Склад Ради Безпеки ООН буде переформований 2015 року, але від цього у ньому мало що зміниться. Переможці Другої світової війни — США, Велика Британія, Франція, Росія і Китай — збережуть місця у VIP-ложі з правом вето. П’ять нових непостійних членів — Нова Зеландія, Іспанія, Ангола, Малайзія і Венесуела — увійдуть до Ради на два роки, змінивши Австралію, Люксембург, Руанду, Південну Корею й Аргентину, відповідно. П’ять місць, які залишилися, на трибунах ще рік посідатимуть Чад, Чилі, Йорданія, Литва та Нігерія.
Якщо не рахувати Нігерію, останнім найбільшим світовим гравцям XXI сторіччя, у тому числі Бразилії, Німеччині, Індії, Японії та Південній Африці, квитки не дістануться. Усі спроби реформувати структуру Ради Безпеки (наприклад, скасувати заборону на негайне переобрання непостійних членів, що дозволило б їм безперервно працювати у Раді, отримавши щось подібне до неформального постійного членства) блокуються.
Перебудова Ради Безпеки (РБ), здатна гарантувати місце за столом найвпливовішим державам, — не найбільш термінова реформа, але як і раніше одна з найважливіших. Нинішній статус РБ як вищої інстанції у питаннях миру та глобальної безпеки не може вважатися само собою зрозумілим. Якщо Рада і далі виглядатиме так, як зараз, то років через 15 (у кращому разі) її авторитет і мандат довіри до неї у більшій частині світу знизиться до небезпечного рівня. Це лише питання часу.
Першочергове завдання полягає у тому, щоб знайти нові способи підвищити глобальну репутацію РБ. Виклики, які стоять перед Радою, давно не були такими гострими, як сьогодні. Декілька десятиліть ми не зіштовхувалися з такою кількістю криз у такій великій кількості місць та стількома випадками порушення міжнародного гуманітарного права і прав людини, з такою великою кількістю людей, які стали біженцями в результаті конфліктів.
Відповідаючи на ці виклики, Рада Безпеки не завжди діяла так уже й погано. Вона успішно змусила Сирію здати хімічну зброю і санкціонувала гуманітарну допомогу країні без згоди її властей. РБ санкціонувала використання більшої кількості миротворців, ніж будь-коли раніше, причому з ширшими мандатами для захисту цивільного населення. Рада зберегла режими санкцій, які виявилися ефективними, і передала декілька справ до Міжнародного кримінального суду в Гаазі.
Вона зупинила бійню, яка насувалася, у Лівії 2011 року, домовившись (принаймні, на початковому етапі), що погоджений світовою спільнотою правовий принцип «Обов’язок захищати» виправдовує військове втручання. Рада рішуче відреагувала на кризу, викликану епідемією еболи, і прийняла декілька важливих антитерористичних резолюцій. Помітні поліпшення сталися в тому, що стосується практики використання ширших консультацій, а також відвертості обговорення проблем.
Проте, питання безпеки населення різко загострилися в багатьох регіонах Африки та Західної Азії. А Рада стала дуже часто самоусуватися від вирішення найбільш серйозних проблем безпеки і прав людини, оскільки її стримують установки «реальної політики» (Realpolitik), застаріле мислення, боязкість, інституційні обмеження та неадекватні ресурси. У недавніх, найтривожніших кризах — Україна, сектор Газа, Сирія, Ірак — РБ виявилася майже повністю паралізованою.
Для відновлення та розширення авторитету Ради Безпеки в даний час слід сфокусуватися на змінах, які не вимагають внесення поправок до Статуту ООН. Хорошою стартовою точкою може стати активніше впровадження наявного успішного досвіду; виняткові випадки повинні перетворитися на норму. Рада може діяти результативно. Це було доведено на прикладі історії з сирійською хімічною зброєю, коли були встановлені чіткі вимоги й однозначні терміни їх виконання, введені механізми активного моніторингу та регулярної звітності, визначені наслідки недотримання взятих зобов’язань.
Замість риторики РБ слід зосередитися на стандартних процедурах запобігання конфліктам і кризам за допомогою покращених механізмів раннього попередження й інформування. РБ слід визнати, що одним із її базових завдань є попередження масових порушень прав людини і реагування на ці порушення. Рада повинна допомогти генеральному секретареві ООН позбавиться зайвих побоювань із приводу активного застосовування ваговитих повноважень, даних йому статтею 99 Статуту ООН, — права виносити на обговорення СБ ООН питання за власним розсудом.
Зараз з’явилася гостра необхідність у відновленні консенсусу з приводу того, як саме треба діяти у разі масових злочинів, настільки тяжких, що можливо потрібне військове втручання. Мають бути прийняті зусилля з подолання негативного ставлення, що все ще зберігається щодо США, Великобританії та Франції (що в значній мірі пояснює параліч у сирійському питанні) через те, що вони свідомо розширили без схвалення РБ ООН свій вузький мандат на захист цивільного населення в Лівії до повномасштабної операції щодо зміни режиму. Рішенням може стати одна з варіацій концепції «Відповідальність під час захисту», запропонованою вперше Бразилією (Китай і Росія неформально її схвалюють). Її сутність у проведенні постійного моніторингу в тій чи іншій формі та регулярних перевірках дотримання мандатів ООН.
Франція запропонувала по-справжньому радикальну зміну: постійні члени РБ, принаймні, у тих випадках, коли не зачіпаються їх життєво важливі національні інтереси, відмовляються від права вето, якщо масові злочини підтверджені офіційно, наприклад, генеральним секретарем ООН. Але прийняти цю пропозицію буде непросто. Хоча Великобританія виразила готовність її розглянути, Росія відкрито виступила проти. Китай відмовчується, а Сполучені Штати без зайвого шуму, але також її не підтримують.
Подібна реакція ще раз свідчить, що головні зміни, необхідні Раді Безпеки, повинні відбутися у менталітеті його постійних членів. Їм треба пригадати про свою величезну відповідальність перед усім світом, про те, що їхній першочерговий обов’язок полягає у пошуку підґрунтяhttp://webmail.meta.ua/download.php?absolute_dl=true&passed_id=4524&mail... для співпраці, і що всякому терпінню до неприкритого переслідування вузьких корисливих інтересів є межа. Якщо ці країни не почнуть грати краще, авторитет РБ поступово нівелюється. Рада Безпеки ООН зіткнеться з реальною загрозою маргіналізації та скочування назад, до безсилля часів холодної війни.
Проект Синдикат для «Дня»
Гарет ЕВАНС — колишній міністр закордонних справ Австралії (1988—1996) і почесний президент Міжнародної кризової групи (2000—2009). Зараз — ректор Австралійського національного університету.
