається на проросійський і антизахідний настрій східноукраїнського населення, переважну більшість якого складають працівники сталеливарних і гірничо-видобувних підприємств. Їм не властиве захоплення, із яким Президент Ющенко, один із лідерів помаранчевої революції, скеровується на Захід. Однак і могутні олігархи Східної України, спонсори Януковича, повністю не відмовляються від можливості мати зв’язки з Заходом, оскільки вбачають у цьому засіб трохи зменшити залежність від свого московського покровителя.
Перед поверненням Януковича, коли влада в Києві ще знаходилася в руках «помаранчевих» сил, міністр закордонних справ Тарасюк і міністр оборони Гриценко сподівалися форсувати процес вступу країни в НАТО. У Збройних силах України повним ходом ішов процес підгонки під натовські стандарти. Прийнятий згідно з Планом дій по підготовці до членства в НАТО (Nato — Ukraine Action Plan) План-мета НАТО — Україна (Annual Target Plans) став відображенням політики реформування, і Тарасюк був рішуче настроєний найближчими тижнями просити НАТО про перехід до наступної сходинки, до так званого Плану підготовки до вступу в НАТО (Membership Action Plan). Ця сходинка стала б явною ознакою швидкого вступу країни в Північноатлантичний альянс. Запрошення до такої програми, сподівалися українські західники, могло прозвучати на саміті НАТО в Ризі наприкінці листопада, й після двох років успішного проведення програми наприкінці 2008 року могла б з’явитися пропозиція про вступ.
Однак до цього моменту від такого сценарію розвитку подій практично нічого не залишилося. «Помаранчеві» міністри знаходяться ще під захистом Президента Ющенка, якому, згідно з Конституцією, підконтрольна зовнішня політика й оборона, однак вплив Президента щоразу стає непомітнішим після того, як літом він був змушений піти на коаліцію зі своїм колишнім ворогом номер один Віктором Януковичем. Його партійному блоку «Наша Україна» загрожує розвал, а авторитет самого Президента тане на очах. Одночасно з цим в останні тижні Янукович зайнятий створенням паралельних зовнішньополітичних й оборонно-політичних структур, які відтіснять відомства Тарасюка й Гриценка. Зовнішньополітичним радником Януковича став особистий ворог Тарасюка й колишній соратник президента Кучми, орієнтований на Москву Анатолій Орел. Крім того, український прем’єр створив Комітет зовнішньої та обороної політики та європейської інтеграції, який має право давати вказівки, що в обхід «помаранчевого» Президента та його людей забезпечить доступ до зовнішньої політики.
Коливання Януковича в політиці щодо НАТО були очевидні ще влітку. Під час ініційованих Росією протестів проти американських навчань у Криму у червні його партія не була на передовій, але водночас не відсторонювалася від подій. В Універсалі національної єдності — угоді, укладеній з Президентом Ющенком у серпні, яка принесла Януковичу більшість у парламенті, він погоджується як на довгострокову мету на зближення з НАТО, включаючи й референдум щодо приєднання, однак виступає проти Membership Action Plan, до якого прагне Ющенко. Прийняття закону, що дозволяє маневри із західними союзниками, його партія затягувала так довго, що американо-українські морські вчення Sea Breeze не відбулися. Але потім Партія регіонів дала свою згоду на проведення навчань, й у вересні мають відбутися маневри «Козацький степ», у яких візьмуть участь британські, польські й українські військовослужбовці.
Ця політика коливань стала відображенням українських інтересів батьківщини Януковича. Східна Україна з її важкою промисловістю говорить російською мовою, й через свої металургійні заводи й прокатні цехи прив’язана до російських енергетичних поставок. Її душа потребує близькості до Москви, а її печі — до російського газу. Але оскільки Росія володіє квазімонополією на найважливіші поставки газу, Україна, на думку команди Януковича, тільки тоді зможе сподіватися на дешеву енергію, якщо не викликатиме гнів президента Путіна надто поспішним зближенням із НАТО.
Одночасно з цим Янукович не збирається повністю відмовлятися від можливості інтеграції в західні структури. Доки існує програма щодо вступу до НАТО, Україна може сподіватися на люб’язність із боку Москви через тимчасову відмову від поспішного зближення з Північноатлантичним альянсом. Крім того, східноукраїнські олігархи хочуть дистанціюватися від Росії, оскільки хочуть будувати бізнес за своїми власними правилами, а не за тими, які диктує їм Кремль.
Відтягування часу вигідне для України. За оцінкою Всесвітнього банку, українська економіка виросте цього року на 5—6%. Чим довше вона зростатиме такими темпами, тим легше їй буде справитися з неминучим подорожчанням газу, але це тільки у тому випадку, якщо країна дійсно почне замінювати свою ризиковану неефективну систему промислового споживання газу на більш економічну. Чим пізніше виникне конфлікт із Росією (й подальша газова криза), тим краще для України. Безоглядне зближення з НАТО було б для Януковича надто ризикованим з погляду внутрішньої політики: своїх виборців, які мешкають у погано втеплених панельних будинках у степу, він може піддати ризику залишитися посеред зими без опалювання, а як альтернативу запропонувати лише непривабливий для багатьох українців і безсилий у газових питаннях Північноатлантичний альянс.
На Заході знають, що рано чи пізно ці коливання припиняться, й багато які вже налаштувалися на тривале очікування. У той час, як Америка ( з геостратегічних міркувань), а також нові члени НАТО зі Східної Європи (в пошуках союзників проти сусіда, який вселяє страх, тобто Росії) хочуть бачити Україну в НАТО як найшвидше, Німеччина й Франція налаштовані менш рішуче. Берлін хоче уникнути конфронтації з Москвою, й, крім того, там відомо, що НАТО в Україні зовсім не користується популярністю; згідно з результатами опитувань, лише 20% населення висловилися за вступ у Північноатлантичний альянс. Думка про те, щоб запропонувати членство партнеру, який у спірній ситуації не стане виконувати свої зобов’язання й із чиєю появою в Альянсі, можливо, виникнуть нові конфлікти, налаштовує уряд ФРН на скепсис. Більш прийнятною у зв’язку з цим виглядає інтеграція Києва в європейські структури в галузі політики безпеки й оборони. У цих сферах Україна змогла б зістикуватиcя із західною політикою безпеки, не спричиняючи при цьому сильного роздратування Росії. Що стосується НАТО, то тут позиція Німеччини не дуже відрізняється від позиції Януковича: виграти час — такий девіз.
