У середовищі тих, хто передбачав, що прихід до влади Віктора Ющенка не викличе ні економічних, ні політичних корінних перетворень у країні, розчарування десятків тисяч киян, про яке говорять усі, хто приїжджає останнім часом з української столиці, рішуче переважає інтелектуальне задоволення від того, що вони таки мали рацію. Насправді не зовсім мали рацію навіть «реалісти» на зразок мене. Ми не очікували, що все зірветься так швидко.
У цілому, в понеділок (ця подія відбулася вчора. — Ред.), коли Президент України приїде до Лондона і отримає з рук королеви премію громадської організації Chatham House, для своїх прихильників він уже не буде героєм, як це було ще дев’ять місяців тому. Фактично премію присуджено Ющенку головним чином за те, що весь той час, поки країна балансувала між Росією та Заходом, йому якось вдавалося зберігати в ній мир. Його нагороджують не за досягнення всередині країни — тут якраз пишатися особливо нічим. Ющенко став таким же дітищем радянської системи, як і колишній президент Радянського Союзу Михайло Горбачов — він набагато популярніший за кордоном, ніж у себе вдома.
Список обвинувачень на адресу революціонерів справді великий. Коаліція, яка взимку минулого року організувала масові акції протесту і на цій хвилі виграла вибори, у вересні зі скандалом розпалася. Головні її фігури звинувачували один одного в корупції. Зріс рівень інфляції, при цьому темпи зростання впали наполовину. Ніхто так і не виконав обіцянок переглянути підсумки шахрайської приватизації 90-х років. При цьому, якби суперечки в українському керівництві торкалися серйозних політичних питань, то вони, може, й не так серйозно зашкодили б іміджу України — адже при визначенні майбутнього напряму та швидкості реформ країна справді стоїть перед необхідністю робити часто болючий вибір. Однак скандал, що призвів у результаті до відставки прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, «героїні зимових барикад», був ні чим іншим як банальною сваркою між олігархами — тобто сталося саме те, що минулого року передбачали скептики.
Багато хто з тих, які свого часу йшли за Ющенком у перших рядах, робили це не тому, що так уже хотіли розвитку демократії — вони просто прагнули відірвати собі шматок пирога, який залишився після Радянського Союзу. Кульмінація урядової кризи припала якраз на конфлікт навколо великого і прибуткового заводу феросплавів у Нікополі, свого часу захопленого Віктором Пінчуком, зятем попередника Ющенка Леоніда Кучми, а потім, після кількох судових тяжб з винесенням діаметрально протилежних рішень, він дістався одному з олігархів, яким була покровителькою Тимошенко, — між іншим, яка сама закінчила ранній період приватизації з прибутком у мільйони доларів. Лунали обвинувачення щодо тиску на суддів. Крім усього іншого, боротьба розгорнулася між Тимошенко як прем’єр-міністром та другом Ющенка, магнатом Петром Порошенком, призначеним секретарем Ради національної безпеки та оборони.
На майданчик для олігархічних розбирань перетворився й український парламент. Цього літа Дмитро Видрін, директор київського Інституту європейської інтеграції та розвитку, так охарактеризував ситуацію в законодавчому органі:
— Якщо подивитися на те, що відбувається в парламенті, то бачиш надмірну кількість фракцій, на які все ще впливає великий бізнес. Влада не забезпечила досить серйозних реформ, які могли б обірвати ці зв’язки.
Інакше кажучи, за Ющенка Україна залишається такою самою, якою була, коли він прийшов до влади — з псевдодемократичним суспільством і псевдоринковою економікою, у якій правила ділової конкуренції так само непрозорі, несправедливі і нечесні, як і правила політичної боротьби. Доступ до влади мають лише нувориші з числа управлінської еліти радянських часів. У списку найбільш корумпованих країн, складеному організацією Transparency International, Україна стоїть навіть на кілька позицій вище, ніж Росія.
Провести перетворення в системі такого типу, звичайно, нелегко, але Ющенко зовсім нічого не зробив, щоб хоч якось облагородити цей страшний клімат. Жодного олігарха не звинуватили в податкових або інших злочинах і не посадили за це у в’язницю. Готовий на все заради того, щоб отримати парламентську більшість і провести через парламент свою кандидатуру на посаду нового прем’єр-міністра, Ющенко підписав меморандум про взаєморозуміння навіть з Віктором Януковичем, якого сам же переміг у грудні минулого року на виборах, звинувативши його в підтасовуванні результатів голосування у перших двох турах.
Тоді виборний обман був головною причиною, яка викликала акції протесту. Сотні тисяч людей, які бажали приєднатися до європейських демократичних стандартів, переконали себе самих у тому, що тепер ці стандарти у них є. Недивно, що тепер у їхніх очах електоральна мораль людини, яку вони самі ж і обрали, виглядає аж ніяк не кращою, ніж поведінка Януковича — в одному з пунктів меморандуму Ющенко пообіцяв своєму колишньому противнику не переслідувати його обвинуваченнями у виборному підтасовуванні.
Не досяг Ющенко жодних серйозних зрушень і у справі, яку він свого часу називав лакмусовим папірцем демократії — у справі Георгія Гонгадзе, журналіста, який займався розслідуваннями, якому у 2000 році відрубали голову. Підозрювані у скоєнні цього вбивства, троє поліцейських, затримані і сидять за гратами, але справа ніяк не доходить до суду. Ті ж високопоставлені чиновники кучмівської епохи, яких звинувачують у тому, що це вбивство було скоєне за їхнім наказом, і які досі сприяють зміцненню влади Ющенка, досі знаходяться на свободі.
Другим показником істинності української демократії був план, згідно з яким наступного року повноваження президента будуть урізані на користь парламенту, і парламенту буде віддано право призначати прем’єр-міністра. Про це було заявлено взимку минулого року в рамках компромісної угоди, після якої й припинилося протистояння на вулицях. Чи дозволить Президент виконати цей план, враховуючи, що, по-перше, парламентські вибори будуть у березні, по-друге, Тимошенко, яка тепер перейшла в опозицію до Ющенка, має серйозні шанси на отримання більшості, і по-третє, сам він як Президент після виборів контролюватиме лише питання оборони та зовнішньої політики?
До речі, про зовнішню політику. Власті західних країн, які напряму або по каналах громадянського суспільства надавали помаранчевій революції фінансову та іншу підтримку, вітали перемогу Ющенка, оскільки це був удар нижче пояса Росії і, за висловом Адріана Каратницького з американської неурядової організації Freedom House, «сейсмічний зсув у бік Заходу в геополітиці регіону». Українці розраховували на полегшене входження до ЄС, але об’єднана Європа не відкрила своїх дверей ні на йоту.
Щодо відносин з Москвою, то тут Ющенко повів себе прагматично. Він знає, що з Росії йому доведеться імпортувати газ, поле для маневру у України досить обмежене, а його новий прем’єр-міністр, до якого, на відміну від Тимошенко, у Москві досить спокійне ставлення, заявляє, що Київ не хоче ослабляти зв’язки зі своїм східним сусідом.
Головне питання, яке викликає суперечки в Україні відтоді, як Ющенко прийшов до влади, — відносини з НАТО. До кінця свого президентського строку Кучма виступив проти приєднання України до цієї організації, в чому його підтримав Янукович. Ющенко ж обрав протилежну позицію, яка й забезпечила йому прихильність Вашингтона. Однак, згідно з результатами опитування громадської думки, більшість жителів України, хоч і підтримують ідею вступу до ЄС, налаштовані проти вступу до НАТО як кроку потенційно дестабілізуючого і непотрібного.
Чи зупинить Ющенко підготовку до вступу в НАТО чи продовжить, з тим що українців треба ще переконувати, щоб вони правильно оцінили переваги Альянсу? Ось і ще один тест, який покаже, чи справді ті, хто піднявся на хвилі романтичного афекту помаранчевої революції, настільки демократи, наскільки це здавалося минулого року.
