Суспільна свідомість завжди використовує стереотипи. Але ситуація значно гіршає, коли стереотипи захоплюють свідомість еліт суспільства. Саме це нині відбувається в Росії.
Західні та місцеві ліберальні кола, як правило, характеризують уряд Володимира Путіна як все більш авторитарний і неефективний. А оскільки неліберальні режими — і, особливо, режими особистої влади — вважаються найменш стабільними, то звідси можна зробити логічний висновок: сценарій «кольорової революції», який відбувся в Грузії, Україні та в Киргизстані, ймовірніше може повторитися й у Росії.
Звичайно, сьогодні в Росії можливе все. Але я вважаю, що всім хочеться почути розумніші думки, аніж твердолоба логіка тих, хто закликає до такої «кольорової революції».
Потрібно враховувати, наприклад, що ніхто ще не розробив точного методу вимірювання того, чи є уряд ефективним і до якої міри. Якщо критерієм ефективності є здатність досягнення всіх цілей суспільства, то ми, ймовірно, ніколи такого не знайдемо. Сполучені Штати, уряд яких навряд чи можна назвати слабким, виявився проте нездібним ефективно вести війну в Іраку й справитися з наслідками урагану Катріна. Якщо порівнювати з цими невдачами, то досягнення Володимира Путіна в Чечні виглядають вищим досягненням.
Аналогічно, керівництво Євросоюзу критикують за його нездатність забезпечити стабільні темпи економічного зростання, перевищуючі 1—2% на рік, і, виходячи з цього стандарту, будь-який уряд країни, де економічне зростання становить 7%, — як це відбувається в Росії Путіна, — потрібно називати суперефективним. І насправді, нинішня адміністрація набагато ефективніша, ніж уряд Бориса Єльцина впродовж 1990-х. Тим часом велика частина країни взагалі не керувалася, половина продуктивних потужностей економіки просто зникла, Кремль не зміг провести через комуністичну Думу жодного закону, спрямованого на проведення реформ, і тільки ледачі не говорили про дезінтеграцію країни.
Якщо бути чесним, то й сучасну Росію навряд чи можна назвати зразковою демократією, і не всі існуючі в ній тенденції дають надію. Але думати, що ми йдемо від Єльцинської «демократії» до Путінської «автократії», було б безглуздям. Дуже складно сьогодні уявити ті ж танки на вулицях, які розстрілюють законно вибраний парламент, або приватизацію державних активів — так само, як делегування реального керування країною — сім’ї глави держави та його повіреними.
Аналогічно, не Путін прийняв конституцію, в якій передбачено президентське правління, що відрізняється винятковими владними повноваженнями, разом зі слабою системою стримування і противаг, і не він розпочав бойню в Чечні. Режим Єльцина був не настільки демократичним, скільки анархічним і олігархічним. Сьогодні в нас менше анархії та менше олігархії.
Ситуація в Росії дуже сильно відрізняється від тієї, яка переважала, скажімо, в Україні, під час помаранчевої революції, що відбулася минулого року. У нас, росіян, немає Віктора Ющенка, який би з самого початку був беззмінним лідером опозиції правого спрямування. У нас так само немає Леоніда Кучми, неефективного слабовільного президента, якого дуже багато хто ненавидів. З його рейтингом, який десь на рівні 70%, ніхто не може звинуватити Путіна в тому, що він не має популярності, — або ж, оскільки це також має значення, — в бажанні здатися на милість опозиції або натовпам людей на вулицях.
У будь-якому разі, не ліберали зараз здатні вивести людей на вулиці в Росії, а комуністи та націоналісти. Їхня червона та коричнева революція виключно буде кольоровою, але її кінець буде не таким безхмарним, як того бажають ліберали.
Ліберали повинні поглянути в обличчя похмурій реальності: в Росії вже пройшла помаранчева революція, це трапилося в 1991 році, й її результати не були такими вражаючими. Насправді, Україна також починає страждати своєю власною формою революційного головного болю. І нещодавня відставка Віктором Ющенком свого уряду в повному складі показує, що кольорові революції все ще повинні довести, що вони є компетентними й ефективними.
Алексіс де Токвіль сказав, що в основі будь-якої революції лежать нездійснені бажання, і що будь-якій революції загрожують ілюзії, породжені перебільшеними очікуваннями. Провідні керівники Росії пройшли свою найвищу точку ілюзорності ще в 1999 році, коли рівень довіри до Єльцина опустився до 3%.
Насправді, основна проблема з нинішнім урядом Путіна, в очах його західних критиків, полягає в тому, що їхні друзі й однодумці більше не на вершині влади. Це може трапитися з кожним, але це не є причиною для революції, яку завжди краще бажати комусь, аніж самому собі.
Зважаючи на все це, я не сумніваюся, що буде зроблено спробу повалення російського уряду з використанням засобів, відмінних від кабінок для голосування, під час проведення президентських виборів в 2008 році.
В’ячеслав НІКОНОВ — російський політолог, президент московського фонду «Політика». Онук В’ячеслава Молотова
