Минулої п’ятниці український міністр закордонних справ подав до штаб-квартири НАТО прохання свого уряду про ухвалення Плану дій, направленого на вступ України до Північноатлантичного альянсу. Київ сподівається, що він може бути затверджений у квітні, коли відбудеться саміт 26 країн- членів НАТО в Бухаресті.
Блок НАТО повинен відповісти на це згодою.
Мета розширення НАТО з середини 90-х полягала у створенні більшої та безпечнішої Європи. Це стало причиною ухвалення Альянсом 1999 року рішення про зарахування до своїх лав Польщі, Чехії й Угорщини, а 2004 року — ще семи прибалтійських і центральноєвропейських держав. Завдяки цим рішенням Європа стала більш стабільною та згуртованою. Ці кроки стали базою для тих радикальних демократичних і економічних перетворень, які здійснили нові країни-члени.
Політика «відкритих дверей», прийнята НАТО 1997 року, передбачає, що будь-яка європейська держава, що задовольняє вимоги Альянсу та спроможна зробити свій внесок у справу євроатлантичної безпеки, може претендувати на членство в цій організації. План дій щодо вступу не дає гарантій прийняття України до НАТО, але він показує той напрям, у якому повинна рухатися країна з метою подальшої інтеграції в Європу та реалізації внутрішніх реформ. План дій не є заявкою на вступ. Українські лідери вже сказали своїм виборцям, що вони матимуть можливість висловити свою думку щодо членства в НАТО на референдумі, перш ніж Київ вирішить подати офіційне прохання про вступ.
Затвердження плану дій щодо вступу на Бухарестському саміті повністю відповідає політиці Альянсу. Це дозволить зміцнити європейську безпеку та стабільність. Даний план посилить позиції тих численних українців (кількість яких постійно зростає), які хочуть подальшого зближення з Європою. Більше того, жодні аргументи проти цього кроку при докладнішому розгляді не витримують критики.
Хтось може заявити, що Київ не готовий до роботи для вступу до НАТО. Це не так. Україна досягла не меншого прогресу в реалізації демократичних, економічних і військових реформ, ніж Румунія, Болгарія, Словаччина та Албанія, коли в 1999 році були затверджені їх плани підготовки до вступу. Більше того, наприкінці 2005 року, після успіху помаранчевої революції, багато хто в НАТО вважав, що такий план дій для України цілком може бути ухвалений ще до саміту Альянсу, який було заплановано на листопад 2006 року. Але тогочасний прем’єр-міністр України Віктор Янукович зруйнував ці шанси. Втім сьогодні об’єднана виконавча влада України, що підтримується коаліцією більшості в парламенті, прагне ухвалення такого плану дій. Протягом останніх двох років Україна ще більше зміцнила свою репутацію демократичної держави, поглибила військову реформу та двічі провела вільні парламентські вибори з мирною передачею влади.
Дехто може сказати, що ідею вступу до НАТО не підтримує населення України. Можливо. Опитування громадської думки показують, що лише третина українців наразі виступає за членство країни в Альянсі. Але 1999 року кількість прибічників приєднання до НАТО в таких країнах, як Словаччина та Словенія, була так само незначною. Ці країни, використовуючи план дій щодо вступу, прагнуть розширити кількість прихильників членства в Альянсі. Українські лідери дали зрозуміти, що будуть робити те саме.
Скептики можуть заявити, що Україна мало що спроможна дати Альянсу, крім додаткових проблем у сфері безпеки. Це хибна думка. Київ продемонстрував, що має серйозний військовий потенціал і політичну волю для його застосування. Останніми роками українські військові забезпечували стратегічні повітряні передислокації НАТО, пліч-о- пліч з натовськими військами брали участь у миротворчих операціях на Балканах і в інших місцях. Вони багато зробили для створення коаліційного наземного угрупування в Іраку в 2004—2005 роках. Україна зробить лише позитивний внесок у справу євроатлантичної безпеки.
І нарешті, дехто може злякатися того, що підготовка України до вступу в НАТО спровокує нові ускладнення у відносинах із Росією. Але будьмо відвертими. Кремль не вітатиме цей крок ані зараз, ані в недалекому майбутньому. Однак немає жодних підстав вважати, що відмова від планів вступу примусить Москву зайняти поступливішу позицію з інших питань, таких як незалежність Косового.
Навпаки, якщо російський чинник гратиме якусь роль у справі блокування Плану дій з підготовки до вступу, то це лише посилить д ратівливість і образливість у поведінці Росії. Минулого року Москва припинила свою участь у Договорі про звичайні збройні сили в Європі, пригрозила визнати сепаратистські держави Південну Осетію й Абхазію, а також хвалилася тим, що націлить свої ядерні ракети на Європу.
НАТО не становить загрози для Росії. На жаль, російська зовнішньополітична еліта вважає за краще дивитися на Альянс, як на ворога. Північноатлантичний блок повинен взаємодіяти з Москвою, пропонуючи їй нові програми співпраці. Але ніхто зі сторони не примусить росіян відмовитися від зображення та представлення НАТО як загрози своїй безпеці.
Тому натовські керівники мають вітати прохання України та відповісти на нього в Бухаресті ствердно. Будь-яка менш рішуча відповідь дасть зворотній хід політиці Альянсу за останнє десятиріччя, розчарує київських прибічників модернізації України та стане втраченою можливістю в справі створення більшої та безпечнішої Європи.
Стівен ПАЙФЕР — колишній співробітник дипломатичної служби, нині старший науковий співробітник Центру стратегічних і міжнародних досліджень. Із 1998 по 2000 рік був послом США на Україні.
