Якось так виходить, що обговорення пекучих проблем інших країн неодмінно або прямо виходить на українську тематику, або викликає чимало алюзій із вітчизняними подіями. От і зараз: Юрій Райхель у статті «Вибори замість референдуму. Назарбаєв хоче уникнути єгипетського варіанта» («День» № 21, 8 лютого 2011 р.) описує ситуацію в Казахстані напередодні виборів (точніше, чергових перевиборів) її президента і, порівнюючи цю ситуацію із тим, що діється впродовж останнього часу на Близькому Сході й у Магрибі, доходить висновку: «Схоже, що лише король Йорданії серйозно стурбований діалогом з опозицією для обговорення реформування країни. Назарбаєв же вирішив зміцнити свою владу через дострокові вибори і з опозицією і надалі не рахуватися. Так само діють російська й українська влада. Чекають своїх майданів або площі Тахрір?..» За майже місяць, що минув від написання статті, дещо змінилося — уже не тільки король Йорданії перейнявся діалогом з опозицією і не тільки Назарбаєв відкидає такий діалог, — але навряд чи автор переглядатиме свої погляди та оцінки, серед інших і щодо Казахстану та України. І до цих оцінок варто дослухатися. Бо ж, за Райхелем, головною проблемою Республіки Казахстан «є не економічний стан, а корупція й авторитаризм. Ось тут і є найсерйозніша небезпека для режиму Назарбаєва. Її потрібно розв’язувати, дати країні економічну свободу й закріпити її політичною. Судячи з усього, саме це ніхто не збирається робити. Навпаки, черговим обранням з результатами радянського зразка передбачається зміцнити статус-кво. Або підсилити тиск на опозицію».
Такі висновки й оцінки викликали заперечення з боку завідувача кафедри історії Кримського інженерно-педагогічного університету Рефіка Куртсеїтова («Назарбаєв і вибори. Чи збудуться прогнози Юрія Райхеля, або Казахстан — це не Єгипет?», «День» №34-35, 25 лютого 2011 р.). Цей автор, який походить із депортованої до Казахстану кримськотатарської родини і навчався за часів перебудови в Алмати, дає надзвичайно високу оцінку діяльності глави Республіки Казахстан, порівнює його з українськими діячами («за характером він середній між першим президентом України Л. Кравчуком та Є. Марчуком»), підкреслює, що тільки завдяки цій діяльності молода держава має стабільність і наголошує: «У відповідь на прогнози Юрія Райхеля можу сказати, що єгипетський варіант у Казахстані не пройде, умови дуже різні, хіба що, звичайно, оточення президента «вже надто сильно постарається». Майбутні президентські вибори будуть за Нурсултаном Абішевичем Назарбаєвим і стануть оцінкою його реального внеску в становлення і розвиток незалежного Казахстану, кредитом на майбутню його діяльність. Нам чомусь останнім часом з особистостями не щастить, або наше суспільство довго дозріває».
Як бачимо, такі оцінки також не можна зігнорувати, і вони також мають прямий стосунок до нинішньої України. Але постривайте, що ж тоді у нас виходить — обидва опоненти мають рацію, хоча й стверджують протилежне?
До певної міри так воно і є. Просто Куртсеїтов та Райхель ведуть мову про різних Назарбаєвих, точніше — про ту саму людину на принципово різних етапах її політичної біографії.
Щоб було зрозуміліше, про що йдеться, звернімося до недавно по всьому світу трансльованих кадрів масових протестів у Єгипті. Думаю, читачі звернули увагу, що — особливо в перші дні — серед учасників акцій протесту було чимало освіченої молоді. Мабуть, не випадково. Адже саме освічена молодь у нинішньому Єгипті не має реальних життєвих перспектив, а на додачу саме така молодь найболючіше реагує на неефективну й корумповану владу — всюди, не тільки в державі на берегах Нілу. Але що варто не забувати — чверть століття тому освічені молоді єгиптяни сприймали Хосні Мубарака зовсім інакше і не були розчаровані у своїх життєвих перспективах. У таких тодішніх життєвих настановах молоді не було нічого дивного. Бо у той час президент Мубарак уособлював динамічну та ефективну владу...
Оскільки біографія цього політика навряд чи знайома нашим співгромадянам (крім хіба що експертного кола), доцільно спинитися на її основних моментах. Народився він у небагатій, але освіченій сім’ї. 1949 року закінчив військову академію (з відзнакою), одержав чин лейтенанта. Через рік вступив до льотної академії, 1952 року одержав призначення до винищувальної ескадрильї, потім був переведений до бомбардувальної авіації, служив інструктором академії ВПС (отже, літав добре). Брав участь у війні 1956 року. Потім кілька років навчався в СРСР, освоїв реактивні бомбардувальники Іл-28 та Ту-16. У 1963 — 1964 роках пройшов курс штабного навчання у Військовій академії імені Фрунзе в Москві (це вже підготовка на генеральську посаду, і вона не забарилася — 1965 року Мубарак став командиром авіабригади під Каїром). Далі — ще три війни з Ізраїлем: «блискавична» 1967 року, яка закінчилася повним розгромом єгипетської армії, 1970 — 1972 років («війна на виснаження») та 1973 року («війна Судного дня»). На загальному тлі катастрофи 1967 року Хосні Мубарак зарекомендував себе як один із тих командирів, хто не втратив голову. Тому того ж року президент Єгипту Насер призначає його начальником Академії повітряних сил, а 1970 року — начальником штабу ВПС. Підготовлені ним льотчики під його командуванням здійснили кілька вдалих операцій, а у війні 1973 року навіть на кілька днів захопили було панування у повітрі, й Ізраїль змушений був напружити всі сили, щоб переламати хід боїв. Одне слово, льотчики Мубарака воювали не ідеально, але краще, ніж решта єгипетських вояків, тому головний маршал авіації (з 1974 року) заслужено став однією з найпопулярніших постатей у країні.
У ці ж роки починається і політична кар’єра авіатора. 1975 року президент Садат призначає Мубарака віце-президентом. Серед головних причин, які спонукали Садата до цього рішення, іноземні спостерігачі відзначали слабку політичну заангажованість маршала, його бездоганну репутацію, імідж успішного воєначальника та неабияку популярність в армії та суспільстві. Тож, коли 6 жовтня 1981 року під час військового параду президент Садат був убитий ісламістськими радикалами, його спадкоємцем цілком логічно став Мубарак (до речі, поранений тоді ж у руку).
Що робить Мубарак, прийшовши до влади? Крім подолання загрози з боку радикальних ісламістів (усі їхні партії заборонили, при спробах найменшого опору ісламістів розстрілювали на місці, полонених бойовиків страчували або довічно ув’язнювали), він розпочинає активну боротьбу із корупцією, яка так пишно розквітла за Садата. Під суд пішли брат та сини попереднього глави держави, його наближені, цілий ряд високопоставлених чиновників. Одночасно із тюрем вийшли понад три тисячі політв’язнів, опозиційні партії одержали певні можливості для діяльності та випуску своїх газет. Були поліпшені відносини із християнами-коптами, із заслання, куди його відправив Садат, повернувся патріарх коптської церкви Саніфіос III.
Мубарак, прийшовши до влади у державі, яка перебувала в ізоляції і від усього арабського світу (це стало наслідком підписання мирної угоди з Ізраїлем у Кемп-Девіді), і від Західної Європи (результат деспотичної диктатури Садата), впродовж буквально кількох років зламав цю блокаду, зумівши практично неможливе: поновити стосунки з ісламськими країнами і водночас залишитися стабільним партнером Ізраїлю. Нормалізація відносин із Європою сприяла бурхливому розвитку туризму. Двічі (у 1989 та 1993 роках) лідер Єгипту обирався головою Організації африканської єдності.
А в економіці він зробив ставку не тільки на розвиток туристичної індустрії (що йому вдалося), а й на поліпшення умов для бізнесу, виробництво доступних медикаментів та споживчих товарів, будівництво дешевого житла. 1987 року в Каїрі було пущене перше в Африці метро, побудоване за допомоги французьких фахівців. Президентові вдалося домогтися, щоби США списали Єгиптові значну частину зовнішнього боргу (понад 10 млрд.дол.) і збільшили щорічну допомогу країні (до 1,5 млрд.дол.). Це дало змогу у 1980 — 1990-х роках упоратися з економічною кризою та істотно підвищити ВВП. З 1992-го почалася відчутна, хоч і повільна, лібералізація економіки.
Отож, попри введений Мубараком одразу ж надзвичайний стан (у режимі якого Єгипет прожив цілі десятиліття), політична та економічна лібералізація і національна модернізація у перші півтора десятка літ його правління стали доконаним фактом. І якби 1993 року, по закінченні чергового терміну перебування на президентській посаді, Хосні Мубарак пішов у відставку, то, ймовірно, його б сьогодні згадували як мудрого й ефективного лідера. Але...
От тут починається проблема «двох Мубараків», так само, як і проблема «двох Назарбаєвих». Отой «перший Назарбаєв», про досягнення якого на шляху унезалежнення та становлення казахстанської державності із таким захопленням пише Рефік Куртсеїтов, справді був визначним й ефективним, хоча й авторитарним правителем. Воістину «пройшовши між крапельками дощу», він зумів зберегти територіальну цілісність Казахстану. Зігравши на великодержавному маразмі впливових російських політиків (які поблажливо звали його «старый добрый русский казах Назарбаев»), пропонуючи все нові й нові звабливі та милі серцям великодержавників, але за своєю суттю нереалістичні проекти відтворення СРСР у тій чи іншій формі, президент Республіки Казахстан проводив поступову, але невпинну політику казахизації країни. Його геніальним, попри критику опозиції, кроком стало перенесення столиці на північ, в Астану, що міцно закріпило цей регіон у складі держави.
Проте авторитаризм, навіть освічений, як це було на початку правлінь Мубарака та Назарбаєва, залишається авторитаризмом — він замкнений на постаті глави держави і його оточенні. Хоч би яким геніальним і непідкупним був лідер — перебування «на верхах» руйнує його позитивні якості, обмежує його доступ до інформації, сприяє трансформації оточення в бік корупції та непотизму, простіше кажучи — крадійства, крутійства та кумівства. На додачу жоден президент не робиться із роками молодшим та енергійнішим. Щоб не допустити застійних явищ та провалів, світ і створив ротацію владних еліт. У країнах, які визріли до політичної демократії, така ротація здійснюється через механізм загальних виборів. У комуністичному Китаї чи Саудівській Аравії — через складні механізми всередині вузького кола чи то спадкової аристократії, чи то ретельно добраної номенклатури. А от у таких країнах, як Єгипет і Казахстан, напрацьованих механізмів ротації еліт немає — і лідери цих держав за колосальні періоди свого правління (Мубарак — три десятиліття, Назарбаєв — два) так і не зрозуміли кричущої необхідності сконцентрувати зусилля на створенні таких механізмів. І цим вони істотно послабили свої держави, незалежно від суб’єктивних намірів.
Адже загальні вибори як механізм періодичної ротації еліт ані для Єгипту, ані для Казахстану не підходять — щоправда, із різних причин. Згідно із проведеним у грудні минулого року опитуванням соціологічного центру Pew Research, в Єгипті 82% населення вважають справедливим побиття камінням жінки як покарання за подружню зраду, 77% єгиптян схвалюють рубання п’ястків за крадіж, 84% — смертну кару за перехід із ісламу в іншу віру. Тільки 27% громадян Єгипту називають себе прихильниками модернізації, а 59% — фундаменталістами. Неважко уявити, якою стане країна, якщо владу в ній механічно визначать результати загальних виборів... У Казахстані ж проблема інша. Із понад 16 млн. населення цієї країни приблизно 4 млн. становить так зване слов’янське населення, яке в деяких регіонах має більшість. Отож за певних обставин може бути реанімований знешкоджений свого часу режимом Назарбаєва проросійський сепаратизм. А це загрожує територіальній цілісності держави — і знов-таки, для цієї деструкції можуть бути використані демократичні механізми.
Відтак ані Хосні Мубарака, ані Нурсултана Назарбаєва (попри значно менш героїчну біографію останнього, аніж у єгипетського маршала) — це не якійсь варіації на тему Чаушеску чи Каддафі. Це визначні і по-своєму трагічні політики. Бо ж розвинена демократія європейського штибу за конкретних умов їхніх країн іще неможлива внаслідок об’єктивних обставин, а «контрольована демократія» неминуче вироджується у неефективну диктатуру. В цьому плані Україні значно легше. Механізми представницької демократії вже не раз доводили тут свою дієздатність, а їхні збої 2010 року — це відхилення, яке траплялося (і в значно більших, до речі, масштабах) і в інших «недозрілих» країнах Європи. І, до речі, згадані опонентом Юрія Райхеля Леонід Кравчук та Євген Марчук ніколи не висували ідей згортання демократичних процесів...
Але в одному нинішня Україна та Єгипет із Казахстаном схожі між собою: за рівнем неефективності й авторитарності керівництва. Та якщо для президента Єгипту така неефективність стала (а для президента Казахстану невдовзі стане — логіка історії невмолима) наслідком тривалої деградації колись політично успішного й економічно ефективного режиму, то на берегах Дніпра постання далеко не кращої владної конструкції є фактом після року діяльності нового режиму.
