Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Катинь-2

20 квітня, 2010 - 00:00
ВІКТОР ЮЩЕНКО ПЕРЕКОНАНИЙ, ЩО ПОЛЬЩА ТА ОБ’ЄДНАНА ЄВРОПА ВТРАТИЛИ В ОСОБІ ЛЕХА КАЧИНЬСЬКОГО «ПОЛЬСЬКОГО РЕЙГАНА» / ФОТО З САЙТУ GETTYIMAGES/FOTOBANK

Стіна Посольства Польщі завалена квітами. По телевізору в прайм-таймі пустили «Катинь». У Росії оголошено національний траур, Путін особисто в наметі віддає розпорядження з відправки тіл, і на сайті Медведєва — співчуття польською мовою. Мені вперше за багато років не соромно за свою країну. Якби ми поводилися так завжди, не було б ні серпневої війни, ні «газової», ні Катині-2, і Росія користувалася б серед своїх колишніх колоній тією ж пошаною, що й Британська імперія.

Уявімо собі, що незадовго до українських президентських виборів, аби остаточно добити непопулярного й безпорадного Ющенка, прем’єр Путін вирішив вибити з його рук головний козир, його особисту тему — Голодомор. І визнав особисту відповідальність Сталіна за Голодомор... перед прем’єром Тимошенко.

І ці двоє за три дні до вікопомної дати прилетіли в священні для Голодомору місця. А Ющенка не запросили, бо, власне, це й була мета: добити рейтинг Ющенка. Виставити його бездарним націоналістом, який не вміє домовлятися. Й оскільки аеродром, на який прилетіли прем’єри, був військовий і дохлий, то на нього для забезпечення нормальної посадки Путіна навіть завезли устаткування.

І всі газети написали, що Путін покаявся за Голодомор. А потім, опісля декількох днів, на те саме летовище, уже спорожніле, прилетів смішний, нікому не потрібний президент Ющенко, якого прем’єри не запросили з собою, хоча Голодомор — це його особиста, болюча тема.

І тут Ющенків літак розбився.

Уявили? Ось це й сталося: тільки не з Україною, а з Польщею. (Про те, що для забезпечення безпеки посадки Путіна й Туска на аеродром щось завозили, і потім, ясна річ, відвезли — це промайнуло єдиний поки що раз у прямому ефірі «Эха Москвы» від льотчика, який подзвонив.)

Відносини між Росією і Польщею — двома слов’янськими націями, одна з яких програла битву за гегемонію завдяки своїй анархії, а інша розчавила першу завдяки самодержавству — останні років триста надзвичайно кепські. Російська влада поляків різала, вішала, засилала до Сибіру й переманювала на свій бік. Була лише одна річ, яку російська влада не робила: вона поляків не ненавиділа.

Народи ніколи не ненавидять тих, кого вони підкорили. Вони ненавидять тоді, коли підкорили їх.

Усе змінилося з Путіним: у діях Кремля все очевиднішою стала тема якоїсь дрібної, капосної ненависті до колишніх колоній. До Польщі, Грузії, України. 4 листопада — вкрай сумнівну дату, коли поляків нібито вигнали з московського Кремля, раптом, майже через чотириста років опісля давно забутої події, було оголошено загальнонаціональним святом, та ще не будь-яким, а, в найкращих традиціях лицемірства, Днем примирення й злагоди.

Потім був неприємний випадок із побиттям польськими бешкетниками дітей російських дипломатів. Було таке враження, що в Кремлі переплутали значення слова «імперія». Імперія — це коли Суворов топить передмістя Варшави в крові. А коли спеціально навчені люди б’ють дипломатів на московських вулицях — це не імперія. Це шпана.

Але, звичайно ж, найголовнішим питанням у відносинах двох країн залишалася Катинь. Російська влада поводилася з родичами загиблих поляків так само нахабно, як із родичами лікарів, що їх роздавив віце-президент ЛУКОЙЛу на Ленінському проспекті.

2006-го Головна військова прокуратура відмовила родичам розстріляних і навіть відмовилася скерувати до суду матеріали справи, заявивши, що більшість із 183-х томів мають гриф «таємно». У жовтні 2008-го їм відмовив Хамовницький суд, а в січні 2009-го — Верховний суд РФ. Тоді родичі звернулися до Страсбурга, і Головна військова прокуратура прислала туди абсолютно дивовижний папір, з якого виходило, що їй, прокуратурі, ще ніхто не довів, що в Катині колись когось розстрілювали. («Виявилося неможливим отримати інформацію відносно виконання рішення по розстрілу конкретних осіб, оскільки всі записи було знищено й відновити їх неможливо».)

Паралельно з цим підконтрольні Кремлю ЗМІ вели наступ по двох напрямах. Російським читачам навіювали, що, по-перше, питання про те, хто розстріляв поляків, «ще відкрите», закликали не «вішати ярликів» і «розпочати серйозну дискусію» на тему, хто ж, мовляв, усе-таки розстріляв польських офіцерів, Сталін чи Гітлер. По-друге, піарники Кремля наполягали, що Катинь — це історична відплата за червоноармійців, замордованих у таборах військовополонених після війни з «білополяками».

В інтерв’ю Наталії Нарочницької «Комсомольській правді», яке було опубліковане напередодні візиту Путіна до Польщі й викликало в Польщі небувалий скандал, було навіть сказано, що ці табори послужили для німців прототипом концтабору. Тобто, по-перше, ми поляків не вбивали, по-друге, було за що.

І раптом, навесні 2010-го, усе це, як по команді, закінчилося. По телевізору замість Нарочницької показали «Катинь» Вайди, а Путін поїхав до Катині разом із Дональдом Туском.

Що сталося?

Відповідь на це питання легко дасть той, хто прочитає The Wall Street Journal від 8 квітня 2010 року — тобто наступного дня після відвідин Путіним і Туском Катині.

«Уся газова промисловість Польщі і спецпредставник США з питань енергетики зібралися на конференцію по сланцевому газу, спонсорами якої виступили Chevron, ExxonMobil і Halliburton. Газові гіганти США почнуть розвідувальне буріння сланцевого газу в Польщі в найближчі декілька тижнів. У разі їхнього успіху енергетика Польщі, її екологічні проблеми й навіть зовнішня політика можуть цілковито змінитися».

Ось, власне, відповідь на питання. Уся нова імперська політика Росії будувалася на тому, що в нас є наш мирний Газпром, і ми трубу нашого мирного газопроводу встромимо полякам в те саме місце, що й українцям.

А навесні 2010-го в Кремлі різко зрозуміли, що сланцевий газ поклав край мирному газопроводу й що коли не вжити заходів, то, можливо, це Польща експортуватиме газ до Європи. І що керівництво Польщі треба терміново переманювати на свій бік, адже питання про видобуток сланцевого газу в Польщі — зрозуміло, політичне й надто вже залежить від того, яка партія виграє наступні вибори.

«Право і справедливість» Леха Качиньського, затятого націоналіста, популіста, антикомуніста, людини, для якої Катинь — його особистий біль і який на кожні роковини особисто приїжджає до Катині з приватним візитом. Або «Цивільна платформа» Дональда Туска, раціонального прагматика, який готовий дружити з усіма, окрім, зрозуміло, президента Качиньського, — тому що ці двоє один з одним навіть не розмовляють.

І за три дні до дня пам’яті жертов Катині два прем’єри — Путін і Туск — поїхали до Катині. Вони приїхали спеціально за три дні, щоб не запрошувати президента Качиньського й мати змогу його випередити.

І там Путін перед камерами укляк. І світ був такий приголомшений, що жодні західні ЗМІ не відзначили його маленької обмовки щодо радянських червоноармійців, закатованих у польському полоні (я зі своїми друзями заклалася, що Путін не зможе без цієї обмовки).

А через три дні, у справжній день Пам’яті, прилетів польський президент Качиньський — непопулярний, відчайдушний націоналіст, який, за опитуваннями, програвав на президентських виборах у другому турі будь-якому кандидатові. Він узяв із собою всю польську еліту, сподіваючись перебити своїм приватним візитом відвідини ненависного йому Туска до зненависного йому Путіна, і він розумів, що його візит не матиме жодного ефекту: ці двоє вже відпіарилися.

І коли йому сказали «туман», він, звісно, віддав наказ сідати. Тому що був уже такий випадок, коли під час російсько-грузинської війни президент Польщі полетів, разом із президентами України, Естонії і Литви на борту, до Тбілісі, а йому сказали, що росіяни можуть збити літак і треба сідати в Азербайджані.

І тоді президент Польщі прийняв рішення, гідне президента: він наказав сідати в Тбілісі. А командир судна прийняв рішення, гідне командира судна: він посадив літак у Баку. Тоді Качиньський виступив на мітингу в Тбілісі і заявив: «Сьогодні Грузія, завтра — Україна, післязавтра держави Прибалтики і, можливо, моя країна». Тоді польський МЗС заявив, що це «особиста думка» президента Качиньського. Тоді прем’єр Туск, на всі розумні закони якого Качиньський на той час накладав «вето», нагородив пілота за посадку в Баку.

І вранці 10 квітня, знаючи, що в Росії його не хочуть бачити, президент Польщі не міг не наказати посадити літак. Це було не самодурство, не панські забаганки: це в Росії п’яні повпреди розбиваються, стріляючи з вертольота по гірських баранах. Це був підсумок усього, що антикомуніст, націоналіст, новий Костюшко, новий Сікорський, людина, в якій пульсували розділи Польщі 1772-го, 1793-го, 1795-го і 1939-го, повстання 1794-го, 1830-го і 1863-го, пакт Молотова-Ріббентропа, Катинь, Варшавське повстання, «Солідарність» — президент Польщі Лех Качиньський думав про Росію.

Не вірив Качиньський ні в який туман. «Туман» для нього був усього лише політичним прийомом Путіна, який напередодні польських виборів укладає союз із Туском, як Катерина наймала Браницького або Потоцького — серед поляків, які чубляться поміж собою, — завжди вистачало тих, що бажають одержати від Росії чин генерала від інфантерії.

А туман був просто туман. Інколи туман буває просто туманом. Земля там проклята.

Юлія ЛАТИНІНА, www.ej.ru, 13 квітня 2010
Газета: