Вже протягом багатьох десятиліть Канада залишається «енциклопедичним» прикладом держави з офіційно закріпленим статусом двомовності. Проте питання співіснування двох державних мов у одній країні далеко не таке просте, яким воно могло б здатися на перший погляд. У цьому випадку також хибною є думка, що проблема канадського білінгвізму обмежується загальноприйнятим уявленням про те, що лише провінція Квебек споконвіку була французькою, і саме через примхи історичних обставин та завдяки компактному розселенню вихідців з материкової Франції вона наразі стала єдиною цитаделлю функціонування французької мови у Північній Америці, — тоді як решта Канади є винятково англомовною. Насправді за канадським білінгвізмом криється кілька століть досить суперечливої історії, а процеси «уживання» двох надзвичайно різних етносів — англоканадського та франкоканадського — на одній території та захисту природного права кожного вільно використовувати власну мову та зберігати надбання своєї національної культури наштовхувалися на багато «підводних каменів», які стають очевидними лише при детальному погляді в історію цієї північноамериканської країни.
ТРОХИ ІСТОРІЇ
Якщо не враховувати дослідження берегів сучасної Канади вікінгами близько 1000 року, європейське освоєння території цієї країни розпочалося у XVI столітті. Характерно, що, хоча англійці і з’явилися першими біля берегів Ньюфаундленда у 1497 році і майже ціле століття використовували прибережні води для рибних промислів, колонізувати територію Канади у класичному значенні цього слова вони тоді не збиралися. Саме французькі поселенці з материкової Франції першими приїхали в Канаду на постійне місце проживання і, заснувавши у 1605 році місто Порт Роял, а в 1608 — Квебек, започаткували створення тодішньої Нової Франції. Їм знадобилося небагато часу для того, щоб поширитися на величезній території, яка охоплювала східну частину Канади і простягалася вузькою смугою через всю територію США аж до сучасного штату Луїзіана. Поширивши свій вплив на вражаюче великий простір, тим не менше, франкомовне населення значно поступалося англійцям у своїй кількості. Наприклад, на території, яка в кілька разів перевищувала площу сучасної України, у XVII столітті проживало лише близько п’ятдесяти тисяч осіб. Не дивно, що британська корона, яка в той час контролювала кілька колоній вздовж східного узбережжя сучасних Сполучених Штатів, зацікавилася своїми малочисельними північними сусідами і перенесла традиційне суперництво «Англія—Франція» з європейського на північноамериканський континент.
Після серії воєн усередині XVIII століття англійцям вдалося підпорядкувати ті канадські землі, які були населені переважно французами. Однак відразу виникло питання, яку політику використовувати стосовно народу, який розмовляє іншою мовою (французькою, а не англійською), сповідує іншу релігію (католицизм, а не англіканство) і вже кілька століть користується іншою правовою системою (цивільним, а не звичаєвим правом). Тим не менше англійці знайшли відразу кілька відповідей на одне запитання. По-перше, тисячі франкофонів з колонії Акадія було депортовано (чим не аналогія з примусовим переселенням українців та інших національностей до Сибіру чи на Далекий Схід у царській Росії чи в Радянському Союзі) до Луїзіани та материкової Франції. По-друге, після кількох десятиліть жорсткої мовної політики, яку провадили англійці, у 1774 році було прийнято Квебекський акт, який визнавав виняткове право цієї франкомовної провінції на використання цивільного права і сповідування католицької віри. Ще однією поступкою англомовного населення можна вважати закріплення Конституційним актом 1867 року за членами парламенту права вести дебати французькою мовою на рівні з англійською.
Остаточно питання рівноправного функціонування англійської та французької мов сформувалося у 60-х роках XXстоліття після Тихої революції у Квебеку. Саме тоді за розпорядженням уряду розпочала роботу Комісія по двомовності й двокультурності, внаслідок роботи якої було проголошено Акт офіційних мов, що передбачав визнання двомовності Канади на федеральному рівні та використання французької та англійської мов у всіх федеральних інституціях. На провінційному рівні проте єдиною двомовною провінцією залишається Новий Брансвік. Французька є єдиною офіційною мовою Квебеку, тоді як інші провінції є виключно англомовними.
ПОЗИЦІЯ УРЯДУ
Саме 60-ті роки XX століття стали переломною віхою в сучасній історії Канади, коли сформувалася офіційна позиція влади щодо двомовності. Відтоді політика канадського уряду зводилася до єдиноправильного постулату: необхідно підтримувати білінгвізм серед населення, щоб завадити формуванню двох анклавів: франкомовного та англомовного — і, як наслідок, не допустити поглиблення розбіжностей між англофонами та франкофонами на території їхнього компактного розселення, що в перспективі могло б спричинити відокремлення Квебеку від решти Канади. Підтримка білінгвізму як така не має на меті заохотити канадців у рівних кількостях спілкуватися обома мовами чи творити якийсь новий франко-англійський суржик. Насправді федеральний уряд намагається забезпечити рівні умови для функціонування англійської мови на території Квебеку і навпаки — французької мови — на решті території Канади. Для цього у англомовних провінціях створюються школи з поглибленим вивченням французької, функціонує громадське франкомовне телебачення (Radio Canada), у федеральних інституціях працюють держслужбовці, які розуміють французьку і можуть спілкуватися з громадянами, які до них звертаються обома офіційними мовами. Аналогічні заходи здійснюються для того, щоб на федеральному рівні захистити мовні права англофонів у Квебеку. Подібна політика вже дає свої результати, оскільки, згідно з дослідженням канадського політолога Джея Макаренка, на сьогодні 74% англофонів та 93% франкофонів хотіли б, щоб їхні діти вивчали другу державну мову у школі. Причина проста — знання двох офіційних мов відкриває перед молодими канадцями значні перспективи для працевлаштування у сфері держуправління та мас-медіа і підвищує їхню конкурентноспроможність на ринку праці загалом.
Однак існує інший погляд на питання двомовності у Канаді, який є діаметрально протилежним до позиції федерального уряду. Деякі мешканці провінцій, де частка франкофонів є мізерною (на рівні двох— трьох відсотків і менше), виступають проти того, що десятки мільйонів доларів з федерального бюджету (тобто з кишень платників податків) щороку використовуються для забезпечення формальної рівноправності двох мов на територіях, де французькою мало хто й спілкується.
З іншого боку, проти ідеї двомовності виступають сепаратистські політичні сили всередині провінції Квебек (до речі, у свій час вони очолювали провінційний уряд і у 90-х роках навіть ініціювали проведення референдуму щодо відокремлення Квебеку, проте не змогли отримати необхідну більшість). Головним аргументом сепаратистів у цьому питанні є підкреслення виняткової ролі Квебеку як єдиного форпосту використання французької мови у Північній Америці. Характерно, що подібні заяви надзвичайно болісно сприймаються франкомовним населенням, що проживає за межами Квебеку, оскільки відокремлення цієї провінції для них означатиме неминучу культурну та мовну асиміляцію під тиском англомовної більшості.
НЕОЧІКУВАНІ ПАРАЛЕЛІ
Говорячи про мовне питання у Канаді та в Україні, можна знайти багато спільних рис, які часто чомусь трактуються у трохи незвичному світлі. Наприклад, піднімаючи питання двомовності в Україні та необхідності урівноваження у правах російської та української мов, згадують про канадський білінгвізм, за якого друга за кількістю користувачів мова має офіційно закріплений статус державної. Однак, якщо проводити об’єктивні паралелі, у становищі французької мови в Канаді опиниться не російська, як чомусь звикли вважати, а саме українська мова. Подібні висновки можна зробити на основі кількох порівнянь.
По-перше, переселенці з Франції першими з’явилися на території Канади (відповідно, саме українці, а не росіяни першими заселили Лівобережжя та Слобожанщину), однак з часом контроль над їхніми територіями здобули англійці.
По-друге, франкомовне населення в Канаді пройшло через різні випробування: і депортації, і заборону вільно використовувати рідну мову, і часткову етнічну дискримінацію (свого часу франкофонів навіть називали «білими неграми Північної Америки»). Більшість цих заходів є знайомими також і українцям, які за свою історію входили у склад не однієї імперії і випробували на собі не одну імперську мовну політику. Знадобилося кілька століть, щоб франкомовне та англомовне населення отримало рівні права, і франкофони змогли вільно використовувати свою мову у всіх сферах життя. Аналогічно: шлях до вільного функціонування української мови в Україні також був нелегким та історично тривалим.
Третьою схожою рисою між двома країнами є значний ризик витіснення однієї мови іншою в Україні та Канаді. На сьогодні завдяки жорсткій мовній політиці по захисту французької мови в Квебеку та заохочення імміграції з колишніх колоній Франції частка франкомовного населення стабілізувалася на рівні 22-х відсотків (дані перепису 2006 року). Однак, враховуючи значний мовний та культурний вплив решти провінцій Канади та такого могутнього сусіда, як США, у яких телебачення, кіноіндустрія, провідні засоби масової інформації є англомовними, франкофони за межами Квебеку перебувають у зоні ризику поступової, проте невідворотної асиміляції. Подібно і в Україні існує нерівне співвідношення російськомовного й україномовного інформаційно-розважального продукту, що пояснюється наявністю величезного медіаринку на території нашого північного сусіда. В українських реаліях це також є одним з важливих факторів, який підживлює спекуляції на тему мовного питання в Україні й впливає на мовний простір в державі загалом.
Якщо врахувати наведені приклади, то стає очевидним, що у будь-якій із країн: чи то в Канаді, чи в Україні — до мовного питання необхідно підходити надзвичайно виважено і з поглядом «на перспективу». Франкофони в Канаді вважають, що, якщо французька мова зникне в Квебеку, вона зникне взагалі з північноамериканського континенту. Якщо говорити про нашу державу, зникнення української мови в Україні спричинить її зникнення у світі загалом. У міжнародному законодавстві існують цілі хартії, покликані захищати регіональні мови та гарантувати національним меншинам право на використання власної мови. Та у випадку з Україною слід мати на увазі, що, намагаючись захистити мовні права однієї національної меншини, можна мимохіть втратити мовну та культурну ідентичність корінної нації.
